Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва Vivat.
Частина перша
Розділ 1. Щасливі танцюють під дощем
— Я не хотіла розбивати сервіз, — сказала Гессі, але пані Моррінда дивилась на неї з висоти свого зросту так суворо, наче не розчула жодного слова виправдання.
Гессі не подобалося виправдовуватись. Але робити те, що не подобається, — це така ж невід'ємна частина дорослого життя, як овочевий суп — частина недільного обіду в тітоньки Фресії. А що дівчина вважала себе вже дорослою, то мала твердий намір змиритися з усіма особливостями життя після п'ятнадцятого дня народження.
— Гестіє Амаліє! — голос пані Моррінди прогримів зловісно. — У тебе будуть вели-икі проблеми, дорогенька, коли про це дізнається твоя матінка!
— Для нас усіх буде ліпше, якщо матінка сьогодні про це не дізнається, — прошепотіла Гессі.
— Іди додому, мерщій! — Управителька цукерні врешті махнула рукою в бік виходу.
Дівчина востаннє подивилась на черепки, які поблискували білим і блакитним, а тоді пішла до дверей. Вона справді не хотіла розбивати сервіз. Але й не могла ніяк зарадити тому, що дорогі сервізи, привезені матінкою з її численних мандрівок, або вази, подаровані любими тітками до їхніх з Генрі уродин, або скляні зірки і янголи, що ними обмінюються в часі зимових святок, або інші тендітні, красиві й крихкі речі дуже любили вислизати на підлогу чи вибухати дрібними іскрами просто у неї в руках. У те, що вони роблять це самі, ніхто не вірив, тому Гессі мала купу проблем.
***
На щастя, у матінки сьогодні були інші справи, бо прибули гості — всенька сім'я двоюрідного дядька Майліта, який навідував їх дуже рідко. Усі домашні були заклопотані тим, щоб улаштувати чудовий вечір і закликати багато-багато гостей, бо ж якщо вже хто буває в них рідко, то його мають побачити якомога більше спільних знайомих.
Дядько Майліт подобався Гессі, бо він любив голосно сміятись і розповідати про свій дім над річкою. А дім над річкою — то, безперечно, дуже гарне місце. Особливо в разі наявності веранди.
Пані Моррінда допомагала організовувати вечерю й пригрозила Гессі пальцем, коли перестріла її в коридорі з новими серветницями. Але й сама управителька цукерні знала, що нині ліпше нікого не займати справами битих сервізів. Тому порцелянову новину було перенесено на ранок.
А вранці Гессі поспішала до коледжу разом із Генрі, тому так і не дізналась, як матінка відреагувала на новину про загибель світло-блакитних емальованих блюдечок, чашечок, цукернички й заварного чайничка завбільшки з три чверті її долоні.
— Що ти намагалася з ним зробити? — сміялася сестра. Вітер грався стрічками на її капелюшку, то смикаючи їх, то кидаючи просто в лице.
— Усього лиш хотіла поставити на верхню полицю, — тихо відповіла Гессі. Їй здавалося, що сміх Генріки глушить її власний голос. — Туди добре падає світло, і блакитна емаль зблискувала б красивіше.
Сестра подивилася на неї — тепер без усмішки, а тоді її гарненьке лице, обрамлене рудуватим волоссям, стало геть сумним і спантеличеним.
— Не втямлю, про що ти думаєш, — додала вона і смикнула плечима.
— Я часом теж, — чесно зізналась Гессі, розглядаючи розсипи білих квітів у живоплоті біля будинку, який вони зараз минули. — Уяви: ми тут ідемо собі вулицею, і в наших головах пурхає безліч-безліч думок. І кожна з них якась особлива, інакша, ніж попередня. В одну мить у голові пролітають думки про туфельки, домашні з філософії, лимонний пляцок, новорічні свята й гостину дядька Майліта. Мені вони уявляються такими барвистими колами, що сплітаються, утворюючи геть нові відтінки. Тому думка про свято може викликати думку про інше свято, а може — про щось зовсім дивне. Про срібну табакерку чи синій фрак. Бо колись, скажімо, багато років тому, в ніч новорічного празникування ти побачила красивого юнака в синьому фраку та зі срібною табакеркою! Чудово ж, правда?
— Гесті, перестань! — різко урвала її Генріка. — Ти часом так багато верзеш дурниць, що в мене голова болить.
Гессі негайно замовкла. Різкість сестри їй не подобалась. І вона не знала, як це — коли болить голова. Мамині подруги, які приходили грати в карти щочетверга ввечері, твердили, що вона ще надто мала й щаслива, щоби знати про це. Але ж вони з Генрікою двійнята, то чому голова болить лише в однієї з них? Удома сестру сприймали за старшу і завжди казали: "Генрі, будь золотцем, наглянь за Гестією!" — а не навпаки.
— До речі, про красивих юнаків, — сестра заспокоїлась так швидко, як і спалахнула, і подивилась на Гессі краєм ока. — Ти вже думала про сукню до весняного балу? Нам би піти по тканини до Дня Республіки, бо потім усе гарне геть розберуть. І шитимемо з позаторішнього атласу.
— Тоді я просто лілейну сукенку візьму, — відповіла Гессі, згадуючи про свої улюблені мережива, що висіли на плічках у шафі, чекаючи, як завше, на недільний обід.
— Так не годиться! — заперечила сестра обурено. Гессі трохи заздрила тому, як Генріці вдається вкладати бурхливі емоції в кожне-кожнісіньке слово. — Це має бути щось нове. А що мені не байдуже, який вигляд ти матимеш на балу, то нагадую…
Гессі на мить перестала чути Генріку, бо її увагу привернули двоє незнайомців, які йшли протилежним берегом річки. Обидва скидалися на студентів, бо тримали книжки під пахвою. Говорили про щось захопливе і сміялись так, ніби сьогодні найліпший день їхнього життя. Один білявий, другий із темними кучерями. Схожий на Аїдена. Гостроносий. І рухи такі ж поривчасті. О, як схожий! Гессі аж зупинилася, щоб роздивитись його прискіпливо.
— Ну що ще? — Генріка дивилась не на протилежний берег річки, а на сестру.
Блимнуло світло — і студенти зникли. Ніби їх вітер здмухнув. Ніби то тільки відблиски сонця витворили химерні ілюзії у вигляді людських постатей.
Гессі затопило млосне бажання пересвідчитись у тому, що Аїдена там не було, хоча вона й знала всім свої єством, що ні, не було. Його вже ніде не було. Та таке бажання здатне муляти тобі, мов камінець у туфлях, аж доки ти щось із ним не вдієш.
— Я маю пройтися, Генрі. Скажи пані Ельріці, що сьогодні я захворіла, — відповіла вона, не дивлячись на сестру, і, притримуючи камеру рукою, швидко побігла через міст, що вів у бік парку.
***
Студентів справді не було на тому березі. Гессі не видивилась їх ані на алеї вздовж річки, де самотньо гуляв дядечко з чорно-рудим собакою, ані на жодній із двох алей парку, де стовбичили ліхтарні стовпи, такі непримітні й похмурі вдень (зате ввечері вони перетворяться на маленькі осяйні кульки, сповнені магії).
Гессі всміхнулася, згадуючи, як у дитинстві вона вірила, що одного дня прокинеться — і одразу стане красивою й дорослою. Як ліхтар, що різко перевтілюється з настанням ночі. Проте обличчя в дзеркалі завжди лишалось таким, яким вона його пам'ятала з дитинства. Зі світло-оливковою шкірою, великими темними очима і таким же темним — на відміну від Генриного — волоссям. Гессі не знала, чи вважати себе красивою. Надії на магічне перетворення на дорослу панянку розвіялись після того, як вона обтяла коси за останньою модою. Лице так і залишилось круглим, геть дитячим. А немає нічого гіршого, ніж мати дитяче обличчя в п'ятнадцять років. Особливо коли ти ще й зовсім крихітна на зріст.
— Перепрошую, а ви часом не Рендова сестра? — роздуми перервав незнайомий голос.
Гессі підвела голову — перед нею стояла дівчина, може, трохи старша за них із Генрікою. Її почервонілі очі виказували нещодавній плач, а руки судомно стискали носовичок.
— Ні. Але я можу з вами пошукати її. Якщо скажете, яка Рендова сестра на вигляд.
Дівчина на мить здивувалась, а тоді хитнула головою.
— Не варто турбуватись. Вона ще прийде… Я почекаю.
Гессі майже знала, що співрозмовниці неймовірно личить широка усмішка. Вона відчула симпатію до незнайомки, наче кругле обличчя — це те, що їх об'єднує в маленьку таємну групку дівчат. Дівчата дуже люблять групки.
— Вам зле? — спитала Гессі щиро. — Вас хтось образив?
Незнайомка хитнула головою.
— Ви були у Фіолле? — спитала вона натомість.
— Ні. А ви звідтіль?
— Та ні. Просто скоро перебираємось усією родиною. І я зовсім мало знаю про те, як там усе…
— Я читала, що там чарівні затоки. І гори красиві й високі, засніжені навіть улітку. І затоки вриваються в ці гори, ніби хочуть відібрати собі кожен-кожен шматочок суходолу, до якого вийде сягнути. І довгі скелясті коси, на яких дрібних будиночків багато-багато, і вони наче на самій воді стоять — так далеко в море заходять. Але ми ніколи не їздили туди з сім'єю, бо Фіолле дуже далеко і ще там має бути не вельми тепла погода, а матінка наша дуже холоду не любить.
— Холод — це правда, — дівчина зім'яла носовичок. — А ще там знаєте які гарні кондитерські? У них багато випічки з алкоголем, а рецепти такі, що в нас і не водяться! Так і кортить вивчити їх — у мене ж батьки мають пекарню. І якщо дім на узбережжі, то з будь-якого вікна будуть скелі й море! І мені там жити… — захоплена розповідь знову змінилася смутком.
— А ви не хочете?
Гессі подумала, що жити у Фіолле — не найгірший варіант, але промовчала. Бо ж явно, що тут річ не у Фіолле, а в таємничій Рендовій сестрі, а то й у самому Ренді.
— Та я хочу. І мандри люблю, нові місця, і холоду не боюсь. Але Ренд… — Вона стурбовано окинула алею поглядом, наче він тут мав з'явитись. — Він не поїде туди.
— Ренд — ваш наречений? — здогадалася Гессі. Вона тут же подумала про тітку Фресію, яка за вечірнім чаєм любила згадувати про свого нареченого з Ітеллі, що багато років тому поїхав туди на роботу. Він не повернувся, тому вона й не вийшла заміж. Матінка казала, ніби тітка Фресія вже трохи плутається в спогадах і в неї зроду не було нареченого, який поїхав до Ітеллі. Але тітка відмахувалась, поправляла посивілі коси й загадково всміхалася. У ті моменти Гессі була певна, що матінка не знає й половини веселих історій з юності поважної родички. І був там, мабуть, і один наречений, і другий, і навіть загадковий юнак з Ітеллі, котрого неодмінно звали Мартіно — найбільш ітеллійським іменем.
Незнайомка криво посміхнулась.
— Ні, Ренд, він… Та що я вам казатиму.