І от, треба ж таке: стоїть власною персоною внизу і зневажливо, глузливо дивиться на тебе – як завжди. На мить ти ціпенієш, не в змозі ворухнути ні рукою, ні ногою. Думки метушаться і злякано сахаються, зіштовхуючись між собою, але одна все ж бере гору над рештою: "Тепер усе буде інакше". Так, тепер усе буде інакше. І вперше ти не відводиш погляду. Стоїш і дивишся Вітьці просто в очі. М'язи обличчя терпнуть, тобі хочеться поворушитися, переступити з ноги на ногу, нормально, зрештою, вдихнути. Але ти стоїш і дивишся. Секунда, друга… щось тут не те, прошмигує у Вітьчиних очах іскорка, щось не те… і він спочатку зиркає кудись собі під ноги, потім убік, а тоді мовчки піднімається тими трьома сходинками повз тебе і зникає у глибині вагона.
Виходить, тільки й треба було, що подивитися в очі – і не відвести погляду. Так мало. І так багато.
Ти нарешті вдихаєш на повні груди і спускаєшся вниз. Ну, от… тепер можна вже сказати: yes, I did it! Почуваєшся так, наче від тієї миті, коли ти ступив зі свого подвір'я на вулицю, минуло не дві години, а принаймні кілька років. Тепер усе таки буде інакше. Бо інакший уже й ти сам.
Поволі крокуєш до переходу і раптом помічаєш у затінку під кіоском знайому постать. Бабця! Стоїть у накинутому поверх домашнього одягу плащі і дивиться на тебе. У скельцях її окулярів віддзеркалюються дерева й трамвай, і хтозна, що там у неї в очах і в думках. Ну, все, гаплик, зараз почнеться. Бабці пальця в рот не клади, це всі знають.
Не дуже вже впевнено ти підходиш ближче, підбираючи якісь слова, і тут бачиш, як з-під окулярів зморшкуватою щокою скочується сльоза, потім – ще одна і ще одна. Ой, ні, бабцю, не треба, тільки не це! Краще б уже насварила.
Але бабця несподівано підносить догори руку, легенько гладить тебе по щоці і посміхається, хоч сльози течуть іще рясніше. Ти стоїш і розгублено дивишся на неї, а невимовлені слова вилітають з голови і лункими каштанами розсипаються й розкочуються навколо.
– І коли ж ти виріс, Микольцю? – озивається бабця. – Я й не спам'яталася…
– Бабцю… – здобуваєшся на голос ти, – я тільки…
– Все добре. Ходімо додому, – каже вона і за старою звичкою бере тебе під руку. Ти не опираєшся. Зросту бабця низенького, і саме так завжди помагала тобі ходити у той час, коли ти тримався на ногах ще не дуже впевнено.
– А мені Стефа задзвонила годину тому, – розповідає бабця дорогою. – Каже: "Хочу зайти до вас ввечері, пані Христю, чи будете вдома? Дуже гарну серветку маю, може, би собі відшили. О, і Миколку вашого бачила на вулиці недавно, то ви вже його самого відпускаєте гуляти?". Я виду не подала, а потім плаща на плечі – і ходу. Бо мені ж не треба довго гадати, куди ти намірився…
Ти йдеш, слухаєш, щось відповідаєш, а сам раптом ловиш себе на тому, що вже й не дуже зрозуміло, хто кого більше підтримує за руку – бабця тебе чи ти бабцю. Так, напевно, тепер усе й справді буде інакше. Зовсім інакше.