Шляхом бурхливим (уривок)

Присвячую моїй жінці

Повість кінця XVII століття

I. НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ХАРКОВА

Вірний спосіб навчатися плавати. – Дорош та річка. – "Сухарі". – Старий Журавель. – Журавлів гість. – Життя на слободах під воєводами. – На пасіці у Журавля. – Бійка з москалями

– Не бійся! – крикнув хтось з берега.

Але цього вже не почув Дорош. Дриґнувши ногами в повітрі, він плюхнув у воду і, як мідний п'ятак, пішов на дно. Він раптом забув усі поради, що щиро давали йому товариші: не лякатися, не роззявляти рота, як ґава, й не дихати, не вилазити високо з води, не ковтати води, а головне – не боятися того, що назавжди залишишся під водою.

Опинившись у холодній воді, що, здавалося, сама тягла його на дно, він зразу зазнав досі невідомого йому почуття: під ногами не було землі, а в грудях не було повітря! Жили застукали йому у скронях, в очах замиготіли зелені кружала, і він, як божевільний, задриґав руками й ногами, а рот мимоволі роззявився, хапаючи, замість повітря, воду. Трохи згодом він виринув на поверхню, червоний, з виряченими переляканими очима і хапав ротом повітря, мов сом, що його тільки-но витягнув з річки рибалка й кинув на дно човна.

– Не вилазь високо з води!.. Не бійся!.. Пливи! – кричали йому з берега хлопці.

Але щось міцне ухопило його і знову потягло у глиб ріки. Дорош, одчайдушно б'ючи руками й ногами і випльовуючи воду, знову вискочив на поверхню.

– Рятуйте! – ледве чутно крикнув він, а річка знову потягла його до себе, але вже полегеньку.

І раптом Дорош почув, що пливе, що річка вже не тягне його на дно, як раніше. Це було теж нове почуття, але він так злякався потонути, що навіть коли ноги його дістали вже дно, все ще не вірив собі і бовтався ногами й руками, наче під ним була ціла безодня. Він вибрався на берег і сів. У голові йому крутилося, в ухах наче хто бив у великі дзвони, а в очах ще й досі миготіли зелені кружала. Ця хвилина і те, що бачив тепер, назавжди залишилися в Дорошевій пам'яті: і сонце, що стояло майже над головою і заливало не дуже широку, але глибоку з кришталевою водою річку; і ліс, що був синій і темний перед ним на горі, а тут коло річки був зелений і яскравий; і дерев'яні стіни та башти города поруч лісу. Дзвіниця башти просвічується і в просвіті видно дзвін. Дзвін цей моторошно гуде, коли біля города побачать татар. Віщовий дзвін гуде, а з хуторів, з пасік, з поля й лісу біжать люди і ховаються в городі. Але тепер дзвін мовчить і, придивившись, можна навіть відсіля побачити нерухоме серце дзвону. А на протилежному боці річки, на піску, стоять хлопці, товариші До-рошеві, що кинули його в річку, щоб вивчити плавати. Це дуже добрий спосіб. Від нього або зразу вивчишся плавати, або потонеш. Середини не буває. Хлопці на березі кричать і махають руками. Він чує їхні крики, але вони якось не доходять його свідомости! В душі Дорошевій тільки одна думка: він може дихати. Не те, що він живий, бачить сонце, ліс, товаришів, а те, що він може вільно дихати, і вода вже не лізе йому в рот і не забиває подиху.

– Пливи назад! – кричать хлопці.

Але він сидить і тільки усміхається якоюсь незрозумілою усмішкою. Він бачить хлопців, пізнає їх, але не розуміє їхніх слів. І хлопці йому здаються такі, наче він бачить їх уперше або давно не бачив. Он стоїть Митро Стріха. Чорне волосся скудовчене, вогке ще і стирчить на всі боки. Він одягнув сорочку, а штани держить у руках. Худі ноги тремтять у Митра. Холодно йому чи що? Чого ж він не одягає штанів? Ось він підносить штани до рота, наче збирається їсти їх. А… тепер зрозуміло: він гризе вузли на холошах, що хтось нав'язав йому… Та це ж він, Дорош, нав'язав йому "сухарів", коли той був у річці. А ось Дубовиченко, а ось Осадченко Каркач…

– Чого сидиш? – кричить Дубовиченко. – Пливи мерщій назад!

Раптом слова ці становляться зрозумілі Дорошеві. А справді – треба плисти назад. Але він почуває, що не може зробити цього. Йому здається, що ледве він влізе в річку, як знову почне потопати, знову його обхоплять холодні води річки, він піде на дно і знову не можна буде дихати, а вода лізтиме в горло. Дорош мовчки хитнув головою: не можу!

– Пливи, не бійся! Боягузе! В'яжіть йому сухарів, хлопці!

Але це зовсім не лякає й не ображає хлопця: що "сухарі", коли треба знову лізти у річку.

Боягуз! Ні, він не боягуз. Хто навкулачках іде перший у лаві? Він, Дорош. Дорош Наливайченко. Хто їздив минулого тижня з батьком до броду татарським шляхом? Він, Дорош. Він не боягуз. А річка… все-таки страшно!

Хлопці з того берега припливли до нього, тягли його у річку, але він пручався і не ліз у воду. Потім хлопці, покинувши Дороша, стали драти раків. Вони по черзі пірнали під кручу і, знайшовши печерку, де ховалися раки, витягали їх з води й викидали на берег. Печерки ці іноді були вузькі і в них легко застрягала рука. В цей раз під водою ледве не залишився Дубовиченко. Рука хлопця досить легко зайшла у печерку, але, коли він, намацавши рака, схопив його і стиснув у жмені, кулак застряг у вузькому місці печерки. Спасибі Каркачеві, що, раптом зрозумівши це, кинувся в річку і, коли Дубовиченко нарешті розтулив жменю, витягнув його ледве живого. А то б були раки… Потім хлопці здумали розпалити багаття, щоб напекти раків, але ні в кого ні кременя й кресала; а Дорош усе сидів і чекав не знати чого.

Він знав, що через річку не було ні мосту, ні кладок, і іншого способу, як переплисти її знову, не було, щоб попасти на той бік. Нарешті хлопці, загубивши надію примусити його лізти у воду, вилаяли й пішли геть.

– Не лякайся і лізь у річку, допливеш тепер! – крикнув хтось із хлоп'ячого гурту.

Тільки тепер почув Дорош, який самотній він був тут на березі цієї глибокої річки. А на протилежному березі річки також самотньо лежали його біла сорочка й штани з добре зав'язаними на холошах "сухарями". Про це вже подбав Митро Стріха, що сам ледве розгриз вузли на своїх штанях, які понав'язував йому Дорош.

Дорош кілька разів увіходив у річку; вода вже не здавалася йому такою холодною, як раніше, але жах перед тим, що він може потонути, знову вертав його на берег. Він довго сидів, сумно оглядаючись навкруги. Нарешті, коли хлопець зовсім вже хотів був кинутися у річку, мовляв – що буде, то й буде, він побачив, що з лісу на тому березі вийшли два чоловіки. Одного з них зразу пізнав Дорош. Це був старий дід Журавель, що мав пасіку недалеко від річки. Ідучи купатися, хлопці обов'язково проходили повз пасіку й город старого Журавля. Журавель завжди сидів у курені і мовчки курив люльку. Хлопці чемно проходили повз старого, уклонялися й казали:

– Здорові були, діду Денисе!

Дід пересовував люльку з одного кутка рота в другий і питав:

– Знову красти городину?

– Ні, ми купатися.

– Так… – пухкав люлькою старий Журавель.

Повертаючися з купання, хлопці вже не йшли повз курінь, а плазом кралися поміж огудиною і набирали у пазухи молоді зелені огірки. У кожного вдома був свій город, але крадене завжди здається солодшим. Старий мав ще досить зірке око.

– Держи! – кричав він, побачивши хлопців, хоч держати було нікому.

Хлопці, як зграя горобців, летіли городом, перестрибуючи через грядки, а старий Журавель тупцяв на однім місці коло куреня, гро-зився люлькою услід хлопцям і кричав:

– Дожену… жовч видавлю!

Дорош мимоволі згадав це, побачивши Журавля, і усміхнувся.

Чоловік, що йшов з Журавлем, був молодий, дужий і високий на зріст, у розхристаній білій сорочці і в синіх штанях; матня його штанів була така довга, що мало не волочилася по землі. І дід і молодий були без шапок. Чубаті голови їхні, одна сива – дідова, а друга чорна – незнайомця, виблискували на сонці.

– Диви… – сказав Журавель, побачивши на березі Дорошеві сорочку й штани, – потоп хлопець.

Молодий приставив долоню до лоба й почав розглядати річку.

– Та невже потоп?.. Еге-ге! – сказав він, побачивши хлопця, – втоплений гріється на сонечку.

– Де, де? – спитав старий і собі, притуляючи долоню до лоба. – Де втоплений?

– Та ось на тому березі. Чого зажурився? – крикнув молодий Дорошеві. – Пливи сюди!

– Не можу! – крикнув Дорош.

– А як ти туди добрався?

– Переплив.

– Хе, хе… – засміявся старий. – Чудасія: туди пливе, а назад не може. Це як наш колишній курінний Жаба. Помер вже, хай йому грець. Так той було каже: у мене така вдача – до шинку дійти можу, а назад ні. Чудасія!

Журавель та молодий почали роздягатися. Старий потихеньку зняв сорочку, поклав її собі на коліна і подивився на комір; придавивши щось, що тихо тріснуло у нього під нігтем, він витер сорочкою під пахвами і обережно, наче вона була скляна, поклав її на пісок.

Поки дід вовтузився зі своєю сорочкою і шкрябав волохаті груди, молодий вже розібрався і, розігнавшись, плигнув у річку.

Він так довго був під водою, що Дорош навіть стурбувався і подивився на діда, чи не збирається той рятувати молодого, але дід навіть не дивився на річку, а сидів вже зовсім голий і, піднявши угору штани, розглядав свою драну матню.

– Гу-ух! – вилетіло з води коло самого берега, де сидів Дорош. Молодий розігнався під водою так, що ледве не вискочив з розгону на берег. – Фрр!.. – обтер він обома руками чубату голову і засмагле червоне обличчя. – Здоров, хлопче!

Тільки тепер роздивився Дорош, який молодець стояв перед ним по пояс у воді. Темні очі козака жартівливо горіли з-під мокрого чуба, засмагле тіло аж виблискувало на сонці, а на руках, наче два добрі кавуни, перекочувалися дужі м'язи.

– Здоров! – відповів йому Дорош. – А хто ти такий?

– Козак з Лугу… – засміявся молодець.

– З якого лугу?

– З Великого… Ну… – простягнув він дужі руки, – лізай мерщій до мене!

Дивне діло: тепер Дорош зовсім не боявся річки. Він кинувся у річку і став поруч нього.

– Держи майже під водою голову і пливи!

Радості Дорошевій не було краю, коли він почув, що пливе, а поруч, як міцний тур, плив запорожець і кричав:

– Так! так! Молодця!..