"Ой не ходи, Грицю…"

Учень сьомого класу гімназії Дмитро Чижик стояв навколішки на ліжку й поводився дивно.

Два учні першого класу вбачали останнім часом у ньому велику зміну, а тепер виставили носи з-під ковдри й дивилися на нього, стримуючи сміх.

Він витягнув руку перед собою і прошипів несамовито:

— Зраднице!.. Ти зломила моє щастя! Так гинь же разом зі мною!..

Він вдарив себе в груди й покотився на ліжко, а хлопці вилізли, як слимаки,. з-під ковдри і чкурнули, задихаючись від сміху, до другої кімнати…

В уяві Чижика світло театру зіллялося в яскраву повінь, мережану рожевими личками, ясними строями, розхвильовану ураганом оплесків та окликів: "Славно!"

Так, він буде виступати в героїчних ролях, перейметься ними всією душею, заволодіє публікою, а що найважливіше — зачарує дівоче серце і здобуде славу.

З тих мрій вивів його скрип дверей і світло.

— Що з вами, пане Чижик? Чи не хворі? Я щось помічаю, що ви останнім часом якісь не свої.

Він піднявся на лікті і дивився на білу спідницю господині. Подумав і почав дивитися на мокрий рушник в її руках.

— Може, вам компрес потрібний на голову?

— Ні, дякую, мені нічого не треба. Я лише так, у сні чогось налякався… Маю розстроєні нерви і не можу спати.

— А може, у вас у школі неприємності? Скажіть, я знаю пана Цинамона, то, може б, з ним поговорити?

Це останнє вивело його з задуми. Він поворухнувся, немовби його оса вжалила, і бовкнув:

— Ні, ні, зовсім не потрібно! З усіх предметів я маю добрі оцінки.

Господиня вийшла. Чижик зітхнув і повернувся до своїх думок.

Там, в театрі, — принадні дівчата, а ота білявка найбільш притягає його. Відколи він побачив її на сцені, тоді покинув його спокій, і в навчанні пішло не гаразд… Але він гратиме колись з Несоленою в головних ролях, гей, та як заграють! Він буде вивчати драматичне мистецтво, присвятить себе йому.

Молодечі мрії обнімали Чижика солодким обманом. Він накрився по шию ковдрою і згадав одного вчителя з синіми очима й дівочим обличчям, який мився на ніч сметаною, а лягав у ліжко в рукавичках і швидко, як тільки сказав собі, що пора спати, засинав.

На другий день перед полуднем в театральній будці, що розташувалася в передмісті, Чижик стояв перед директором і говорив, що має охоту вступити "з патріотизму в склад театральної дружини", що "чує покликання до мистецтва і любов до сцени".

Директор Щогла стояв перед ним у витертому крилатому плащі й циліндрі (борода брита раз на два тижні, ніс схожий до паламарського гасильника, а ріст — надмірний) і очима щура дивився на Чижика. Чижик був струнким хлопцем, чуприна буйна, верхня губа всіяна волосяним пухом.

Оцінивши вмить Чижика, оскільки його постать відповідає формальним вимогам сцени, Щогла зауважив байдужим тоном:

— Та воно, добродію, добре, тільки не знати, чи ви маєте талант. Маєте голос? Вмієте співати? Знаєте ноти?..

— Знаю. Я був диригентом у двох бурсах.

Щогла кивнув головою на суфлера.

— Пане Буда, чи немає там пана Смичка?

— Є, за кулісами.

— То ходіть, добродію, на сцену… О, так. Нехай вам здається, що оце публіка, — він повів рукою на перші ряди крісел, на яких тут і там сиділи актори й акторки. — Тепер ви масте спробувати свій голос. Прошу.

— Що ж вам заспівати? — спитав Чижик.

— Що найкраще вмієте.

Чижик почав:

Ой вербо, вербо кучерява…

Відспівав аж до слів: "Змарнів я, зчорнів я…"

— Досить, — сказав директор. — Голос ще не оформлений, але може ввійти в норму. Зрештою, пан Смичок перевірить, наскільки ви розбираєтесь в нотах. Не обов'язково сьогодні, можна й завтра. Перед полуднем. Так. А ще одне, добродію: чи дозволяють вам батьки вступити на роботу до театру?

— Дозволяють, — відповів жваво й без роздумувань Чижик.

— На всякий випадок принесіть завтра дозвіл від родичів в письмовій формі і прохання. Так. Іще одно; чим ви досі займалися?

— Я — учень сьомого класу гімназії.

— А чому ж ви не кінчаєте гімназії?

— За браком матеріальних засобів на життя, — відповів він шаблонною фразою, в якій для психолога криється трагедія нашої змарнованої молоді: є тут і завчасна зрілість, і буйна одчайдушність, і нестача тривких основ виховання — як домашнього, так і суспільного.

Все це, звичайно, сучасна хвороба — молодеча істерія. Але буває і інша причина, її ім'я — філософія голодного шлунка. Добре такій молодій людині, яка вийшла з рідного гнізда здорового і має сили до праці на бурсацькій страві чи на домашніх харчах. Але що робити з тими замлілими, блідими, а не раз надзвичайно здібними, які не можуть погодитися з бурсацькими порядками і з камінними стовпами? А зважмо, що хиткий світогляд грає тут також немалу роль. Що з такими робити? Може, вішати їх?

Чижик дивився на Щоглу, мовби хотів спитати: "Як там у вас на другому поверсі? Чи все гаразд? Всі здорові? Бо тут у нас, чоловіче, біда".

— Іще одне, — замітив директор. — Принесіть листа від якоїсь визначної особи, котра вас знає і дала б нам інформації про вас.

На другий день у Чижика вже був дозвіл від родичів, сфабрикований зміненим почерком і підписаний лівою рукою, хоч пошта з рідного села могла прийти щонайшвидшо через півтижня.

Адвокат Ходак прийняв Чижика одним зирком через плече і, коли той стояв біля дверей та пояснював, чого прийшов, — розлігся в кріслі, як жаба в калюжі, ковиряв байдуже в нігтях; нарешті не втерпів і сказав піднесеним голосом:

— Чи ви очуманіли? Таж там в театрі самі пияки й картярі! Подобалося вам циганське життя, і гадаєте, що зробите там кар'єру?.. Я чув, що ви пишете поезії. Це нічого не варто! Хліба не дасть! Що за користь з тих поетів, які лише фантазією живуть?.. До театру ідуть лише люди змарновані, легковажні і недоварені дячки! Ви — освічена людина, і я зовсім не розумію: що може тягнути вас до театру?

Але Ходак, щоб позбутися "сліпого" клієнта, взяв візитку і написав: "Цим посвідчаю, що п. Дмитро Чижик, знаний мною особисто, має любов до сцени, і з огляду на його дотеперішню моральну поведінку немає жодної перешкоди для прийняття його на роботу до театру".

Через кілька днів весь театр на сімох подорожніх возах переїздив до дальшого провінціального міста. В цей час вибуло три актори, і до хору треба було статистів. Отже, директор прийняв Чижика за 25 ринських місячної оплати.

Вози з паками, скринями і декораціями стояли наготові, актори й акторки сідали з дітьми, як кури на гніздо, директор торгувався з власниками транспорту, коли надійшов Чижик і зняв капелюх.

— А ваші речі? — спитав Щогла.

— Я тут недалечко — напроти мешкаю.

— То йдіть за речами, але не баріться довго.

Чижик швидко побіг до хати й вибіг з вузликом під пахвою, в якому була пара білизни і дещо з одежі.

— Де маю сідати, пане директоре?

— Де будь, де тільки місце є.

Чижик сів ззаду воза на дрючок і витягнув руку вгору до актора з носом, на якому, мов на географічній карті, були сині та червоні значки.

— Маю честь представитися: Чижик.

— Нагнибіда. Дуже приємно мені взнати вас, — відповів актор. Старий хитрун посміхнувся, як кінь, що хоче вкусити. — Чижики люблять сидіти на гіллях, — а потім махнув рукою і додав: — От, жиймо не так, як люди, але біля людей.

На вулиці міщанин бив п'яну жінку грудкою цукру по голові. Вона вхопила його за полу, зігнулася й кричала, а він бив її, як цеглою. Візник збирав куски цукру з землі і казав:

— Буде завтра на снідання.

— Солодке биття, — зауважив актор з картою на носі. В цей час його усміхнений профіль нагадував розбитий чайник.

П'яний селянин повертався з міста і точився, наче хотів сказати: "І той кут мій, і цей я знаю". Весела баба, напівзарібниця і жебрачка, боса, великий палець обвитий грубо білою перев'язкою, вдарила долонею об паркан, перед самим носом селянина.

— А цеї дошки не хочете поцілувати? — і заскрипіла сміхом, мов немащене колесо, похитала головою, а очі стали вузькі.

Селянин, який віз акторів, тримав оселедця за головку, обтріпував об люшню, витирав об полу, потім їв з хлібом.

Директор бісився, що одинокий на все місто візник згодився на більшу плату з іншим панком, а він буде примушений товктися всю дорогу на простім возі, та ще й з своїми ненависними людьми.

— Я тебе навчу! Ти взнаєш, з ким маєш діло! — кричав він до єврея-візника.

— Ну, ну, не робіть комедії, бо тут же не тиятер, — відповів той спокійно.

Директор — рад не рад — виліз на віз. Виглядав на драбинах, як чорногуз на плоті. Вози рушили в дорогу.

Був погідний день. Бабське літо снувало по городах і полях, осінь чепурилася, як та молодиця, у якої при згадці дівочих літ грає кров.

Тепер артистичний караван не представляв нічого цікавого. Вони були подібні до циганського народу-скитальця з піснею на устах та з вічною тугою за просторим небом, розлогими пустелями, з поезією волі. Селянам, які везли цеглу і черепицю, впадали в очі передусім паки і скрині, а на зігнуті постаті на возах дивилися зовсім байдуже.

— Бачиш, то якісь пани з полотнами та сукнами їдуть десь на ярмарок, — казали вони.

Лише один наймолодший ґазда, який недавно повернувся з війська, а можна це було пізнати по синій шапці, показав на виступи кулісних полотен, що теліпалися на довгих латах, як три нужди, і сказав:

— Та це ж комедіянти, хіба не бачите?! Це ті, що всякі штуки показують. Рахувати, триятер. Такий як пустить туману, то ви лиш би очі видивили та й перехрестилися б. Як я був у жовнірах, то не раз дивився.

Двоє селян — один по одному боці дороги, а другий — по другому — йшли, заклавши руки за спину, і на віддаленні десяти метрів балакали між собою. На півмилі чути було їх голос, але людина, не обізнана з селянським життям та духом тутешньої мови, не збагнула б, про що вони вели розмову.

— То, вважаєте, карник? Ба, ая. Покусав зо мнов горіхи, ну, покусав, то покусав. Але бо він, вважаєте, вчинив межи людьми, що я хочу підпустити йому червоного когута, та й подав мене! Ну, міркуйте собі! Таже ви, рахувати, знаєте! Та й приходить мені на водорощі, — а я з хати, а то ще де-де! А тут вам: ка-у, ги-и-й, бадю рідненький! Але де-е там! Ані суди боже! Що ж тут робити? Ги-й, — міркую собі, — ото! Бі-і-гме! Ну, та й я, вважаєте, сюди не туди, сюди не туди, — пішов!..

Справа в тому, що він погарячився зі своїм сусідом, а той розніс між людьми, що цей хоче підпалити його хату, і поскаржився до суду.