Дівчині стало шкода себе і водночас заздрісно. Хіба ця жінка знає про такі проблеми? Чи, може, відчувала щось схоже? Вона он яка впевнена в собі, навіть майку вдягла без ліфчика.
— Я мрію... я хочу... щоб вони всі мене любили, — випалила Соня і здивувалася сама собі.
— Хто вони?
— Ну, однокласники. Може, бабуся й мама. Усі.
— А навіщо тобі їхня любов?
Стоп, вона це серйозно? Як узагалі можна таке запитувати? Що значить "навіщо"?
Може, щоб не засуджували. Може, щоб було з ким спілкуватися. Щоб хоч раз її спитали, чи хоче вона цей борщ чи цю сукенку.
З цією пані каші не звариш. Але замість того, щоб голосно обурюватись, Соня раптом знітилася.
— Я не знаю.
— Соню, а ти себе любиш?
# — #
Полуденне сонце світило крізь тонкі фіранки. Канікули. Соню знову ніхто не збудив, і вона проспала майже до дванадцятої. Після довгого сну вся ліва половина тіла заніміла від лежання, очі злипалися, а в ногах була якась лінива важкість.Соня підійшла до шафи, зазирнула всередину і трохи висунула ту недолугу чорну сукенку, не знімаючи з вішака. Тонкий синтетичний шифон ударив статичною електрикою. Дівчина не ризикнула її приміряти.
"А ти себе любиш?" — лунало в голові.
#3
СОНЯ НЕ МАЛА ДРУЗІВ, КРІМ ДЕНИСА Й КИРИЛА. ОБИДВА вони — такі ж відлюдьки, як і вона, так само мовчазні й ніким не визнані в класі. Ця трійця проводила разом ледве не всі дні й вечори шкільних канікул. Вигляд у них був як у самотніх світлин в інстаграмі. Тих, які постиш просто так, але сподіваєшся хоч на однісінький лайк. І не отримуєш жодного. Усім пишуть: "красуня", "вогонь", "крихітка"... А тобі — нуль коментів. Вони могли б бути героями кіно про вірних друзів або про борців із системою. Могли б шукати пригод або хоча б кохання. Але виглядало це жалюгідно. Ніби трійко невдах зібралися "проти всіх", але вони такі кволі, що й зробити нічого не можуть. Просто нічого не можуть.
Соня казала собі, що дружить із хлопцями. Але вона не знала, чи ця дружба справжня. Як порівняти друзів, які критерії до них застосувати, якщо
ти просто не спілкуєшся з іншими людьми й не маєш вибору? А от зустрічатися Соня ні з ким не хотіла. А може — не дозволяла собі хотіти, хтозна.
Соня іноді уявляла, як це, коли тобі хтось подобається. От ти ціпенієш уся й не можеш поворухнутися. От він поруч, а ти вже мало не падаєш. Тобі страшно й радісно, і понад усе не хочеться, щоб він ішов від тебе. І водночас хочеш, щоб він пішов.
Так, він буде йти, а ти дивитимешся йому в спину, уявлятимеш, як би він обернувся. Обернеться — а там ти, така задумлива й гарна, відкидаєш пасмо з обличчя, дивишся йому просто в очі.
Так. Якби ж він лише обернувся.
— Соню, камон, — сказав би він.
— Со-о-о-ню. — А, ні, це голос матері з кухні. Ну що їй знову не так?
Було вже близько опівночі. Соня не помітила, як минув час за роздумами. Увесь день тинялася, прийшла додому десь о сьомій, залипла в телефоні, а потім просто замислилася. І от — вечора немає. На столі стояло горнятко з охололим чорним чаєм, який уже вкрився тоненькою плівкою.
— Ти не спиш? — мати зазирала у двері. Стомлена й похмура, вона однією рукою виймала ремінь зі штанів. — Ти б посуд за собою помила, чи я це маю робити?
Мама завжди розмовляла питаннями. Однаковими фразами, день у день. Одягала одні й ті самі коричневі штани та світлі светри. Укладала коротке русяве волосся трохи набік, малювала губи тією ж кораловою помадою щодня. Мама вже років десять працювала в одному й тому ж відділенні банку. Щочетверга вона ходила з подругами до одного й того самого ресторану. Це був не надто шикарний заклад, не той, де офіціанти тримають вино за дно пляшки, а другу руку кладуть собі на поперек. Але й до генделиків (як мама їх називала) не зазирала.
Вони сідали з одними й тими самими жінками за столик біля вікна, замовляли пляшку італійського вина (хоча іноді, для різноманіття, можна було б узяти й французьке) і, певно, жалілися на дітей. Мати казала, що Соня росте ледащом, зовсім нічого з неї не вийде.
Хоча насправді дівчина не знала напевне, чи мама жаліється. Але саме так уявляла ці їхні зустрічі.
Соня з мамою майже не розмовляли. У такі миті, коли вона чула голос матері, бачила її постать у дверях, дівчина лише згадувала, що має маму, що живе з нею, що от тепер треба щось сказати. Тоді Соня уявляла, а зрештою, вона таки сподівалась, що в матері є якесь інше життя.
Соня думала: от ця жінка виходить із дому, знімає ці нудні речі, вдягає шкіряну спідницю й рожеву блузу, їде не до банку, а десь до коханця, наприклад. Або ж до коханки. І в цей момент Соня вірила, що в тому вигаданому житті, яке б воно не було, мати була б набагато щасливішою, аніж із нею в цій двокімнатній квартирі з брудним посудом.
— Я помию.
Соня взяла зі столу горнятко й пройшла на кухню повз матір. "Яка ж вона все-таки... ніяка", — промайнуло в голові.
#4
— АГОВ, ЖІНКО! — КИРИЛО КЛИКАВ СОНЮ ЖІНКОЮ, лише коли поряд були інші, ще й так, щоб усі чули (наодинці вона була "мала"). — На, вибирай. Є ментолові, чорничні, а ще грейпфрутові.
Кирило тримав три пачки перед обличчям Соні. Вона потягнула по сигареті з кожної. Вони з хлопцями курили років із дванадцяти. Але це було не так, як у дорослих. Соня іноді мріяла не ховатися від усіх, просто мати змогу покурити вранці перед уроками. Або ж десь надворі, як це роблять із кавою, абощо. Однак зрештою вони купляли пачку та йшли за гаражі. У Кирила там була ничка. Треба було швидко потягнути три цигарки, від чого в Соні паморочилося в голові, а в легенях неприємно дерло. Вона намагалася не кашляти, але погано стримувались. У такі дні ця трійця відчувала себе вільною й дорослою, хоча потім Соня довго терла
руки спиртовим антисептиком, який завжди був у кишені.
— Чуєш, а до мене приїде двоюрідний брат, Марко. На всі канікули.
— То шо мені з того?
— Буде з нами тусити.
— Ну нехай.
— Дозволу твого не питаю! — рявкнув Кирило.
Вона знала, що не питав. І про брата знала. Він уже готується до вступу, живе десь за триста кілометрів, тож бачаться вони не дуже часто. А ще Кирило завжди казав, що той брат — відлюдько. Ну то й добре. Може, якщо він такий самий, як Соня, вони чудово помовчать учотирьох усе літо.
# — #
Червень летів, як швидкісний потяг. Сон до обіду, холодна кава з маминої кавоварки, забігти до бабці на кислий борщ і до хлопців. Цього дня вони домовлялися на кіно. Соня вже підходила до двору, де мали бути Кирило й Денис, як побачила, що народу там більше, ніж вона очікувала.
Спиною стояв ще один хлопець. Соня пам'ятала, що брат мав приїхати. Але ж не сьогодні. Він здавався трохи вищим за друзів, одягнений був у чорні джинси й таку саму чорну футболку. "Наша людина", — зробила миттєвий висновок Сонька.
— О, це ти, — Кирило помітив дівчину вже коли вона підійшла впритул. Чесно кажучи, можна було б і раніше.
— Привітики, — усміхнулася Соня.
— Привіт, — до неї нарешті повернулися Денис і Марко.
Вирази облич у хлопців були заклопотані. Але Соня вже не зважала, бо побачила очі... У Марка були темні й такі сумні очі. А ще в нього були пальці — тонкі й довгі. Цими пальцями Марко поправляв неслухняний густий чубчик, що стирчав прямо над лобом і майже діставав би брів, якби його розчесати наперед. Але красень якось вдало за— кидував волосся нагору. Соня похапцем поглянула на Кирила й Дениса. У них також були очі, пальці й волосся. Але ж не такі самі. Соня розпливлася в дурній усмішці й промовила ще раз:
— Приві-і-і-т.
— Це — Марко, брат мій, приїхав на літо, — Кирило поплескав брата по спині. Марко всміхнувся до Соньки.
— Привіт, — утретє сказала дівчина, що мало б уже викликати серйозний подив. А що ще вона могла сказати?..
— Сонь, чуєш, — удерся в її думки Кирило, — ми тут цеє, передумали в кіно.
— Гаразд, куди підемо?
— Та от власне, ми хочемо потусити. Своєю, чоловічою компанією.
Чо-ло-ві-чо-ю? Це пролунало так, ніби їй плюнули в обличчя.
Що? Якою ще чоловічою компанією? Такого нахабства від друга Соня не очікувала. Кирило поруч із братом одразу став для неї якимось фальшивим і недолугим. У великій толстовці з написом MARVEL, в окулярах у чорній оправі, які він щохвилини поправляв на носі, та в брудних кедах — він був як малолітній учитель англійської, що хоче здаватися ще молодшим. Чоловік знайшовся, ти диви на нього.
Але поряд були очі. Соня не могла просто зараз зіпсувати перед Марком репутацію гарної подруги. І вона якимось не своїм голосом відповіла:
— Добре.
— Клас. Сонько, ти — чудо, — Ден і Кирило обійняли дівчину. — Ну то спишемось?
— Ага.
Вона вже розвернулась і пішла геть, як звідкись з'явилися сльози, що стискали горло й не давали більше говорити. Ну от, мало того, що в місті тепер є такий гарний Марко, так він ще й тусить із її друзями. А Соньці що робити? Раптом усі її уявлення про закоханість починали справджуватися. Тобі й справді хочеться тепер побачити його ще раз? Справді хотілося піти звідти?
А як тепер бути класною подругою й не заважати цим чоловікам (чортівня якась, чо-ло-ві-кам), але зробити так, щоб Марко звернув на неї увагу, якщо хлопці його від неї забрали? А якщо її засміють? Вони з хлопцями ніколи не говорили про якісь там зустрічання й не питали одне в одного, хто кому подобається. Соня думала: чи Ден із Кирилом спілкуються про щось таке між собою? Але потім відкидала власні думки. Ці двоє точно не могли про таке спілкуватись. Вони взагалі не знали, що таке дівчата. Крім неї, звісно. Але її і дівчиною не назвеш, так — непорозуміння.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ