Джерело: Драматург
Трагедія у двох діях
ДІЙОВІ ОСОБИ
Дід (старий), літній чоловік, господар речей.
Прибиральниця, жінка, прибиральниця з блошиного ринку.
Дзеркало, старовинне дзеркало, предмет з колекції діда.
Балерина, фарфорова статуетка, річ із колекції діда.
Чашка, річ із колекції діда.
Гранчак, річ із колекції діда.
Самовар, річ із колекції діда.
ДІЯ ПЕРША
Комірка, в якій розставлені речі. Сидить дід. Встає, обдивляється все довкола, намагається щось підправити. Робить спробу заговорити з речами, але не може. Розтоплює пічку-буржуйку, сідає за маленький столик, готує й п'є чай, одягає перемотані ниткою окуляри, читає газету. За вікном підвиває вітер. З почуттям відкладає газету, бере в руки мобільний телефон. Кілька разів комусь телефонує, але щоразу розчаровано зітхає й зупиняється, так і не дочекавшись гудків виклику. Сидить мовчки, над чимось розмірковує, щось згадує. Важко зітхає, бере в руки черевик і починає його лагодити. Невдовзі відкладає черевик, лягає в ліжко, розташоване в куточку. Довго стогне, вмощується. За деякий час заспокоюється, засинає. Годинник мірно стукає, але, ніби помітивши, що господар спить – затихає.
Балерина починає танцювати. Спочатку обережно, потім все впевненіше. Кружляє навколо речей. Вони наче не помічають її.
Гранчак. Обережніше будь! Так і розбити мене можна!
Чашка. Сам будь обережніше! Як мене сьогодні вдарив, коли нас до дому несли? Ледь не розбив! У мене й так тріщина через усе тіло йде! А ще й ручка надбита, ось, подивися!
Гранчак. Та бачу я, бачу! От і тримайся від мене якнайдалі, буржуйське створіння!
Чашка. Ти ба яке? І чим же я буржуйське..? Теж мені – пролетарський "цензор"!
Гранчак. Так, пролетарський! І не забувай, я тут найстаріший!
Самовар. Ну, це дуже сумнівно…
Балерина. Та годі вам, завели! (Балерина стала між Гранчаком і Чашкою). Ще не набридло? Кожного разу – одне й те саме! Чого не поділите?
Гранчак. А ти взагалі не втручайся, подоба "інтелігенції"! Від вас завжди лише біди! Стояла собі, от і стій!
Балерина обурено відвернулася й попрямувала до старого килима, де височіло дзеркало.
Гранчак (хизуючись). Не дарма "господар" мене чистив. Відчуває він пролетарський дух, що єднає всі народи, навіть коли народ – це лише річ! Он який я прозорий!
Пихатий Гранчак спробував повернути свій чи то надбитий, чи то надкушений бік до Самовара, захитався, ледь не перевернувся.
Самовар. Тихіше ти! Мені-то воно байдуже, але коли миші почують наші балачки, та й захочуть перевірити, чи нічого у тебе немає всередині..?
"Пролетарський" предмет заспокоївся, принишк.
Чашка. От і добре. (посміхаючись) Без підстаканника голим не почуваєшся..?
Гранчак щось хотів заперечити, але знову небезпечно захитався, затих. Речі почали тихенько між собою перемовлятися, ділитися острахами, хвилюваннями.
Балерина (питає у старого Дзеркала). Вибачте, а чому ви завжди мовчите? Ви що, не вмієте говорити?
Дзеркало (низьким приємним голосом). Я..? Чому ж, вмію.
Балерина. То чому ж завжди мовчите?
Дзеркало. А про що мені говорити?
Балерина. Ну, не знаю… Просто всі ж про щось говорять.
Дзеркало. Ось бачите, коли й ви не знаєте про що говорити, то я напевно не знаю. А кидатися просто так словами – не люблю. Сумно.
Балерина замислилась. Якби вона була живою, то почервоніла б, а так…
Балерина. Ну, давайте принаймні познайомимось?
Дзеркало. Що ж, чому б і ні?
Балерина. Якийсь ви дивний співбесідник… Я – Мішель, а вас як звати?
Дзеркало. Мішель? Дуже приємно, Дзеркало.
Балерина. Як, Дзеркало? Це я і так бачу… А ім'я? Яке ваше ім'я?
Дзеркало. Ім'я? А навіщо воно?
Балерина (розгублено). Ну як? Усі ж мають своє ім'я… Наш дід назвав кожного з нас.
Дзеркало. Так, напевно… Але я своє забуло. Та й, взагалі, скільки живу – все ніяк не можу зрозуміти необхідності в ньому. Добре, хоч би воно передавало справжню сутність названого. Ні – просто гра непотрібних слів.
Балерина. Ну чого ж ви так? Чим вам, наприклад, моє не подобається?
Дзеркало. О ні, панночко, ваше ім'я красиве. Але якби вас назвали якось інакше, скажімо, Метеликом, чи Деревом, хіба вам гірше б від цього було?
Балерина. Не знаю.. Напевно ні.
Дзеркало. Ото ж бо. Ви як були фарфоровою Балериною, так нею і залишилися. Отримали ім'я, та хіба наблизилися ви хоч на крок до людей?.. Вибачте, я все життя відбивало те, що є насправді, хоча ні, брешу… Чомусь, коли хто дивиться в мене, замість правої сторони бачить ліву.
Пауза.
Балерина (сумно зітхаючи). Так, мабуть, ви праві.
Речі прислухалися до дивного діалогу. Лише вогонь потріскував у старій пічці, намагаючись вистрибнути назовні.
Балерина. Ви так говорите… Ви такі мудрі?
Дзеркало. Ну що ви… Я – лише старе Дзеркало. Моє кредо – відображати сутність речей, які потрапляють у коло мого бачення.
Балерина. Цікаво… Ви напевно стільки бачили?..
Дзеркало. Так, що-що, а побачити мені довелось… Слухаю я ваші суперечки стосовно того, хто з вас старший… Смішно. Пробачте, але то все пусте. Повірте мені, вік – не завжди добре. Доводилося мені… Бачило я й такі Речі, які були створені раніше, ніж ви можете собі уявити. Їх берегли, пил здували. І пихи в них було стільки… Але запевняю вас, іржі, клопам, черв'якам і молі байдуже, кому скільки років. Як і мишей, їх цікавить лише смак!
Балерина. Ви спілкувались із такими речами? Розкажіть…
Дзеркало. Так, спілкувалося. Пихи в них було більше, ніж у нашого Гранчака, тільки нехай він не ображається. Розмовляти ні з ким не хотіли. Вважали себе повноправними господарями, а насправді – всі були червиві та трухляві. Окрім того, щойно проходила мода, як їх тихенько прибирали в комірчину, де вони й зникали назавжди… Повірте мені, немає нічого більш перебірливого і невдячного, ніж люди. Їхні смаки змінюються, а ми..? А ми – усього лише речі.
Пауза.
Балерина. Ви наче й самі дуже старі…
Дзеркало. Мабуть. Хоча, вік для мене більше не має значення. Вважайте, що для мене час зупинився. Стривайте, не так! Я його просто не помічаю. Якщо ж вас цікавить, коли саме мене створили, то це було дуже давно…
На мить темна скляна поверхня вкрилася туманом, скло дрібно затремтіло у дерев'яній лакованій рамі.
Дзеркало. Пам'ятаю, там було дуже тепло… Пригадую руки Майстра, що обережно вставляли скло в раму. Мене робили на замовлення. Майстер часто про це говорив. От тільки обличчя його я не пригадую… І очі… Ні, він майже не дивився в мене. А от руки пам'ятаю дуже добре. Міцні, такі легкі та ніжні. Пригадую білу сорочку… Давно це було… Дуже давно. Спів його пам'ятаю…
Потім – довгий шлях у кареті, трясіння, незручності, страх. Так, тоді я дуже всього боялося. Хоч мене запакували, як могли, все одно було страшно. Але так приємно згадувати ту, напевно найдовшу в моєму житті, подорож. Край тканини, в яку мене загорнули, опустився, і я бачило несказаної краси краєвиди, якими їхали. Приємно про це згадувати…
Як виявилося, мене замовили для графської дочки. Я було подарунком на її день народження. Палац, мармурові сходи, важкі штори та гобелени, інкрустовані двері, люди в яскравому одязі…
Пригадую маленьку дівчинку – графиню… Дивний смак у цих людей. Я не беруся судити, але її чомусь всі називали красунею. Вона годинами стояла переді мною, крутилася, роздивлялася щось усередині мене і навіть дихнути боялась. Хоча, як на мене, – нічого особливого та прекрасного в ній не було. Принаймні дерева, які я бачило, мені сподобалися значно більше.
Балерина (заворожено). Та ви що? І що вона, бачила, що хотіла?
Дзеркало. Не знаю. Напевно, бачила, бо кожного разу посміхалася, плескала в долоні та пританцьовувала переді мною.
Балерина. Чудово!.. А що говорила?
Дзеркало. Здебільшого – нічого. Я, взагалі-то, лише бачу гарно, а ось зі слухом… Мені добре чутно лише, коли до мене нахиляються, або коли дуже голосно говорять… Та й що вона могла сказати? Задоволені всі були. Любила вона мене. Кожного ранку підбігала, посміхалася щербатим ротиком. Знаєте, це було так приємно. Я з усієї сили посміхалося їй у відповідь. Взагалі – це дуже світлі спогади.
Пауза.
Балерина. А що ж було далі?
Дзеркало замислилося. Усі "мешканці" зачаїли подих, чекали відповіді.
Дзеркало. А що далі? Мені здавалося, що дівчинка завжди буде такою самою і що ніколи нічого не зміниться. Проте – дівчинка росла. Знаєте як цікаво, коли хтось непомітно змінюється в тебе на очах? Якось, я збагнуло, що вона стала значно вищою. Спереду з'явилися бугорки, якими вона весь час поверталася до мене, роздивлялась з усіх боків, примірялася, червоніла, незадоволено закусувала губку, топала ніжкою й тікала. Все це робила крадькома, коли вже всі спали. Свічка, вона в нічній сорочці, і я…
Ось так, непомітно, дівчисько перетворилося на молоду жінку. Пригадую її перший бал… Вона кілька годин поспіль не відходила від мене, переміряла безліч суконь, хвилювалася, все розпитувала в мене, чи гарна? Хе-хе… Звичайно, вона була гарна… Найгарніша! Я про це їй і говорило. Як могло.
Балерина. Оце так! То ви – товаришували з нею?!
Дзеркало. Не знаю, напевно, коли можна так назвати стосунки між людиною і річчю. Подобалося мені в неї. Шик, тепло, повага… Знали б ви, як мене берегли: страусиним пером пил змахували, воском раму натирали!
Пригадую, як стала моя графиня мамою. Як, ще до народження дитини, підходила до мене та дивилася на свій живіт. Наспівувала колискові. Чоловік у неї був справжній красень. Тільки ось не любив дивитися в мене. Взагалі, чомусь чоловіки не полюбляють дивитися на себе. Щось їх бентежить. Можливо помічають, що поступаються красою жінкам?! А, можливо, просто не мають здібностей щось у мені розгледіти. Та це не важливо. Діточок графині пам'ятаю. Багато їх було. П'ятеро. Але виросло тільки двоє. Хлопчик-офіцер і красуня-дівчинка, дуже схожа на маму.
Балерина. Та ви що, це ж ціле життя ви там провели?! І що ж далі сталося?
Пауза.
Дзеркало (з легким сумом). Так, ціле життя. Довге і ,мабуть, найпрекрасніше. Я тоді було молодим; графиня, ті люди, прекрасні речі… Час плинув, чорняве жіноче волосся почало білішати, на обличчі з'явилися зморшки, очі тьмянішали, а прикраси й убрання навпаки – багатшали та яскравішали.