вже не вернути сина.
Он вiн лежить пiд тином,
скроня злегка в кровi.
I меркне зимовий вечiр,
утiха твоя єдина,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.
Чого ти журишся, батьку,
що хату спалили клятi?
Брата забили в пута,
сивiє, бач, голова.
Пожитки твої хорошi,
радостi небагатi –
Усе димить в попелищi
i тлiє, не дотлiва.
Iржали конi в артiлi,
ворота скрипiли новiї,
Забрали овець i коней –
кривавий слiд по травi...
I меркне зимовий вечiр
в далекiй сивiй завiї,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.
Он ту яблуневу гiлку,
де снiгу замети бiлi,
Ти сам щепив iз сусiдом,
цвiти, мiй веселий дiм!
Ми знаємо, знаєм, знаєм! –
кричать пеньки обгорiлi
Iз хати, з комори, з клунi
в сльозах i в горi твоїм.
Повiшених вiтер гойдає.
Гармата б'є опiвночi.
I тлiє все в попелищi:
i радiсть, i труд, i пiт.
Дивляться зорi з неба,
немов замучених очi,
Немов розстрiляних очi
бiля кленових ворiт.
Не плачте, мамо, не треба,
i ви не журiться, тату,
Друзi iдуть зi сходу,
сурма не грає – б'є!
Катiв поведуть на страту,
на нашу святу розплату,
I в них не вистачить кровi
за грiзне горе твоє!