Ну, це він так думає, а ти до того часу, звісно, перечитаєш кожну двічі. От ще пояснити б їм, що пора тобі вже потрохи самому виходити на люди, бо навіщо ж були тоді всі ці санаторії і вправи – щоб далі водити тебе всюди за руку? Але ж ні, навіть слухати не хочуть, відразу міняються на обличчі, варто лиш тобі на щось таке натякнути, і ти просто бачиш, як у їхній уяві вимальовується тисяча катастроф, які неодмінно тебе спіткають, щойно ти поткнешся за хвіртку без них. А надто наполягати і сваритися не хочеться, бо ж і так роз'їдуться скоро, і залишишся ти знов із бабцею. Коли ж пробуєш поговорити про це з нею, то чуєш тільки: "От дозволять батьки – будеш собі ходити…" – і розмову хутенько переведено на будь-що інше, аби тільки подалі від твоїх небезпечних ідей. Ех… тому й мусиш ти, фактично, тікати отак із дому, щоб довести їм усім – і самому собі, зрештою, теж, – що таки можеш.
Можна було намовити на прогулянку Ярка чи Руслана – твоїх давніх друзяк, які живуть по сусідству, знають тебе як облупленого – і ти їх також. Тебе ж іноді відпускають погуляти з ними околицею, правда, недалеко, але порівняно з цілоденним сидінням дома це – подія, яку ти потім прокручуєш в голові довго-довго, аж до наступного разу. З хлопцями було б простіше і веселіше: насмішать тебе часом так, що мусиш хапатися за що попало, аби тільки встояти на ногах. І, до речі, з ними ти вже, буває, і не звертаєш особливої уваги, хто там і як на тебе подивився. Якщо це, звісно, не якась дівчина… Ну, дівчата з тими їхніми всевидющими сміхотливими очима – то взагалі іншопланетні істоти. Стрінеться вам на вулиці котрась із Яркових чи Русланових знайомих, то хлопці запросто базікають собі з ними про шкільні справи, про дискотеки та про що завгодно, а ти ціпенієш, не знаєш, де подіти руки-ноги і куди встромити погляд – ой, так, то найгірше, – і залюбки просто розчинився б на ті кілька хвилин у повітрі. З двоюрідними сестрами, які приїжджають інколи на вихідні, у тебе таких проблем не виникає, ви нормально собі балакаєте. Але ж вони свої, до них ти давно звик, то не рахується.
Зрештою, з хлопцями ти бачишся тепер щораз рідше й рідше: у них школа, репетитори, всілякі секції, і часу вільного майже нема. Хіба що приходять до тебе дивитися футбол – така вже у вас заведенція. Але скільки там тої Ліги чемпіонів…
Хай там як, а сьогодні треба було йти самому: у тому й штука, що самому, без нікого.
Крізь шум машин на перехресті звіддалік долинає дзеленчання: то пнеться під гору трамвай. Пізнім вечором, коли машин на вулиці вже менше, а люди ховаються по хатах, те дзеленчання можна почути іноді навіть у вас на подвір'ї, і воно здавна тебе манило. Ти прислухався до нього і потім довго не міг заснути, лежав у темряві й уявляв, як їдеш трамваєм, ба навіть не їдеш, а мандруєш: в думках називав це саме так, не інакше. Старші твоїх трамвайних фантазій не сприймали: от же машина в гаражі, тато, коли дома, всюди тебе возить – ну навіщо тобі той трамвай, га? Там людей повно, штовхаються всі. Дай спокій, ти ж розумний хлопець.
Ага, розумний… Ти підводишся з лавки – і тієї миті з-за рогу вигулькує червоно-жовтий трамвай; він легенько похитується на закруті, збавляє швидкість і з пронизливим скреготом гальмує. Двері розчахуються, починають виходити люди. Більшість відразу прямує до переходу. Асфальтований майданчик перед колією моментально залюднюється, і тобі лячно відриватися від рятівної лавки й пірнати в цей потік, щоб підійти до вагона. Ніколи в житті ти ще не бував поміж стількома людьми сам, а тому чуєшся зовсім не впевнено. А може, ну його… може, почекати, трамвай зараз поїде, люди розійдуться, і тоді ти потихеньку підеш собі назад додому, до бабці, до своїх книжок і комп'ютера, до дерев у садку… Це й буде розумно, мабуть. От батьки тебе точно похвалили б… розсудливе, виважене рішення, сказали б вони. Сумніви вилізають з окопів, куди був загнав їх брязкіт хвіртки у тебе за спиною, і йдуть в атаку. Ти мимохіть заплющуєш на мить очі – і ясно, ніби наяву, бачиш: ось вечір, ти вийшов прогулятися перед сном і стоїш під хатою, прислухаючись, як ген-ген дзеленчить останній на сьогодні трамвай – ще недосяжніший, ніж раніше… Е, ні. Ні. Ні! Те "ні" ти, здається, вимовляєш уголос, бо хтось із перехожих стурбовано поглядає у твій бік, але тебе це, на диво, не надто й бентежить. Знову той чортів перший крок. І ти таки ступаєш його, долаючи зусиллям волі судому, яка зводить м'язи, долаючи навіть опір повітря, яке ні з того ні з сього зробилося чомусь густе, ледь не відчутне на дотик, і химерно гасить усі звуки навколо. Як опиняєшся біля трамваю, ти й сам достеменно не знаєш. У середні двері заходять двоє хлопців, мабуть, студентів, і огрядна старша жінка, ти прилаштовуєшся за ними і маєш кілька секунд, щоб роздивитися три сходинки, якими треба піднятися, і прорахувати відповідний маневр. А тоді рішуче хапаєшся за поручень. Ступити догори, тепер підтягнутися, ще раз, ще раз – і опля, ти всередині. Гей-гоп, а це ж навіть легше, ніж здавалося! Спиною бігають мурашки, підлога під ногами легко тремтить і вібрує; відпускати поручень трохи боязно, але треба знайти собі місце. Намагаючись ні на кого не дивитися, ти квапливо дибаєш кілька метрів уперед, опускаєшся на сидіння біля вікна і прихиляєшся розгаряченим чолом до скла: о, якраз те, що треба. Ще б води ковток, бо аж у горлі сухо. Та тут лунає деренчливий дзвінок (ти, звісно, підскакуєш як опечений – різкі звуки завжди так на тебе діють; ну, нема на те ради), і двері зі скрипом зачиняються. Цілим своїм металевим корпусом трамвай здригається, наче струшує з себе дрімоту, а тоді рушає з місця і поволі набирає хід. Втомлені ноги, напружені м'язи, пересохле горло – все це вмить вилітає тобі з голови. Тепер там – тріумф. Бо ти таки досяг свого. Ти їдеш трамваєм. Вперше у житті. Сам.
Поволі скочуючись униз пологим схилом, вагон злегка двигтить і погойдується; твоєму тілу, де причаїлася тисяча затиснутих пружин, це до вподоби. Так, цей ефект ти вже помічав у маршрутках, коли тітка Іра, мамина двоюрідна сестра, часом забирала тебе до себе "на скайп із татом" (бо на вашій вулиці у приватному секторі провести собі нормальний інтернет майже нереально). Коли водій гальмував на зупинках, тебе конкретно карлючило від присутності стількох чужих людей навколо, проте варто було йому знов натиснути на газ, як одразу ставало легше. Але куди там тим вічно вщерть напакованим маршруткам до трамваю! Тут і простору більше, і світла, і повітря, і міста за вікнами… і навіть неба. Поступово ти таки трохи відпружуєшся і крадькома роззираєшся навколо. Людей на кінцевій сіло небагато, на тебе ніхто особливої уваги не звертає. "Отак би й завжди", – думаєш ти, проте чудово розумієш: "Це, синку, фантастика". Люди є люди, вони дуже різні, а ти мимоволі притягуєш до себе очі – навіть, хе-хе, свої, то що вже про чужі казати. Мрієш ходити містом сам, то хоч-не-хоч мусиш навчитися з цим жити, або так і просидиш свій вік у чотирьох стінах… чи у чотирьох парканах, різниця невелика.
А трамвай тим часом котиться далі: поскрипує на поворотах, намотує на колеса кілометри колій, нанизує одну по одній зупинки – і так майже через ціле місто. За вікнами пропливають вулиці й будинки, церкви і театри, миготять вітрини і вивіски, крамниці і кав'ярні. Все це ти наче й не раз уже бачив, здебільшого з вікна татової машини, але сьогодні дивишся так, немов уперше. Та що там казати, коли ти сам, то навіть дихається якось по-іншому. Люди входять і виходять, сідають і встають, перемовляються, якщо мають компанію; хтось теревенить по мобільному, хтось втупився у смартфон, хтось сидить і байдуже або й знуджено дивиться у вікно, а насправді – в нікуди. Для них така поїздка – банальна річ, щоденна рутина. Колись ти навіть заздрив іноді тим, хто щодня їздить транспортом чи ходить міськими вулицями, але якби вони відчували те, що відчуваєш і переживаєш сьогодні ти, то, напевне, самі тобі позаздрили б. Бо, схоже, тільки ти один тут уповні розумієш, яке це насправді щастя – мати змогу отак просто вийти з дому, сісти до трамваю (або, нехай уже, до маршрутки) і поїхати кудись у своїх справах чи на прогулянку.
Протилежна кінцева, коло – і трамвай вирушає у зворотну дорогу. Такий і був задум: проїхати по цілому маршруту і назад; для першого разу достатньо. Зійти і погуляти десь у середмісті – це буде згодом, тепер ти впевнений уже на всі сто.
На передостанній зупинці трамвай пригальмовує, а тоді, похитуючись, додає ходу і стрімко піднімається на гору перед кінцевою. Найнетерплячіші підводяться зі своїх місць заздалегідь, щоб бути першими на виході. Ти не поспішаєш. Усе одно ж ліпше до зупинки на ноги не ставати.
Ось і кінцева. Двері з брязкотом розчахуються навстіж. Ти підходиш до них останнім, кладеш руку на поручень, зиркаєш униз – і завмираєш на місці, наштовхнувшись на насмішкуваті блакитні очі. Вітька! Ні, тільки не це… Той самий Вітька, побачивши якого на вулиці зі свого подвір'я, ти намагався якомога хутчіше зникнути: вскочити у прочинені двері, сховатися за рогом, пригнутися за кущем, – аби лиш не потрапити йому на очі. Бо тоді відразу починалося: "Ей, ти, криви-и-ий! Ти шо, ходити нормально не вмієш? Під машину попав, да? Ну, скажи шось… диви, мало того, шо кривий, то ше й німий!". А тебе й справді перекошувало від усього цього так, що просто віднімало мову. Коли на обрії з'являвся хтось із дорослих, Вітька брав ноги в руки – і тільки його й бачили. Хлопці кілька разів намагалися його впіймати і провчити, але яке там! Батьки через сусідів розвідали, хто він і звідки, і тато двічі чи тричі ходив до нього додому, в гуртожиток неподалік, побалакати з його матір'ю (батька, за інформацією тих-таки сусідів, не бачили там уже хтозна-скільки). Два рази не застав нікого, а на третій двері відчинила розпатлана тітка з каламутними очима. "Там нема з ким говорити, вона лика не в'яже", – розповідав тато мамі з бабцею, повернувшись додому, а тобі потім порадив "того пацана" просто ігнорувати. Легко йому казати… Останнім часом, правда, Вітька появлявся на тротуарі біля вашої хати нечасто: мав, певно, важливіші справи.