Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва ВСЛ.
Яні Бердт та її друзям з Харківського ліцею
мистецтв №133 з вдячністю за допомогу
в написанні цієї книги
1. Блютуз вигадали на мою погибель
Нещастя підкралось до нас із Юрком останнього серпневого дня. Ми сиділи на лавочці біля мого будинку й сумували, що так швидко й непомітно спливло літо.
— Учора батько подарував до першого вересня, — до нас підійшов Андрій Куц і дістав з кишені новеньку модель "Нокії" з таким виразом обличчя, немов завинив у чомусь. — Нічого особливого, але, прикиньте, із блютузом.
І хвацько продемонстрував особливості новинки. Ми тільки роти пороззявляли.
— Цікаво, чи ще хтось із нашого класу прийде на перший дзвоник із блютузом? — наче сам до себе, промовив Циркуль.
— Ну, може, з "А" класу хтось і припреться, — припустив я.
— Та й не один. Ось побачите, — сердито буркнув Циркуль.
Мабуть, так воно й буде. У нашій школі три сьомих класи. Циркуль якось звернув увагу, що всіх нас, ще з першого, завбачливо посортували. Як це вчителям удалося — таємниця, але в 7-А й відмінників більше, і клас щоліта ремонтують краще за наш, і до школи багатьох батьки підвозять на авто. У 7-Б такі собі середнячки, ну а в нашому 7-В — справжній набрід.
— Ага, може, там хтось і буде, однак у нашому класі ти, Андрію, уже перший! Слово даю, — заспокоюю я приятеля, а в самого чомусь починає псуватися настрій, наче темна хмара насувається.
— Та мені байдуже. Кого зараз цим здивуєш? От якби раніше, хоч півроку тому. Ото б дива були, — пробурмотів Андрій і примостився на лавці. — Ходімо краще покуримо. Я в батька поцупив, — показав три ментолові "Marlboro".
Не знаю, як Циркуль, а я смоктав сигарету неохоче: дим був їдким, так і дер у горлі. З думки не йшов блютуз: заздрю я Куцові, чи що?! Мабуть таки заздрю, бо про такі подарунки нам із Циркулем не варто навіть мріяти. Узагалі, я давно вже не мрію. Може, дорослішаю?
Усе літо ми із Циркулем працювали пакувальниками якихось залізяк на одній фірмі: з восьмої ранку до вісімнадцятої вечора з перервою на сорок п'ять хвилин. Заробіток залежав від того, скільки запчастин запакуєш. У дорослих це виходило майстерно, вони наче грались, а ми аж кректали. Дещо заробили та батьки обіцяли підкинути якусь копійку — на комп вистачить. Бідолашний Циркуль усе переживав, що вдома замість комп'ютера примусять купити шкільну форму. У нього тато має твердий характер. Циркуль його називає — Залізний Фелікс. Чому Фелікс? Усе ніколи запитати.
Проте, мої купили б усе, чого я забажав, аби тільки були гроші. Але їх мало, ми ніколи не вилазимо з боргів, і ледь зводимо кінці з кінцями.
В Андрієвого батька в центрі міста маленький секонд-хенд. Отож хлопець завжди охайно вбраний. Хоч одяг на ньому й не новий, але стильний. Він подобається майже всім дівчатам нашого класу. Куци не дуже заможні: паркан похилився, оселя з пошарпаними стінами. Ми всі з Москалівки — занедбаного, напівпорожнього району Харкова, де люди мешкають переважно в старих, точнісінько як у селі, хатинах: збудованих ще за царя Панька. А заможніші вимуровують справжні палаци, що ледь хмари не підпирають.
Ні за сигаретою, ні після, балачка в нас не клеїлась. Вечоріло. Ми ще трохи потинялися порожньою вулицею, подражнили собак, зазирнули до зали граль — них автоматів — от і всі наші розваги. Вирішили розходитись, бо ще й рюкзаки до школи не поскладали.
Нам із Циркулем трішки по дорозі. На розі вулиці, де ми мали попрощатися, він задер голову догори й завмер. Я теж звів свій погляд, але нічого, окрім старої високої груші не побачив.
Їй, як кажуть діди з нашої вулиці, десь за сто років. Ласувати її плодами приходили з усіх поблизьких вулиць, доки не пообламували нижні гілки, а як не могли дістати, то задовольнялися тим, що впаде додолу. Стоїть вона біля вузенької смужки тротуару, якраз на межі двох дворів, у одному з яких однаково люті пес і дід Дмитро, а в іншому — Артур Августович, колишній директор школи. У серпні, коли достигають груші, тут постійно товчуться діти, а буває, й дорослі. Іноді зчиняють такий галас та лемент, що в діда Дмитра уривається терпець і, схопивши ціпок, наче шаблю, він вихором вилітає на вулицю. Спочатку його боялись, а потім звикли. Тоді старий завів собаку: справжній вовкодав! Артур Августович соромив діда, мовляв, це не педагогічно, й ставав на захист дітлахів. Одного разу вони так зчепилися, ледь не побились. І тоді розлючений дід Дмитро пообіцяв якось уночі (щоб ніхто не чув і не бачив) спиляти грушу. Відтоді вона опинилась під пильним цілодобовим наглядом обох дворів: старий ганяв галасливі компанії, що намагалися збити камінням чи порожньою пляшкою груші, а колишній директор пильнував кожний крок діда Дмитра, щоб той часом не вкоротив їй віку. Ось така в нас груша!
— Ти чого? — штовхнув я Циркуля під бік.
— Груші бачиш?
— Ну то й що? А ти наче вперше їх уздрів?!
— Знаєш, які вони кльові? — по-змовницькому зиркнув Юрко.
— У мене на них оскома, а раніше було за вуха не відтягнеш. Один лише мінус мають: коли падають, то піском набиваються.
— Наше з тобою щастя, Вадько, що вони високо, а були б низько, то вже б самісінькі листочки шелестіли, — підморгнув Циркуль.
— Чи ти зголоднів? Як на мене, то хоч би її й спиляли — байдуже.
Нарешті Юрко відірвав свій погляд від неба й по тому, як у нього в очах застрибали бісики, я здогадався: він уже щось надумав.
— Б'ємось об заклад! За тиждень у нас будуть точнісінько такі телефони, як в Андрія! — вигукнув Юрко.
— Якщо будуть, то чого ж закладатися? — не второпав я.
— Ми, Вадиме, на цих грушах озолотимося. Знаєш, скільки за такі дають на базарі? — Циркуль аж пританцьовував.
— Гривень зо дві, — оцінив я, примруживши око.
— Сам ти дві гривні! А п'ять за кіло, не хочеш? Вони он які здорові, як два чоловічі кулаки, а всередині — самий цукор. І за це дві гривні?! — Юрко розчарувався в моїх комерційних здібностях.
— Та хто ж тобі дасть за понівечені, з піском та брудом? — я аж пирхнув.
— Дадуть. У пику, якщо будеш за такі гниляки стільки грошей правити. А щоб дістати стільки, скільки ми хочемо, їх треба зірвати на самому вершечку й обережно донести до базару.
— Колись я бачив, як дід Дмитро зривав груші спеціальним пристроєм на довгій жердині.
Якщо ти досі не втямив, що я задумав, то слухай, — Циркуль перейшов на шепіт, наче нас міг хтось почути. — Вбираємо старі джинси, футболки, які не шкода, бо може десь зачепишся, розірвеш, на ноги — кеди, на плечі — рюкзаки, й усі груші наші. Поліземо, як засутеніє, бо завидна люди не дадуть. Той же Артур Августович перелякається на смерть, щоб часом ми не впали з такої височини.
— Слухай, а це ідея! Молодець, Циркуле. Але чи видряпаємось ми на неї, — засумнівався я. — Тільки поглянь, який стовбур! Удвох не обіймеш.
— То тільки знизу, — заспокоїв Юрко. Ти що, із грушею обійматися будеш? Я по голій стіні до неба видряпаюсь. І ти не прибідняйся. Чого злякався?
— Так, між іншим. Злазити з повним рюкзаком буде важкувато.
— Знаєш, Вадику, давай спочатку спробуємо, бо твої сумніви будь-яке гарне діло занапастять.
— Операцію розпочинаємо сьогодні? — на знак згоди запитав Циркуля.
— Для нас кожен день — це мінімум п'ятдесят гривень.
— Чекай, а коли ми їх продаватимемо, якщо зранку до школи?
— Хто рано встає, тому й Бог дає. Вмить оптом спродамо на базарі. П'ять хвилин — і гроші в кишені. А як ти думав? Бізнес є бізнес.
2. "Голий лізе на акацію"
Я поспіхом позапихав усе необхідне до рюкзака й збрехав батькам, що треба збігати до Юрка, мовляв, він прохав допомогти розібратись із комп'ютером. Циркуль нетерпляче походжав попід грушею й час від часу зиркав на її вершечок. Примірявся. Сутеніло. На вулиці — ані душі.
— Давай, — скомандував Юрко. — А то зараз принесе когось лиха година.
— Вадько, лізь ти перший, а я слідком, — нетерпеливився Циркуль.
— А чого я?
— Бо досвід у тебе менший. Раптом рука чи нога сприсне — я знизу підтримаю.
Як та жаба, я розчепірився на стовбурі й почав дригати ногами й ляпати по ньому долонями так, що загавкав собака у дворі діда Дмитра.
— Чого ти вистрибуєш, наче хто шилом у задницю ширяє! — засичав Циркуль. — Спокійно, не сіпайся, як
паралітик. Спочатку притисни ноги, потім чіпляйся пальцями там, де більші виступи кори, підтягнись, відштовхнись й уперед. Давай підсоблю.
Юрко підсадив мене, і я поповз, місцями пробуксовуючи й засипаючи йому очі пилюкою та обідраною корою. Декілька разів ледь не загримів додолу. Циркуль був правий, пустивши мене наперед, бо верхолаз із мене справді виявився кепський. І коли ми дісталися зацілілих розлогих гілок, від перенапруження мої руки й ноги так тремтіли, що я не міг зірвати грушу під самим носом. Вирішив відсапатись. А Циркуль одразу ж заходився хазяйнувати так, наче він це робив тричі на день.
Як постріл, тріснула суха гілка. То Юрко навмисне вирішив її зламати. Задзявулив пес: спочатку неохоче, ліниво, а потім так розійшовся, що аж захлинався, бідолашний! На подвір'ї діда Дмитра засвітилося.
— Кого тут мордує?! Черви б вас поїли разом із грушами! — ще з веранди почулась його лайка.
— Тихо. Не ворушись, — прошепотів Юрко.
Сусіда вийшов на подвір'я, а пес просто скаженів, хоча старий на нього й гримав. Почовгав на вулицю, постояв біля груші й пошкандибав до хати.
Не встиг перевести дух, як трапилось ще одне нещастя. Спочатку я не зрозумів, що відбувається. Циркуль без штанів стояв на гілках, що рогаткою розходились від стовбура, притулився спиною до дерева й повільно сідав навпочіпки.
— Нічого собі! Де твої штани? — я мало не занімів з подиву.
— Сповзли, бо гумка тріснула. Зараза така, — Юрко був не в собі.
— Як ти тепер?
— Щось придумаю, а ні — то взагалі скину к бісу. Ще легше буде.
— Може, зліземо? Грець із ними, цими грушами, — мені стало страшно, бо він міг не втриматись і гепнутись додолу та ще й без штанів.
— Сиди вже мовчки, — невдоволено буркнув Циркуль, вовтузячись далі.
Я відвернувся й почав зривати груші. Мене вже не так тіпало, як ще хвилину тому. Та одна таки вислизнула з моїх пальців і гупнула просто на собачу халабуду.