Увага! Ви читаєте уривок (ознайомчий фрагмент твору). Купуйте повну книжку на сайті видавництва ВСЛ
Знову разом
Степ… Безкрайній, як море, що величними хвилями горбів несе до обрію квітчасту піну різнотрав'я, що бавиться з вітрами та наповнює світ духмяним потоком цвітіння. Він — домівка для всілякої живності, що наповнює його таємні шляхи та схованки у високій траві. Тут кожна пташка, кожна тварина знає своє місце: хто — ховається і тікає, а хто — ловить та наздоганяє. Ось невелика коза повела вухами, насторожуючись. Ще мить — і мчить вона високими стрибками диким степом, намагаючись перегнати свою смерть — невелику зграю вовків, яка, знаючи свою справу, заганяє бідну тварину до великої улоговини. Коза увірвалася у тихе передсвітнє дрімання гаю, стрибаючи поміж деревами і спускаючись вниз до дна улоговини. Дивна річ: чим нижче бігла коза, тим товщими та вищими ставали дерева, а на дні, де мугикав свої пісні невеликий струмок, густо стояли справжні дерева-велетні. Коза з жахом відчувала, що вовки її наздоганяють, тому, вгледівши якусь стіну із хмизу, перестрибнула її й опинилась у великому дворі, де розмістилися три чепурні хати та господарчі будівлі. Коза кидалася по двору то в один бік, то в інший, як раптом звідкілясь вискочили три величезні чорні собаки та з гавкотом кинулися на перелякане створіння. Коза метнулася до невеликої прибудови біля хліва, де рохкала свиня, і вистрибнула на дах. Але собаки, замість того, щоб оточити козу та гавкати, раптом кинулися до тину, звідкіля почулося гарчання вовків. Собаки люто кидалися на тин, захлинаючись піною, а вовки і собі скаженіли з протилежного боку тину. Невідомо, чим би закінчився цей ґвалт, якби на ґанок хати, що стояла посередині двору, не вийшов ставний і широкоплечий козак та не вистрелив у повітря з рушниці. Вовки одразу ж дременули, а собаки, підібгавши хвости, розбрелися подвір'ям, винувато зиркаючи на хазяїна. Тут і з інших двох хат вибігли ще два козаки з рушницями, а за ними і перелякані миловидні жінки у спідньому. А з хати козака, що мала дві половини, вибіг стривожений підстаркуватий чоловік, схожий більше на селянина, ніж на козака.
— Що трапилось, Іване, чому стріляв?! — гукнули чоловіки в один голос.
— Та вовків чорт приніс…
— А нехай вам трясця! — крикнув Іван у бік вовків, потрясаючи над головою рушницею. Потім звернувся до собак вже по-доброму:
— Ай, молодці! Гарно сторожуєте!
Собаки, почувши ласкаві нотки у голосі хазяїна, повеселішали, вмить замахали хвостами, але, ніби щось згадавши, з гавкотінням кинулися до хліва. Там, ставши на задні лапи та опершись на стіну прибудови, вони незлобиво гавкали на козу, що, зіщулившись, стояла, мов мертва.
— Оце гості: хто за стіл, а хто на стіл… — пробурмотів козак та, огледівшись на ґанку, взяв мотузку і пішов до кози. Спритно зробивши петлю, козак розмахнувся і враз накинув козі петлю на шию. Ще мить — і коза, дриґаючи ногами, полетіла з даху на землю просто до собак. Але ті на неї не напали, а, оточивши, гарчали, чекаючи на слово хазяїна.
— Оце вдало день почався! — засміялися козаки, що вибігли на стріл. — Вовки самі здобич до нас заганяють!
— А я ж вам казав, що кращого місця не знайти, правда, Оксано? — звернувся Іван до красуні, що вийшла на ґанок з хати за його спиною. Хоча вона була заспана, а волосся її було трохи розпатлане, ніщо не могло зіпсувати її неймовірної краси, яку тільки підкреслювала іскра кохання у великих зеленкуватих очах.
— Правда! — підтвердила вона, притиснувшись до Івана й обійнявши його руками з-за спини. Потім, побачивши козу, благально поглянула в очі Іванові і прошепотіла:
— Не треба її на стіл, прошу! На столі всього доволі є.
— А куди ж її подіти? — здивувався Іван.
— Нехай вона поки з вівцями побуде, а там побачимо…
Іван здивовано знизав плечима та повернувся до інших мешканців цього хутора, чи то зимівника, як називали такі хутори запорожці, що зимували там.
Але настав час пояснити читачеві, хто є ці мешканці хутора та як вони тут опинилися. Як, може, здогадалися, це був Іван Рубай, той самий славний звитяжець-сотник, що своїми подвигами та дивним бойовим мистецтвом завоював повагу серед козаків. Івана навіть мали за козака-характерника, бо його нелюдське вміння володіти зброєю та битися без зброї вражало. Колись, ще влітку 1629 року, його разом з братом Юрком та матір'ю захопили у ясир кримські татари, вбивши батька. Коли у Кафі вбили ще й матір, бо вона кинулася з голими руками на охоронця, і брати залишились одні, Івана викупив китаєць Хо-Чжоцзоу, який очікував на таємний приїзд принца Чжу Юцзяня з Венеції, де той навчався живопису. Принц планував повернутися на батьківщину та спробувати забрати владу у батька-імператора, що відсторонився від державних справ, віддавши свою владу гарему та євнухам. Тривожні звістки про войовничі наміри маньчжурів та селянські заколоти у самому Китаї змушували таким чином рятувати ситуацію. Але спочатку Чжу Юцзяня і Хо Чжоцзоу спіткала зрада і вони ледве врятувалися, пересидівши деякий час у горах. Але коли імператор помер, Чжу Юцзянь вирішив прибути до імператорського палацу, щоб або померти, або захопити владу. Він зміг переконати начальника охорони імператора, пообіцявши тому посаду командувача військом, визнати його імператором. Але недовго він побув на троні, бо почалася війна з маньчжурами і селянське повстання. Усвідомивши свою поразку, імператор Чжу Юцзянь повісився на дубі біля палацу, залишивши напризволяще своїх прихильників і слуг, серед яких був Хо Чжоцзоу і його навіть не слуга, а названий син І-Вас (як називав він тоді Івася). Знову вигнання, гори та смерть у старій халупі названого батька від наслідків старої рани. Залишившись самотнім, Івась пробирається додому, знаючи лише напрям, але не маючи чіткого маршруту. Він іде взимку через гори, киргизькі степи, ледве не замерзає і, врятований киргизом Азімбеком, виліковується у нього в кочовому племені. Затим він віддячує цим добрим людям, рятуючи його дочку від калмаків, степових розбійників, а потім рятує й усе плем'я завдяки своєму розуму і військовому таланту.
Довгою була дорога Івася до рідної Ведмедівки, що на Черкащині, але вів його Господь вірними шляхами. Попрощавшись з Азімбеком та його рідними, Іван прямує з караваном до Астрахані, а потім один верхи їде на Дон. Донські козаки його радо приймають до товариства, одягають та влаштовують йому поїздку додому. Іван разом із земляком-чигиринцем Миколою Хлібом, що служив тоді у донців, пробирається на батьківщину. Але у його хаті вже живе інша родина, Левко Зарудний з дружиною і з синами та чарівною дочкою Оксаною, яка з першого погляду полонить серце молодого парубка. Та за кілька днів Левко вбиває сина панського управителя, який зачіпав Оксану. Іван допомагає йому, побивши жовнірів, що були з паном Тадеушем. Тому хлопці вирішили тікати до зимівника, що заховався у степу, у дивному яру серед лісу, який не було видно зі степу. В Чигирині до них приєднується Микола, що вбив польського дозорця, який познущався до смерті з його матері. Вони випереджають погоню і ховаються у зимівнику старого Зиновія Будяка, який помер, не дочекавшись жодної живої душі. Левко із сім'єю залишається там, а козаки їдуть знову на Дон, бо донці разом із запорожцями планують захопити фортецю Азов. Прибувши на Дон, Іван з Миколою просяться до запорожців і донці їх відпускають, а запорожці щиро приймають, побачивши чудовий бойовий вишкіл, особливо в Івана, який якнайкраще виявив свій хист у поєдинку з найсильнішим бійцем Січі Максимом Галаганом.
А за цей час Юрко також виріс, пройшовши тяжкі випробування у Порті. Життя у турецькій сім'ї, де він був за раба, потім муштра та вишкіл у яничарському корпусі. І нарешті — перше бойове завдання: інспекція в Азов. Тільки-но яничари прибули до Азова, як наступного ранку фортецю оточили запорожці з донцями та почали облогу. Юрко тоді жадібно вдивлявся в лави запорожців, згадуючи, що він також із цього народу, такої ж віри. Тоді він разом болгарином Петком Брончевим вирішує перебігти до запорожців. Але все відбулося трохи не так: козаки підірвали стіну і кинулися у двір фортеці, тому довелося битися. Але Юрко з Петком тільки відбивали удари, не наносячи шкоди козакам. Однак це помітили не тільки козаки, але й турки, і встигли поранити Юрка списом перед тим, як козаки їх відбили. Так і зустрілися брати: один ішов, втомлений боєм, а інший — лежав непритомний на землі. Тоді козаки звернули увагу на слов'янську зовнішність хлопця, та й Петко пояснив, у чому річ. Покликали запорожці Івана, сказавши, що хлопець дуже схожий на нього, і зустрілися брати, правда, коли вже Юрко прийшов до тями. Так знову об'єдналися їхні шляхи: разом з Миколою Хлібом, Петком та Максимом Галаганом, який став їм не тільки командиром, але й старшим товаришем і братом, вони пройшли крізь пекло визвольної війни під проводом Павлюка, крізь перемоги і невдачі, через надії та розчарування. Після героїчного прориву під Боровицею Галаган гине героїчною смертю, та й наші побратими ледве рятуються завдяки лише вчасному підходу козацького загону. І крізь всі біди та нещастя проносить Іван кохання до Оксани, яка, втративши батьків, живе у добрих людей.
Вже влітку 1938 року, під час визвольної війни проти ляхів під проводом Якова Остряниці, Іван з побратимами натхненно б'ється проти ворога, показуючи приклад відваги та майстерності, також вчить молодих козаків володіти зброєю. Тим часом його кохану везуть до Варшави під пристойним, на погляд чигиринського старости Яна Камінського, приводом: щоб взяти у шляхетську сім'ю та спокутувати всі кривди, яких завдав староста Оксані, бо вбивство її батьків та братів було здійснено слугою старости. І коли збожеволіла його власна дочка, Камінський щиро кається перед Господом і шукає шляхи спокутування своїх гріхів. Але у його маєтку Оксані жити дуже тяжко, бо дружина та молодша дочка старости її ненавидять за красу, тому намагаються позбутися "хлопки". Але її врода не залишається поза увагою місцевої знаті.