Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва ВСЛ.
Червень
1.
За свої неповні тридцять три роки Ярчик свято переконався лише в одному. Все підкоряється закону терезості. Ні-ні, не тверезості. Хоча її теж не завадило б. Терезості. І жодна Тереза не має до того стосунку. "Терезість" — від слова "терези". Ярчик сам вигадав це слово. За його дивакуватим, терпким, навіть різким звучанням ховаються глибокі, хоча й прості істини. Цілий порядок світосприйняття, якщо бажаєте.
Насправді ця терезість виглядає таким чином. Ярчик уявляє світ велетенськими терезами. Вони стоять посеред довгого, широкого коридора. На шальках тривожною гіркою лежать зім'яті аркуші паперу розміром з кулак. Шальки врівноважено. Під терезами сидить малий хлопчак. Він оперся спиною на них, наче на стовбур дерева. Він щось насвистує собі під носа. Це — Бог. Таким його бачить Ярчик.
Так ось.
По всій довжині коридора шорхають вихлясті протяги. Час від часу якийсь із них вихоплює з шальок один або кілька аркушів. Протяг жбурляє їх та котить підлогою. Аж допоки паперові пом'яті кульки не зникнуть із поля зору. Хлопчик задумано проводжає їх поглядом. Нотує щось собі до записничка. Легко підіймається. Дістає невідь-звідки потрібну кількість аркушів. Жмакає їх. Вкладає на шальки, обережно врівноважуючи терези. Кидає кудись в далечінь коридора усмішку і знову сідає. І так — до наступного поруху протягу.
Тим, хто не розуміє цього образу, Ярчик пояснює додатково. Набагато простіше. Мовляв, Всевишній бачить ваші втрати і відшкодовує їх, як тільки помітить. Ті Ярчикові знайомі, кому вже відшкодовано — вірять більш-менш охоче. Ті, кому ще ні, — навпаки. Сила віри у цей закон обернено залежить від кількості часу, що минув у чеканні на відшкодування. Тому що важко вірити у справедливість, якщо не відчуваєш її на своїй шкірі. Особливо, якщо довго не відчуваєш.
Але у Ярчика свої стосунки з цим законом терезості. Дуже прості. У його випадку він майже завжди спрацьовує негайно. Можливо, саме тому Ярчик так легко і вільно все це уявляє і описує. Хлопчика, терези, папір, протяги і записник. І справді, скільки Ярчик себе пам'ятає — його життєві поразки не вгризаються глибоко. Одразу по невдачі трапляється якась подія, яка притамовує біль. Ну, це якщо в тебе заболіли зуби, а хтось миттєво вкладає тобі до долоньки пігулку. Ковтаєш її — і болю нема. З'являються легкість і відчуття щастя. Щастя — це коли перестають боліти зуби.
Ось так все просто.
Часом у нього зовсім закінчувалися гроші. Тоді Ярчик обов'язково знаходив якусь двадцятку просто на вулиці. Треба було лише вигнати себе з помешкання на прогулянку. Трохи рідше він знаходив рівні, мовби випрасувані, грошові папірці вдома. Звісно ж, у книжках. І ясна річ — випадково. Поодинокі, забуті, рятівні папірці. Аби цілеспрямовано знайти гроші у його великій книгозбірні, треба було мати час і залізне терпіння. Коли Ярчик голодний — у нього немає ні того, ні іншого. Легше і швидше знайти на вулиці.
І так — з усім на світі. Ярчик втрачає роботу? Не довше, ніж за місяць, з'являється нова, не гірша. З дому втікає кіт? Вже за тиждень Ярчик зустрічає біля під'їзду мале кошеня і забирає його собі. Ярчик розстається з дівчиною? За кілька днів випадок знайомить його з наступною.
Ярчик легко прив'язується і легко відпускає. Імена тих, хто не поруч із ним, перестають бодай щось важити і невдовзі забуваються. Ярчик живе зі світлою головою, короткою пам'яттю та ніколи не пускає у людях коріння. Вітер носить його, наче степом. Від одного серця до іншого. Перекотиполе.
2.
Червень — це місяць несподіванок та спеки.
В ніч із тридцять першого травня на перше червня Ярчик зненацька посварився з дівчиною. Точніше, дівчина посварилася з Ярчиком. Вранці вона пішла. Залишила в кухні невимитий посуд. Запустила чашкою із залишками кави в дзеркало у передпокої. Забрала рудого кота на ім'я Кіт Річардс. Грюкнула дверима. Вибігла з під'їзду. Зникла за рогом. Ярчик вперше в житті залишився без кота і без дівчини одночасно.
В коридорі царювали присмерки і досі стояв дзвін розбитого скла. Але сонячні промені вже пробивалися з дверей єдиної кімнати і танцювали на друзках знищеного дзеркала на підлозі. Було урочисто і таємничо, мовби у церкві. Замість запаху ладану повітрям розповзався інший святий запах. Просмажені і затим перемелені зернятка кави. Залиті холодною водою і доведені до кипіння в малій старенькій турці. Вистуджені на підвіконні. Цей запах завжди надихав Ярчика, не давав опускати руки. Він втягнув носом замішане на кавових нотках і вже літніх протягах повітря. Примружив очі. Було спокійно і тихо. Десь внизу під'їхав молочник і почав заманювати мешканців будинку до своєї пересувної ятки. За вікном зелено шурхотіли каштани. Фіранки напиналися вітрилами і впускали до кухні літо. По гладесенькій поверхні води в Річардсовій мисочці бігли дрібні хвильки.
Коли Ярчик розплющив очі, він уже не пам'ятав її імені. Так для себе і вирішив називати її надалі. "Вона". Те, що це ототожнює її з усіма попередницями, Ярчика не хвилювало. Люди втрачають свої імена, затраскуючи за собою двері.
Все. Видихнув. Пам'ять легка і порожня. Рухи плавні. Руки невагомі. Початок літа, початок нового кола. Нова спроба. Є що святкувати, чи не так?
Цілий день Ярчик займається прибиранням. Збирає і викидає осколки чашки і дзеркала. Вимиває кавову гущу зі щілин у коридорі. Протирає пилюку. Миє і ховає до комори котячі мисочки та лоток. Визбирує її волосся з канапи та килима. Знімає його з бортиків ванної. Викидає. Переставляє на полицях книжки. Складає список до прочитання на літо. В переліку опиняються майже тридцять назв. В середньому по одній книзі на три дні.
Надвечір черга доходить до холодильника. Прибирати там нема чого — він майже порожній і начисто вимитий. Ярчик якісь чверть години вагається. Прибирання перед початком нового життя — страшенно стомлива річ. Він не хоче нікуди йти. Йти по харчі доведеться завтра вранці, щонайпізніше. Врешті Ярчик зітхає та виходить до великої крамниці неподалік зупинки.
3.
Під стелею крамниці пурхають сірі горобці. В залі прохолодно і світло. Людей майже немає. До закриття менше ніж півгодини. Ярчик блукає між рядами полиць, із кошиком навпереваги. До кошика він збирає пакунки з хлібом, молоком, кавою, сиром і м'ясом. Неначе плоди з чарівних дерев.
У відділі, де на полицях лежать теплі соковиті фрукти, він наштовхується на непересічного відвідувача. На низенькому стільці при ятках із помаранчами сидить маленька дівчинка. Вона розгойдується назад-уперед і мовчить. В руках тримає якийсь папірець. Коли Ярчик підходить до неї, дівчинка підіймає до нього свої очі на півлиця. Усміхається йому. Простягає папірчик і схиляє голівку набік. "Ні-ні", — хитає головою Ярчик. Мала встає і вкладає йому папірець до рук. Він лише зітхає. Розгортає і читає. Це записка.
"Попіклуйтесь про неї. Будь ласка".
Ярчик здивовано опускає погляд на дівчинку. На вигляд має не більше шести років. Волосся чорне і рівне. Сягає плечей, з правого боку — трохи довше. До передпліччя. Дівча одягнене в просту зелену сукенку. Сидить рівно. Виглядає чемно і чисто.
— Як тебе звати? — питає Ярчик.
— Вишня.
— Ага, а я томат, — віджартовується він і сам собі регоче зі свого жарту.
До них тут же прямує охоронець. Дивиться на них із підозрою. Перевіряє час по годиннику на зап'ястку. Зникає за полицями. Ярчик із дівчинкою знову залишаються вдвох. У відділі фруктів та овочів. Адам і Єва у райському саду. Єва виглядає так, ніби знову нашкодила.
Ярчик вгамовує сміх:
— То що я маю робити?
— Мама сказала, що все написала на папірці.
— А де мама?
— Пішла. Наказала чекати, поки хтось мене забере.
Ярчик миттю стає серйозним.
— Вона тебе залишила? Чи що?
— Так. Я тут з одинадцятої години сиджу, — додає дівчинка.
— То, може, тобі не до мене треба? А до міліції?
— Ні, не треба, — просить дівча, — вони знайдуть маму. Віддадуть мене їй. А наступного дня мама знову привезе мене до якогось міста. Залишить у великій крамниці. Дасть нову записку і накаже чекати. Це вже втретє так. Я їй не по кишені, — сумно зітхає мала.
— А хіба міліція за це не карає? — дивується він. — Це ж злочин. Напевно. — Ти розповідала в міліції, що твоя мати робить?
— Ні, — дівча підіймається зі стільця і по-дорослому зиркає на Ярчика, — я щоразу кажу, що загубилася.
— Чому ти не кажеш, що твоя мати хоче тебе позбутися?
— Ну це ж мама, як ти не розумієш? Як я можу їй зле зробити? Її ж до тюрми кинуть!
— Ну так, кинуть, — задумано мимрить Ярчик.
З-за полиці знову визирнув охоронець. Кинув однозначний погляд на великий настінний годинник. В усьому залі були лише вони двоє. Годинник гучно відклацував кожну секунду.
— Ти що, серйозно думаєш, що я тебе заберу до себе?
— Так. Забери, — прохає дівчинка, — якщо можна.
— Ох... Ну не знаю. Як тебе звати, кажеш? — Ярчик присідає до неї.
Очі малої ясні і серйозні. Нижня губа трішки тремтить. Раптом вуста розтуляються. І виштовхують назовні дитяче ім'я. Ярчик чує легенький порух повітря.
— Вишня, — повторює дівчина. — Мене звати Вишня. Я люблю це ім'я.
— Ну гаразд, Вишня — то Вишня. А мене звати Ярчиком. Ідемо зі мною.
— Приємно познайомитися, — вона подає йому свою ручку і незграбно, але ввічливо хилиться до нього всім тілом.
За якісь неповні сім хвилин Ярчик і Вишня виходять у темінь міста. Довкола лише ліхтарі, машини і темрява. Над ними нічне небо. В ньому вгадуються обриси завтрашніх хмар. Вишня дивиться на Ярчика знизу. Він видається їй великодушним велетнем. Вона читала в казках, що велетні існують. Тепер вона у цьому переконалася. Велетень купив їй великого помаранча. Вишня тримає його двома руками. Однією не втримує. Вона передчуває, який цей помаранч смачний. На його нерівну поверхню сідає метелик. Невагомий і строкатий. Ярчик робить крок уперед. Вишня міцно хапає його за палець правої руки. Вона притискає помаранч до себе, аби не випустити. Ніби м'яч. Метелик зривається і робить над ними коло. Потім зникає у високій чорноті над їхніми головами.
4.
Вишні п'ять років, але вже майже шість.