Джерело: сайт автора
Перший крок – найважчий. У тебе взагалі таке враження, наче ти не з подвір'я на вулицю виходиш, а ступаєш у море – поки що мілке, проте з кожним кроком щораз глибше й глибше. Клямка приємно холодить руку, і ця прохолода додає впевненості. Геть сумніви, все тисячу разів уже обдумано і передумано. Час діяти. Насправді там, попереду, нема нічого страшного. Передмістя, асфальтова стрічка вулиці біжить трохи під гору, вужчає у перспективі і губиться за поворотом; обабіч – тротуар, біля якого то тут, то там припарковано кілька машин; за дротяними загорожами і парканами – приватні будинки, садки, квітники, де-не-де й городці ще збереглися. Все добре знайоме, тут, на цій вулиці, ти прожив усі свої п'ятнадцять років.
Хвіртка брязкає за спиною. Це – сигнал до дії, бо не вистачало тільки, щоб тепер, коли ти нарешті зважився, бабця визирнула у вікно і тебе побачила. О, тоді почнеться: "Ти куди?! Там же машина за машиною! Та де то колись так було… Вертайся, чуєш!". І таки доведеться вертатися. А не визирне, то, може, й не спохопиться, бо щойно нагодувала тебе обідом і знає, що ти можеш тепер до самого вечора зависати над якоюсь книжкою в одному з улюблених закапелків, і тоді не видно тебе і не чути – тільки шурхотять сторінки… Та й ненадовго це, туди – і відразу назад.
Спочатку йти трохи важко, але це мине, ти вже в курсі. Тільки не думати про руки-ноги, викинути їх із голови: тоді вони самі перемкнуться на автопілот і рухатимуться більш-менш злагоджено… на свій, звісно, штиб. Крок, крок, і ще крок, і ще десять кроків – і ти справді входиш у ритм. Тільки тоді наважуєшся відвести погляд від не дуже рівного тротуару і бачиш, як крізь прижовклу вже крону горіха, який росте на подвір'ї в сусідів через дорогу, тобі підморгує сонце. В грудях піднімається хвиля якоїсь аж надто бурхливої радості: yes, I did it! "Ні, ще ні, – цитькаєш ти подумки на неї, – порадієш потім, як усе вийде".
З бічної вулички притьмом вихоплюється і повертає тобі назустріч жіноча постать. Від несподіванки ти трохи напружуєшся, але вперто йдеш далі. Таж не до ліса зібрався, а до міста, ні? То звикай, людей там багато.
– О, Миколко! Привіт! Вийшов погуляти? А чого сам? – всміхається до тебе жінка. То пані Стефа, сусідка з третьої хати по вашому боці. – Як там бабця? От не дійду ніяк до неї, другий тиждень вже йду…
Добре, що пані Стефа має звичку сипати питаннями, як із кулемета, і відповідати на всі необов'язково, бо вона й сама не дуже пам'ятає, про що питала спочатку. Ти глибоко вдихаєш і кажеш:
– Добрий день! Нормально…
– То перекажи їй, що я, може, забіжу ще нині. Маю одну гарну серветку, то вже напевно схоче собі відшити. Ну, бувай, будь обережний і не йди далеко, бо змучишся…
І ви розходитеся: сусідка біжить вниз – "на долину", як тут кажуть, а ти рушаєш далі у протилежному напрямку. Ще трохи, і буде поворот, за ним підйом закінчиться і дорога піде рівно. А там метрів триста по прямій, повз останні перед перехрестям будинки та кілька крамниць, двічі перейти вулицю – і ти на місці. На кінцевій зупинці трамваю № N.
До повороту доходиш уже повільніше: трохи щемить спина, таки занадто розігнався спочатку. Але то, як казав колись дідо, байка, в сенсі – нічого страшного. Просто взагалі рухатися треба більше, а ходити туди-сюди подвір'ям уже просто несила. За роки у тебе склалася ціла система маршрутів і особливих, лише тобі відомих місць: ось тут обов'язково ступити на плаский камінчик, що потрапив у бетонну пастку доріжки між хвірткою і хатою; через пару метрів – торкнутися вишневої гілки, яка нависає ліворуч; ще сім кроків – і підняти голову, щоб зиркнути у просвіт між сусідськими будинками: тоді видно ялинку, яка росте у третьому дворі від вашого. На зворотному шляху орієнтири вже інші. В садку таких маршрутів найбільше, там теж є свої особливі місця і ракурси, а ще – примітні дерева, кущі, гілки і навіть порослі мохом горбики. Кілька років тому тобі подобалося уявляти, що ті горбики – то насправді вкриті густим лісом гори, і класно було б на якийсь час зменшитися, от як Аліса у Льюїса Керолла, і трохи там помандрувати… ну хоча б до підніжжя он тієї яблуні. Ті маршрути і складна схема, за якою вони чергувалися між собою, так увійшли у звичку, що коли тато вирішив одного разу прорідити сад і спиляв ту вишневу гілку, тобі ще довго мимоволі тягнулася до неї рука і ставало якось щемко на серці від спогаду про той шорсткий щоденний доторк.
Останній відрізок дороги, до перехрестя вже недалеко. Перехожих стає дедалі більше. Понурий чоловік, який суне тобі назустріч, дивиться так, наче взагалі тебе не бачить, і ти щиро йому за це вдячний. Метрів на три-чотири позаду нього діловито крокують троє коротко стрижених хлопчаків років на п'ять молодших за тебе. Що зараз буде, тобі відомо наперед. Так і є: ось той, що ліворуч, помічає тебе – й аж збивається з кроку, а тоді штовхає ліктем іншого: глянь! Наступної миті у тебе втуплюються вже три пари очей. Тобі через це бухає в голову кров, а ноги й руки зовсім втрачають гнучкість: так і звалитися просто тут, на вулиці, недовго. Ех… був би ти страусом, то встромив би голову не те що в пісок, а навіть в асфальт, тільки б не відчувати на собі цих поглядів. Але ні, так не піде… ти робиш зусилля і викидаєш з голови всі думки, залишаєш тільки "Раз, два, три, чотири… раз, два, три, чотири…" – то твої кроки. На хлопців намагаєшся не дивитися, адже знаєш: варто лиш зустрітися з ними очима, як тобі перекосить ще й обличчя, і буде їм зайва атракція. Давно, давно ж треба вже звикнути до того, що на тебе всюди витріщаються. Це, зрештою, природно – дивитися на щось інакше… чи на когось інакшого, не такого, як усі. А для них ти і є не такий. У тебе ДЦП.
Ще кільканадцять кроків – і ти вихоплюєш очима свою постать у напівдзеркальній вітрині мобільного салону. Ну, так… не помітити тебе важко. Голова тримається на шиї не дуже твердо, одне плече підсмикнулося вище за інше, права рука гуляє десь за спиною (вона взагалі мало тобі кориться, і ти за це охрестив її "сепаратисткою"). Хода – то окрема тема: йдеш ти трохи боком, правій нозі весь час кортить вирватися вперед, і ліва мусить її наздоганяти. Окей, зізнайся чесно: коли ти отак несподівано наштовхуєшся поглядом на своє відображення, то й сам першої миті трохи заскочений, бо не звик бачити себе збоку…
Перший перехід. Тут складно, бо рух на магістральній вулиці насичений, а світлофора нема. Нічого, якось воно буде. Зупиняєшся за якимсь дядьком у шкірянці і чекаєш, прислухаючись до глухого гулу в ногах. Тепер не проґавити моменту, вчасно згрупуватися і ступити той непростий крок на проїжджу частину. Так… ну, вперед! Ноги штивні від напруги, але все ж підкоряються і несуть тебе через дорогу слідом за тим-таки дядьком. Головне – не дивитися на машини, які зупиняються перед "зеброю", щоб вас пропустити. А тут крок догори, на тротуар. Є! Ще метрів п'ятдесят повз кілька кіосків і аптеку, ще один перехід, цього разу регульований, тому подолати його вже легше, і – ось вона, кінцева! Тепер – перепочити, і то негайно… На зупинці є кілька лавок, і ти опускаєшся на одну з них. Біль у спині відразу стихає. Людей, на щастя, небагато: трамвай щойно від'їхав.
Насправді все не так страшно, як здається, думаєш ти. З цим, із ДЦП тобто, можна жити. "Вікіпедія" каже, що у світі 17 мільйонів людей із таким діагнозом. "Капець, цілий мегаполіс", – мимохіть посміхаєшся ти і трохи відпружуєшся. Тобі, в принципі, ще й пощастило: ти ж не прикутий до візка, пересуваєшся самостійно, хоч і пішов сам не в рік, як інші діти, а в п'ять. Але то вже деталі, головне, що таки пішов. Батькам можна пам'ятник поставити за те, що не опустили рук, коли почули діагноз, а з року в рік возили тебе по всіляких санаторіях і реабілітаційних центрах, на масаж, мільйон разів повторювали з тобою різні вправи ("Праву руку догори… Потихеньку, все вийде… Ще раз… Ну, от бачиш. А зараз те саме – лівою. Добре, тепер ноги разом і догори, десять разів. Поїхали!"). І так день у день, місяць у місяць, рік у рік. Потім фірма, де працював тато, збанкрутувала, і стало вже не до санаторіїв, довелося і мамі, і татові періодично й надовго виїжджати за кордон на заробітки, щоб віддавати борги і годувати сім'ю. Ти залишався з бабцею. У школі вчився екстерном: ще давніше, коли настав час записувати тебе у перший клас, дома влаштували нараду і вирішили, що так буде краще для всіх. Віддати тебе до звичайної школи не наважилися. "Його ж там затопчуть, діти тепер зовсім некеровані стали", – бідкалася тітка Оксана, татова старша сестра, яка вже років двадцять викладала математику у школі на іншому кінці міста. Цього виявилося цілком достатньо, щоб батьки остаточно схилилися до ідеї екстернату. З навчанням проблем не виникало: писав ти, правда, як курка лапою, але вчителі ставилися до цього з розумінням. А що на кожне їхнє запитання в тебе завжди знаходилася якась відповідь, то з часом усі до цього звикли, й іспити ти складав мало не автоматом. Навчання навчанням, та все ж здавна найприємнішим для тебе заняттям було потягнути з татової шафи якусь зі старих книжок – читати ти навчився років у чотири, – скрутитися клубочком в улюбленому фотелі біля вікна і пірнути з головою у чергову історію… наприклад, разом із Морісом Джеральдом мчати верхи техаськими преріями до Ісідори Коварубіо де Лос-Льянос чи супроводжувати Шерлока Холмса і доктора Ватсона в мандрах імлистими лондонськими вулицями. Або просто гортати старий енциклопедичний словник, три томи якого знайшлися на полиці в колишній дідовій майстерні, і розглядати карти давно зниклих держав на кшталт Дагомеї. Щоб у п'ять чи шість років спантеличити сусідку, яка забігла до вас у гості, таким запитанням: "Пані Орисю, от чорні люди називаються негри, а як тоді називаються білі?".
Так, батьки в тебе класні. Шкода, мусять тепер пропадати по півроку то в Польщі, то в Іспанії, то в Чехії – бо ж борги повернуто ще не всі, та й жити, кажуть, якось треба. Щоразу перед від'їздом тато спеціально проходиться книгарнями і привозить тобі повну торбу книжок – стільки, щоб вистачило до наступного разу.