Мисливці за привидами (уривок)

1. Чудове фото

Він уже не раз чув, як батько казав або мамі, або комусь по телефону: для своїх років хлопець досить добре освоїв складну техніку і навчився робити непогані знімки. А синові часто хвалився: "Коли мені стукнуло тринадцять, твій дідусь перевірив мій щоденник, а тоді зробив, що обіцяв. Сходив зі мною в магазин і купив фотоапарат "Смєна"".

Кожна така похвальба була лише передмовою, після якої тато витягав з надр шафи свої старі альбоми і починав показувати надруковані ним у ванній кімнаті любительські фотографії. Більшість від часу пожовкла і поскручувалася. Та все одно Білан-старший пишався не стільки самими цими фотоспробами, скільки тим, що син Максим перейняв його власні захоплення. Навіть пішов далі: навчився користуватися сучасним цифровим фото­апаратом навіть швидше, ніж мама.

Тому тато без зайвих слів довіряв синові свою техніку. Тим більше, якщо треба сфотографувати для спеціального випуску шкільної стінної газети найбільш цікаві моменти футбольного матчу між сьомим "А" та сьомим "Б".

Максим, можна сказати, сам напросився. Обмовився їхньому фізрукові на прізвисько Чемпіон: "Олексію Валерійовичу, якщо треба, я познімати можу". Вчитель зрадів такій нагоді — тепер звичайнісінький рядовий футбольний матч між класами-суперниками буде зафіксований у справжнісінькому фоторепортажі. До змагання за знаменитий Золотий кубок ця товариська гра жод­ного стосунку не мала. Зате гарно зроблена стінна газета на спор­тивну тему підтвердить: фізкультура і спорт в житті їхньої школи займають дуже важливе місце.

Фотографувати Максим любив. На фізкультуру ходив, хоча особливими успіхами похвалитися не міг. Спортом не цікавився. Футбол відверто зневажав, віддаючи перевагу шахам. Але така вже натура: за свої неспортивні вподобання Білану чомусь по­стійно було соромно.

Може, він і хотів бути сильним, сміливим, спритним. Таким хоча б, як Денис Черненко, з яким волею долі нещодавно потоваришував. Тільки не лежала до фізкультури й спорту душа, і здавалося Максиму — щось тут не те і не так. Хотів розпитати тата — посоромився. Спробував знайти відповідь в інтернеті. Кілька годин вишукував різні наукові та популярні публікації на цю тему — нічого не знайшов. Ну і вирішив хоч якось долучитися до спортивного життя свого класу.

Двобій футбольних команд відбувся в неділю на шкільному стадіоні. Оголошення повісили за тиждень, великими літерами наголосили: "Матч відбудеться при будь-якій погоді!" Це слушне попередження — від понеділка кілька днів то сіяв, то переставав, то знову сіяв дрібний квітневий дощик. Не відміняти ж через таку дрібницю футбол! Але в четвер погода почала змінюватися на краще, визирнуло сонечко, раптом просто так, відразу розпустилися малесенькі листочки на деревах. А в суботу навіть трошки припікати почало. Так що оголошена неділя зустріла футболістів та вболівальників радісною, цілком, як сказав Ігор Нещерет, спор­тивною погодою.

Підтримати команду сьомого "Б" прийшло менше народу, ніж команду сьомого "А". Але крім Максима, решта групи підтримки — лише дівчата-однокласниці та їхні подруги. Білан на це не зважав, з головою поринувши у процес фотографування.

Від початку товариського матчу пройшло п'ятнадцять хвилин, і сьомий "А" вигравав у сьомого "Б" з рахунком 1:0. Першого гола красиво вліпив у ворота суперника капітан команди Денис Черненко. Цей момент Максимові вдалося зняти. Фото вийшло чудове, хоч у журнал віддавай. Тепер противник атакував ворота, які захищав Сашко Байда, аби розмочити рахунок.

У тонкощах гри Максим не розбирався. Тому коли фізрук, котрий судив матч, раптом засюрчав у свисток і оголосив у ворота сьомого "А" штрафний удар, він знизав плечима. Значить, так треба. І приготував апарат.

Штрафний бив Юрко Гримайло, капітан команди сьомого "Б". Напружився в воротах Сашко Байда. Враз запала тиша. Максим приготувався.

Розбіг. Удар. Стрибок воротаря. Радісний вереск дівчат-фанаток: зловив! Та ще й як красиво! Стрибнув рибкою, прийняв м'яч у стрибку, покотився по землі. Головне — цей легендарний стрибок зафіксований Максимом для історії.

Дуже вдалий кадр. Просто чудовий.

Між тим на полі щось відбувалося. Відірвавшись від свого заняття, Максим глянув на своїх і спохмурнів. Воротарі далі лежав на землі, біля нього скупчилася вся команда, височів фізрук. А хтось із дівчат сказав за спиною в Білана:

— Це ж треба! Коліно забив!

Шкода, звичайно, тільки нічого не поробиш.

За це Максим і недолюблював спорт. Покалічиться людина ні за цапову душу — і все, зливай воду. Ну хай би собі постраждав хтось у боях за Батьківщину. Хоча краще, аби воювати нікому ні з ким узагалі не довелося. А тут дістати травму невідомо за що, без жодної користі для себе, своєї школи, своєї родини, свого народу.

Захопившись такими серйозними думками, Максим не відразу второпав, що Чемпіон гукає його до себе.

2. Заміна воротаря

Варто лиш один погляд кинути, аби зрозуміти: травма не сер­йозна, жити Сашко Байда буде, навіть у футбол ще гратиме. Тільки — не сьогодні.

— Без воротаря залишилися, — розвів руками фізрук. — Якщо я зараз припиню через це гру, команді Черненка перемогу не зарахують. Доведеться потім ще раз грати, а це погано. Час іде.

— Мабуть, погано, — ввічливо погодився з учителем Максим, маючи зовсім приблизне уявлення про суто футбольні за­морочки.

— Тому, Білане, іншого виходу нема. Доведеться тобі свій клас виручати.

— Це як? — поцікавився Максим.

— Не треба, Олексію Валерійовичу! — смикнув фізрука за рукав спортивної куртки Черненко, і вираз обличчя, з яким він дивився на Білана, хлопцеві зовсім не сподобався. — Краще ми потім переграємо!

— Ніяких "потім", Денисе! — суворо мовив Чемпіон. — Тоді в травні вам доведеться напружуватися, а цього мені інші вчителі не пробачать. Навчальний рік закінчити треба, а в них футбол у головах...

— Який з Білана воротар! Слабак! — розпачливо вигукнув Черненко.

— А де я тобі іншого візьму? Дівчаток попрошу? Чи когось із вболівальників Б-класу поставлю проти своїх грати? З ваших же тільки один хлопець і прийшов.

Тепер Максим зрозумів відразу дві речі. Перша — вчитель фіз­культури, він же — суддя, пропонує йому замінити постраждалого воротаря. Друга — якщо він зараз відмовиться (а дуже кортіло!), то визнає правоту Черненка: він, Максим Білан, — слабак. Як він після цього буде дивитися на себе в дзеркало?

Рішуче простягнувши фізруку чохол із фотоапаратом, Максим сказав:

— Я спробую, Олексію Валерійовичу.

— Я тобі спробую! — стиснув кулаки Денис, та фізрук поклав йому руку на плече.

— Слухай, капітане, вам треба протриматися ще двадцять хви­лин. У тебе сильна команда, просто бороніть ворота як слід. Хай щось стирчить у воротах, ось і все.

Ні, це вже занадто! Мало того, що Денис, якого він вважав після недавніх пригод із Золотим кубком своїм товаришем, слабаком називає. Так ще вчитель зовсім непедагогічно вважає його здатним лише у воротах стирчати. Вдягнений Максим був не для гри в футбол, до того ж, штани нові, тільки сьогодні вперше в них вийшов. Тільки це не зупинило: бажання довести всім, що він — не такий уже верблюд, яким його вважають, переважило.

— Я стану в ворота і гратиму! — заявив Білан.

— Вирішуй, капітане! — розвів руками Чемпіон, хоча й без того ясно — хоч фізрук лише суддя, але все одно рішення приймають не капітани команд.

— Хай буде, — буркнув Денис і кивнув у бік воріт. — Давай, ставай. Тільки дивись мені — приб'ю, коли хоч одну банку проґавиш...

Пропустивши погрозу повз вуха, Максим зайняв місце воротаря. Широко розставив ноги, зігнув їх у колінах, подався тулубом уперед і виставив руки перед собою. В якомусь мультику він бачив, що воротарі стоять саме в такій стійці.

3. Ганьба відмінника

Битимуть по воротах — ловити м'яча, але на поле не вибігати. Так, він недосвідчений воротар. Але Черненко та вся команда знають про це і готові до цього. Раз так, то досвідчені футболісти робитимуть усе, аби їхні ворота противник атакував якомога менше. Зрештою, Чемпіон сам сказав: двадцять хвилин потерпіти, протриматися — і все. Їхня команда поки що виграє.

Свисток. Гра почалася. Максим зосередився, напружився, почав стежити за гравцями.

Поки що все відбувалося, як він і сподівався. Денис та його команда проводили атаку за атакою, штурмуючи ворота чужинців, наче запорозькі козаки — турецький форт. Так минуло хвилин п'ять. Боротьба хоч і точилася на протилежному кінці поля, пробити воротаря супротивників не вдавалося. Аж раптом ситуація різко помінялася.

Захопившись грою на чужому полі, Черненко сам не помітив, як туди стяглися всі сили, залишивши свої ворота фактично без належного захисту. Тому, коли хтось із команди сьомого "Б" вибив м'яча на середину поля, ним заволодів Гримайло, а напад­ники з його команди якось непомітно опинилися поруч із ним. Черненко з іншими кинувся на виручку, тільки дорогоцінні секунди вони втратили. Пасуючи один одному і не зустрівши на своєму проході до Максимових воріт серйозних перешкод, гравці-супротивники підвели м'яча майже впритул до воротаря.

Удар — м'яч праворуч. Білан шарпонувся до нього, намагаючись перехопити.