Джерело: Портал сучасної драматургії ukrdramahub
КОЗАК МАМАЙ І КЛЮЧІ ВІД РАЮ
(лялькова містерія)
Дійові особи:
пан Купа*
Однокрил*
Калина (донька Купи)
коваль Іванко
Кобзар (він же апостол Петро)
Бог
Козак Мамай
Песик Ложка (пес Мамая)*
Кінь Грива (кінь Мамая)
Шинкарка (вона ж Смерть)
Спудей 1
Спудей 2
Хор
Солдати Однокрила
Населення Батурина
1.
З проектора на сцену: Україна кінця ХVІІ (панорама зверху)....
Хор: Се було тоді, коли ще мого батька не було... Й батька мого батька ще не було... і дід мого прадіда навряд чи щось розповів би вам... Як же йому це зробити, коли ви мали народитися аж через три сотні років... Небесній канцелярії ніколи було навіть когось планувати, — бо й так народу розвелося багацько: зникли ключі від Раю, і нікого на Той Світ не пускали... Навіть Смерті боятися перестали...
Бій дзвону з церкви – північ.
Панорама зупиняється на місті Батурин (так і написано – "Батурин"). Проектор вимикається.
Зсередини міста Батурин. Перед великими важкими міськими воротами нервово снує пан Купа. Подивився у бік церкви – лякається удару дзвону.
Купа: (шепоче) ...Де ж вони?.. Однокрил обіцяв до опівночі... Він мене нагородить... Я – пан Купа. А стану – сотник Купа!.. Ні, краще – полковник Купа!.. А потім і гетьман Ку... А який з цього Однокрила гетьман? Півроку тримати місто в облозі... У нього вже півармії розбіглося, а решта – заледве животіє... (перекривляє Однокрила) Ключі йому від міста знайди!... І звідки тільки вони взялись у Шинкарки?
Як спогад, з'являється Шинкарка.
Шинкарка: Ці ключі особливі. Ними можна відімкнути будь-які двері... Навіть райські...
Купа труснув головою – видіння зникає
Купа: (притишено, злякано) А може вона – відьма?!.. (відкинувши страх) Та хоч і так! Я їй нічого не обіцяв... Ех, і розумний ти, Купо, все-таки: міську сторожу відпочивати послав... "Сам на варті постою", — мовляв... (сміється) (раптом затинається, почувши зліва кроки) (злякано) Хто тут?!
Зліва з'являється Калина, тримаючи на рушнику хліб-сіль.
Калина: (з претензією) І навіщо мені це опівночі хліб-сіль до міських воріт нести?!
Купа: (полегшено) Уфффф... (оговтавшись, ніби грізно) Ярино, цить! Батька слухатись треба!.. Бо розбалував! Краще тобі мого гніву не бачити...
Калина: (покірно) Вибач, батьку... (починає сміятися) Ой, налякав...
Раптом міські ворота розчиняються і з криками, барабанним боєм, цоркочучи зброєю урочисто входить військо Однокрила, – іграшкові дерев'яні солдатики різних епох, — лише у людський зріст.
Військо Однокрила: (пісня)
Біжиш?!.. Лови!.. Втомились ноги?!..
Від нас втекти – то марна справа!
Добро і совість – геть з дороги!
Цікавить нас одна лиш слава!
Без серця ми і без душі,
І кров не стигне нам у жилах.
Хоч скаже кожен: "Як живі...", –
Та нас із дерева зробили...
На центр виходить Однокрил.
Однокрил: (грізно) Зброю – відібрати, хто чинитиме опір – до в'язниць влаштувати... Ми, Однокрил Перший, Гетьман України, Правобережної і Лівобережної, грізний заступник віри православної і люду посполитого, великий хранитель звичаїв прадавніх,.. словом... наказуємо Нас поважати, прославляти і віднині вважати батьком рідним, — тобто в усьому слухатись і ні в чому не перечити.
Купа: (падаючи навколішки, завиваючи) Нарешті прийшов наш славний лицар! Єдина надія землі української! Єдиний порятунок... Батьку Однокриле,..
Калина: Тату, ти чого?! Він же самозва...
Купа: (кричить) Мовчати! (до Однокрила) Це моя донька Калина. Дурна ще, але гарнішої у всій Україні годі знайти.
Однокрил: (оглядаючи Калину) Щось вона не надто радісна...
Купа: (знервовано засміявшись) То вона розгубилася, побачивши вашу красу і велич. Навіть забула, що хліб-сіль принесла вас привітати...
Калина: (з відразою) Тьху! Ото якраз гарна пара! Донька зрадника і жених-самозванець!..
Однокрил: (розгнівано) Це я – самозванець?!
Купа: (труситься від страху, намагається виправдатись) Це давній український звичай: дівчина тричі відмовляє майбутньому чоловіку, щоб перевірити його почуття...
Однокрил: (до Купи) А ти хто такий?
Купа: Це я передав вам ключі від міста. (рекомендується) Купа... Пан Купа... Забули? Купа я...
Однокрил: (ніби не розуміє) Яка купа? Купа чого? (регоче, військо теж)
Купа: (затинаючись) Просто пан Купа... Ключі від міста...
Однокрил: (пересміявшись, задоволений зі свого жарту) Та згадав я тебе... Побачимо... Завтра зранку зайду у гості. Готуйся. (потягуючись) Ох, і втомився ж я... Піду посплю,.. тобто подумаю про долю України... Ворота зачинити! Варта!
Однокрил з військом виходить.
Купа: (до Ярини) Я ж для тебе стараюсь!
Калина: У мене вже є коханий. Іванко.
Купа: Хто?! Цей хлопчисько-ковалик?! Не пара він тобі! І все одно буде по-моєму! Марш додому!
Купа, підганяючи Калину, виходить.
2.
За міською брамою Батурина на дорозі сидить сліпий кобзар.
Кобзар: ( поступово до співу приєднується Хор)
Всі Покою щиро прагнуть
Та не в єден гуж всі тягнуть
Той направо, той наліво а все браття, то-то диво.
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши води,
През незгоди всі пропали – самі себе звоювали.
Гей, братища, пора знати,
Що не всім нам панувати,
Не всім дано теє знати, як речима керувати.
Пчілка бідна матку знає
І оної послуxає,
Жжалься Боже України, що не в купі має сини.
Ліпше було не родити, нежлі в такиx бідаx жити,
Зо всіx сторон ворогують, огнем мечем руінують. *
Бог: (спочатку грізно, потім – примирливо) Петро! Петро, ти чого голосиш?
Петро: Неправильно усе це, Боже. Невже не бачиш?
Бог: Апостоле Петре, не твоє це діло мене судити!.. Думав, пройдешся по землі, розуму наберешся, — а ти, натомість, сам лиха накоїв.
(можна, у вигляді пісні) Ключі від Раю загубив?
Петро: У мене їх обманом вкрали...
Бог: Ти справедливості хотів?
Петро: Зв'язали і в сліпці послали...
Бог: Чому ж ти не в місті? Народ не гуртуєш?
Петро: Куди мені, Боже? Кажу, — ти не чуєш...
Зайшов Однокрил, — і ворота закрили,
мене ж, наче лантух, за них посадили.
Сказали: "Поткнуся у місто іще –
То ноги зрубають по саме плече".
Бог: Шкода тебе, Петре. Але що вдієш?.. Сам заварив – тепер розжовуй. Без ключів – не повертайся, — сам розумієш... А світ на Україні не закінчується. Досить мені ляси точити. Нехай тобі твій Мамай допоможе.
Петро: Його й чекаю...
Бог: Ну, тоді...
Залітає сокіл.
(з усміхом) Бог тобі в поміч...
Петро: (теж з усміхом) Побачимось...
Хор: Козака Мамая вже тоді ніхто малим не пам'ятав. Кілька сотень років гуляв він по Цьому Світу. Смерть його вже й не шукала, — а кому до вподоби щоразу в дурнях зоставатися...
Інтермедія про козака Мамая і Смерть
Серед степу під дикою яблунькою, обіпершись на неї спиною, сидить козак Мамай, на бандурі грає. Підходить Смерть.
Смерть: Це ти Мамай?
Мамай: Кажуть, що я...
Смерть: Хто каже?
Мамай: Люди... А як не скажуть, то збрешуть... От візьмімо мого батька. Посадив грушу, — а виросли яблука.
Смерть: Як це на груші яблука?
Мамай: А хто сказав, що на груші? Вона того року не дала урожаю, а дві яблуньки, що поряд росли, – от вродили, так вродили. Усе село три роки підряд тільки на цьому й жило.
Смерть: З двох яблуньок три роки?
Мамай: Та ні. З яблуньок лише рік. А от коли вродили три груші...
Смерть: Так... Я вже забула, чого прийшла...
Мамай: Може, за яблуками?
Смерть: Ні.
Мамай: Тоді за грушами?
Смерть: Забрати тебе, Мамаю, прийшла. Смерть я.
Мамай: То забирай. Тільки от не знаю, що робити... Не можу я просто так піднятись і піти.
Смерть: А що сталось?
Мамай: Розумієш, на цій яблуньці усе небо тримається. Якщо відійду, — воно разом з деревом впаде і весь люд на землі загине.
Смерть: То й що?
Мамай: Не буде кому тебе боятись.
Смерть: То хай хтось інший потримає.
Мамай: Інший козак аж за три дні на зміну має прийти. Може, зачекаєш?
Смерть: Ні, Мамаю. Знаю я тебе... Не перший раз, усе-таки, бачимося... За три дні ти ще якусь відмовку знайдеш... Давай, краще, я підіпру її, а ти швидко збігаєш за зміною.
Мамай: Навіть не знаю... Коли щось, то з мене потім спитають. Може, сама сходиш?
Смерть: Та хто ж мене послухає?
Мамай: Ну, добре...