Приходить виклик на Йордан, Іван пішов удосвіта з хати, а тут — буря і злива, що годі рушити. Але він став шукати дороги і пішов.
Театральна дружина їхала через село. Зі стодоли летіли ритмічні стуки ціпів, дим просочувався з-під стріхи, несучи запах свіжого хліба. Вулицею йшов весільний гурт. Один чоловік танцював попереду музиків і співав, начебто в глибокій воді топився і кликав за порятунком, другий скрутився, крикнув два слова, а на третім урвав, паче його гадюка вкусила. Літній селянин почервонів, як індик, і намагався кричати голосніше, ніж горло і людські груди можуть витримати, затискуючи долонями вуха. Кожний намагався вирватись з суєти і показати щось небувале.
"Оце й ми прагнемо до цього ж", — думав Чижик.
Він сів біля візника. За селом .була рівна дорога і голі поля довкола. Худі кінські ноги витягалися і ступали вперед, видовжуючись перед очима Чижика, як ноги великанських потвор, і ступали розмірено, без упину, все вперед. Прийшло йому на думку, що кожна людська дорога, від'їзд чи повернення, кожний крок — це постійне надточування простої лінії, яка веде до могили…
Настав вечір і холод. Артисти добували з гардеробних скринь довгі селянські кожухи та баранячі шапки, загорталися. Це змінювало їх вигляд і давало привід до жартів та пожвавлювало дорогу.
Чижикові припало до серця це нове і цікаве життя. Відколи пішов до школи, він не знав такої волі, як тепер. З другого боку, підлещувало й те, що нарешті вирвався з нудних гімназійних мурів, які очортіли йому до краю, і що нарешті став на свої власні ноги — з платнею 25 римських на місяць. Двадцять п'ять ринських — це ж для нього гроші! Він такої суми ще ніколи не мав! За ці гроші можна багато чого справити. Книжки, одежу — все, що лише буде треба. На тих основах колотилися думки недосвідченої дитини Мельпомени.
Холод, гуркіт, трясучий віз розсіювали ці його "реальні" думки, а на "ідеальні" пора буде хіба аж тоді, коли він буде серед спокою, сам… Перед ним пройшли постаті батька й матері, рідних і свояків… Будуть бідкатися, що він покинув школу і не схотів учитися на попа… Та вони не розуміли його духовних потреб і не дбали про нього так, як родичі інших шкільних товаришів, то тепер хай пожуряться трохи, а час зітре сором з чола за те, що їх сип "пристав до комедіантів". А колись, як освіта розсипле проміння по найтемніших закутках, то й вони пізнають, до якої святині він пішов і якому жертовнику присвятив свою молоду силу і душу.
"А все ж ти скривдив їх! — стукав таємний голос в молодому серці в такт з гуркотом воза. — Вони покладали всю надію на тебе, що дочекаються на старі літа, як ти станеш ясним вінцем їх трудів і безпросвітної долі. Треба було їм присвятити своє життя: вони ж — бідні селяни".
Перед ним постали змарнілі личка і очі сестричок. З яким довір'ям і пошаною вони дивляться з закутків на нього, коли він, бувало, приїде на свята або вакації. Весь час у всьому його слухають., все на його услугах ті малі, швидкі ноги і руки, ніколи йому ні в чім не противляться. Перед, тим як має він приїхати на вакації, вони цілими днями галакають коло черешень, аби птахи не об'їли, бо приїде ж Дмитро. Самі дивилися ласо на ті черешні, а піхто не наважувався рвати їх, бо то все — для Дмитра. Хіба лиш інколи підіймали ту черешню, яку птах скинув на землю.
"Як ти від'їздив до школи, мати плакала, а сестри цілували тебе в руку… Чим ти їм відплатиш за їх добре серце? Ой брате, це серце одиноке щире, незіпсоване, другого такого ти в світі не знайдеш ніколи".
В той же час ненависні постаті вчителів вилазили, як потвори без серця, з темних придорожніх корчів, як злі духи.
Він виправдувався перед власним сумлінням: "Як же я міг витримати в такому пеклі? Швон викладав греку і латинь, а ти виучуй йому напам'ять цілі зошити всяких правил, винятків та реалій, виучуй, коли в тебе шлунок цілими днями без страви, здоров'я і сили нема… А з інших предметів — також цілі купи матеріалу… Гей, чи ж я не був рад! Таж в тому моя амбіція була, щоб скінчити гімназію. Де б я був і пішов відтак: чи на філософію, чи на який інший факультет, лиш би скінчити гімназію. Та не знайшлася ні одна щира людина, яка б мені порадила і допомогла"
"Ти сам собі винен! — шепотів упертий голос. — Ти був занадто великий педант і при тому — благий і полохливий. Ти все не довіряв своїм силам, а тим часом перший-ліпший дурень випихався вперед, а тебе відпихав назад. Життя треба ловити всією п'ятірнею, щоб ніхто не міг його видерти, ти повинен ловити всяку пагоду і не бавитися доброю вірою в людей, інакше — поки ти розглянешся, світ тебе обікрав, і ти став голий, що хоч сядь і плач, і ніщо тобі не допоможе".
Темна ніч причиняла горе. Він осуджував професорів перед своїм сумлінням, як свідомих винуватців своєї долі, і почав на них виливати всю жовч прокльонами:
— Бодай же ви не знали ні Різдва, ні Петра, ні дрібнесеньких свят! Бодай ви падали один за другим, як груші з дерева, і дна під собою не знайшли! Бодай вас шляк трафив сім разів і трохи!..
Опівночі театральна трупа зупинилася на місці, розбилася по двоє-троє, і пішли на нічліг: одні — до знайомих, дехто мав свояка, інші — до готелів, а решта — наймолодші бідаки — до читальні, яка пустувала з самого її заснування. Сусід-міщанин вносив туди два околоти, зо два рядна. Підлоги там не було, отже — і м'яко, і спання пишне! Рано навідувався старий священик, казав — вставати, митися, дивився, чи в хаті порядок, а відтак починав цікаву розмову.
— Ти як називаєшся?.. Гм, ага!.. А ти як?.. А ти?.. Ну, так, гм, аякже!..
Після цього він виходив з читальні, і за вікном чути було його грубий голос:
— Штефане-е! Нехай скочить ваш хлопець до матушки та принесе отим хлопцям горнець молока і хліб!
— Добре! — долітав у відповідь голос із сусіднього обійстя.
Чижик зайшов до заїзду, в якому ще світилося. Випив горілки і закусив булкою. Під шинком на землі хропів п'яний міщанин і сварився з кимось крізь сон. За довгим столом сиділи два старці з торбами, перед ними — пляшка. Вони йшли на храм у далеке село. Дрантивим голосом балакали потайно про свого багатого товариша, що був війтом над жебраками.
— Чи дав Василь придане доньці?
— Ой, то-то дав… Дав їй дві торби — то цалком нові!.. Заплішник на дванадцять закамарків і пугу на дев'ять локоть довгу…
Господар-єврей повів Чижика на нічліг і постелив ліжко. Стіни в кімнаті були пофарбовані в синю фарбу.
Він ліг пригноблений. Перевертався довго з боку на бік, поки заснув. Під ранок сниться йому, що поклав руку в кишеню, але наткнувся на кусочки скла, і вони повбивалися йому під нігті. Потім сниться йому, що його лице вкрили черв'яки, він дивиться в дзеркало, а його волосся посивіло.
Встав пізно, ще гірше прибитий. Не вірив у сни, але покликав господаря, розповів свій сон і запитав, що він означає. Той подумав і сказав:
— Коли чоловікові сниться, що він скалічився склом, то його хтось ошукає. Сиве волосся — то клопоти і журба, а черв'яки — слабість і нужда.
На пробі Чижик мав нагоду взнати акторів і акторок. Були це зламані нуждою бідаки з розбитими нервами… Жіноцтво — змарніле, плоске і дріб'язкове. Несолена була вижовкла і на старий шаблон думала про "добру партію".
"Перша частина мого сну здійснилася, а друга — нецікава", — подумав Чижик.
"Сталевий настрій", як він це називав, обгорнув його. Він швидко відчув скучний репертуар і велетенські труднощі, які треба було йому перебороти, поки вдалось би вивести на сцену щось нове. А самого директора і весь гурт людей можна було охарактеризувати так: "Зійшовся Яким з другим таким". Зрештою, все тут цілком логічне. Ліпший директор не мав би місця між такою трупою. Все є так, як повинно бути, інакше воно виглядало б, як золотий ґудзик на кожусі.
Так думав Чижик і тішив себе думкою, що колись буде краще. Через сто чи двісті років, але все ж буде краще. Коли ми прагнемо до добра, то природно, що настане колись так, що земля стане раєм, а небо збанкрутує. Одне лише жалко, що нас тоді не буде. Не зможемо погуляти трохи серед земного щастя. Та це також дрібниця — панські витребеньки для тих, що бояться смерті і їздять в чужі краї, щоб в теплих водах продовжити собі віку…
Юні думки перервав голос директора.
— Загубився десь наш афішер, отже, підете, пане Чижик, увечері з паном Залудою і порозліплюєте афіші на завтрашнє представлення.
З полудня вийшов Чижик у місто, оглянув стару ратушу — з міфічними різьбами, потім пішов за місто до руїн старого замку на горі. Любив вести розмову з німими свідками минулих часів. Лежав серед звалищ, перед ним синіли далекі ліси й долини.
"Відчуваю, що я на цьому світі чужий, і ніщо мене з ним не зв'язує".
Зійшов у долину і пішов до однієї артистки, яка за молодших літ завертала хлопцям голови своєю вродою. Застав лише дві акторки, що наймали з нею окремий покій. Одна з них спала, друга підняла голову від подушки і почала кликати:
— Ходіть, ходіть! У нас сьогодні ніхто ще не був, і ми з нудьги полягали.
— А де ж Безкоровайна?
— Не знаю… Так ви не до мене прийшли, а до неї? Який з вас кавалер? Та все хоч би для гонору ви повинні сказати, що прийшли до мене або до Маньки, що спить осьде… Тут ще хтось є… О!..
Акторка відкрила ковдру, і Чижик побачив під нею дитину.
— Чиє це?
— Безкоровайної.
— Так?.. Я навіть не міг подумати, що вона має такого дітвака. Де ж він ховався досі?
— Таки тут, у цьому домі, — відповіла молоденька акторка, позіхаючи. — Безкоровайна тепер у сусідів… Вірніше, у сусіда, власника цього дому.
Рипнули двері, увійшла Безкоровайна: лице розпалене, розсіяні очі світились, як скло, руки дрижали.
Дитина розбудилася і почала ремсати, а вона схопила її і вибила. Сіла, задихана, на край ліжка і раптом помітила Чижика. Він кивнув головою, Безкоровайна всміхнулася і сплеснула руками:
— А ви звідки взялися?!
— З неба впав.
— Ні, справді, звідки ви тут зараз взялися? Як же це може бути, щоб я вас не помітила досі?.. Ви, певно, сховалися і тільки тепер сіли на це місце?.. — і почала голосно сміятися.
— Чому у вас під час сміху живіт трясеться, як у курки, що кудкудахкає? — спитав Чижик.
Вона глянула на свій живіт, а молодші акторки аж полягали з сміху.
Недільне представлення складалося з десяти вокально-музично-сценічних номерів.