Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва Ранок.
#1
— НУДНО? — ПОРЯД ІЗ СОНЕЮ СІЛА ЯКАСЬ ЖІНКА. Підхопила довге русяве волосся, яке спадало на плечі, і спритно закрутила гульку.
Соня озирнулася — у класі крім неї й незнайомки нікого не було. За вікном панувала урочиста тиша, яка раптом з'являється саме в травні, десь наприкінці місяця. Повітря ніби напружується від очікування довгих канікул. Школярі востаннє страждають над якоюсь історією чи хімією, дораховують хвилини до кінця уроку... Соня згадала про запитання панянки. Хто б це не був, певно, треба щось відповісти.
— Та щось не дуже цікаво.
— От і мені завжди було нудно. Синуси, косинуси, оце все, — пані замріяно дивилася на дошку, де лишилося рівняння. — Але як добре, що воно вже все й не потрібно.
— А ви що тут робите? Ви хто?
"Я що, заснула, а всі пішли?" — промайнуло в Сониній голові.
Дивно, що ніхто не розбудив. Ані математик Богдан Романович, ані хлопці, які завжди знаходили до чого доколупатися.
Жінка мовчала. Дивилася на Соню трохи розгублено й тріумфально — так, як туристи витріщаються на красоти в новому місті.
— Ви чиясь мама? Молодші класи поверхом нижче, — намагалась допитатися Сонька. Зрештою, вона сиділа прямо попід вікном, їй би не вдалося встати, якби незнайомка не посунулася. Або ж Соня мала перелізти.
— А? Та ні, не мама, — жінка випала зі свого завороженого стану й усміхнулася до Соні. — На щастя. Ніколи не хотіла нею бути.
— Сестра?
— І не сестра.
— А чому не хотіла бути мамою?
— А ти хочеш?
— Ну, мені п'ятнадцять. Поки й не хочу.
— Можливо, ніколи й не захочеш.
Сонька зиркнула вниз, помітила, що пані була вдягнена в спортивки, і переможно вигукнула:
— О, ви — наша нова вчителька фізри. Чого ви тут, а не в спортзалі?
— Та що ти причепилася до мене? — хмикнула незнайомка і скочила з місця. Вона трохи по— оглядала кабінет, а потім рвучко всілася просто на вчительський стіл.
— У нас так не можна. І чужим у школу не можна. — Соня ніколи не бачила, щоб така доросла жінка сиділа на столі. Ще й у кабінеті математики. Це була нечувана зухвалість.
— Та мені пофігу!
Погляд пані в спортивках став просто-таки бандитський. Здається, такі самі погляди мали парубки-забіяки зі старих серіалів, які любила переглядати бабуся, коли Сонька була ще малою. Але дівчині сподобалась відповідь. Одразу видно — своя людина, не вчителька якась.
— Я — Соня, — простягнула вона руку. Дівчина знала — це доволі чоловічий жест. Але завжди думала: щось тут не так. Чому дівчата не можуть простягати руку при знайомстві?
— Так само. Соня. Софія.
— Не брешеш? — раптом Сонька перейшла на "ти".
— Чого це я маю тобі брехати? Чи це якесь непопулярне ім'я?
— Твоя правда. Так. А що ти тут робиш?
— Чекаю. Чекаємо... — останнє слово наче роз— пливлося. Зненацька голос нової знайомої став грубим, чоловічим: — Соню, ми всі чекаємо. Увесь клас.
# — #
Соня підняла голову від парти. Невисокий сухенький Богдан Романович схилився над нею, поставивши руку на парту. Костюм, який учитель носив ще, напевно, із захисту дисертації, тхнув якимись гіпотенузами та безвихіддю. Від кількості людей у класі Соні стало ніяково.— Ви збираєтеся спати весь урок? Ви так життя проспите.
Ох, хто ж їх вчить говорити цими фразами?
— Ви-ви-бач-те. — Соня прибирала з обличчя розпатлане волосся. Цього року вона обрізала каре, і тепер воно недбало відростало, фарбоване в рожевий, фіолетовий і синій кольори.
Клас не сміявся. Він безсоромно реготав. Травневе сонце, мабуть, припекло аж занадто, тому Соня заснула. Вона в математиці й так була не дуже, а тут — ну просто халепа. Це ж треба — вирубитись на уроці в цього щура. Зараз, мабуть, нотації читатиме.
Але нотацій не було. Синхронно з дзвоником, що хрипів і переривався, клас вибіг до коридору, а звідти — у гарячу, пізню весну. У вікно стукало листя каштанів, які вже майже скинули цвіт і тепер вкривалися маленькими зеленими їжачками. Дзвоник лунав абсолютним, повним щастям, обіцянкою літа й свободи.
Єгор, коли виходив, уже відпрацьованим жестом пнув Соньчин стілець.
— Корррова, — процідив крізь зуби.
Вона звично кинула йому в спину ручкою. Їй було майже пофігу.
#2
СОНЯ ЙШЛА ДОДОМУ ЗОВСІМ НЕ ВТОМЛЕНА. ПАНЯНКА, що їй наснилася, стала для дівчини ковтком повітря. Соня неодноразово чула, що ми не бачимо вві сні чужих людей. Кажуть, усі образи — це хтось, кого ми вже зустрічали раніше. Соня намагалася згадати, де саме бачила цю русяву жінку в спортивках, але нічого не спадало на думку.
Після уроків треба було зайти до бабусі. Зараз зі школи ліворуч, потім два квартали до старої хру— щовки. Зайти на третій поверх, роззутися ще на килимку перед дверима, занести кросівки, поставити на газетку. На плиті на Соню чекає пісний борщ, або гречка з молоком, або сируваті вареники. Дівчина знала бабусине меню змалку, за її п'ятнадцять років нічого не змінилося.
Соня день у день підіймалася на третій поверх, промовляла однакове "Привіт, ба", кидала на підлогу
рюкзак і йшла до кухні. Там сьорбала вже холодний борщ чи ту рідку гречку. Бабуся зазирала на хвильку — упевнитись, що онука таки їсть, і йшла собі далі до телевізора. Серіали самі себе не подивляться.
Далі — найскладніше. Сонька намагалася вдавати, що робила уроки. Треба було години зо дві просидіти над зошитами, а потім просто повідомити, що все зроблено. Після уроків дозволялося гуляти.
Класно було восени й навесні, а от узимку ставало складніше. Вечори тягнулися довгими сутінками, мала Соня нудилася біля бабці, докучаючи запитаннями:
— Ба, а чому кажуть, що не можна пити з пласти— кових склянок?
— Ба, а давай ми заведемо тобі слизького равлика.
— Ба, а чому у твоїх серіалах усі актори дивляться просто на мене?
Бабуся на все знаходила одну відповідь: "Відчепися". Сонька була не наполеглива, тож відчіплялась і тинялася собі квартирою з нудьги. Одного разу вона вирішила, що їй конче треба зробити "колесо" — як роблять оті клоуни в цирку.
— Ба-а-а, — за три хвилини мала Соня вже захлиналася від сліз.
Вона не розрахувала сили й упала на руку. Рука одразу стала ніби ватяною, напухла й заніміла. Бабця прибігла миттю. Сполохана, почала кудись телефонувати. Соня ридма ридала — чи то від болю, чи від сорому. Бабця дивилася стривожено, але не забула нагадати, що Сонька сама винна — нема чого ото гасати.
Лікар приїхав швидко, жартував і обіцяв їй таку руку, як у супергероїні — кам'яну й сильну. Потім Соню кудись везли, вона легко довірилася лікареві й розповіла про "колесо". І він навіть пообіцяв розказати, як навчитися робити те "колесо". Звісно, як усе загоїться. Стільки уваги від мами, бабці й купи чужих людей Сонька не отримувала ніколи. Вона навіть подумала, що, може, ото так щоразу падати? Проте рука боліла сильніше, і думки про самоушкодження швидко здалися Соні нежиттєздатними.
З того всього мати вирішила купити малій смартфон. Нехай краще клацає собі, ніж гасає по будинку. Та й Соня боялась тепер гасати.
По всій квартирі в бабусі стояли квіти, які вона вирощувала. Герані, бегонії, фіалки, фікуси... Якісь були в горщиках підперті паличками, інші стелилися гілками по підвіконню. Бабця не дуже вміла їх ростити. Щось недбало заливала водою, деякі взагалі забувала поливати. Соня якось подарувала їй книжку про домашні рослини. Бабця хмикнула вголос і наказала їй злити воду з підставок. Ну й поїсти домашнього кислого борщу.
Бабуся ростила Соньку так само, як доглядала за своїми рослинками. Трохи їжі — незрозуміло якої, то забагато, то замало. І йди гуляй. Ця жінка, яка колись народила доньку, а тепер от мала онуку, певно, не дуже зналася на дітях.
Соня проводила дні після школи в цьому затхлому будинку, і місяцями ця щоденна несвобода тиснула на неї.
Але літом завжди наставало якесь нове життя. Можна вибігти зранку на подвір'я, коли ще тінь від будинку вкриває половину двору. Зустріти сусідку бабу Галю, буркнути "Здрасть", дочекатися когось із хлопців, потім гуляти, поки бабуся не покличе їсти. І знову надвір. Кожне нове літо було інакшим. Без нудного навчання, без дурних однокласників, домашок і підйомів о сьомій ранку. Влітку ти ніби сподіваєшся, що все зміниться, що тепер усе буде кращим, свіжішим. Наповнюєш змістом кожен день і водночас робиш його зовсім беззмістовним. Улітку можна почути, як місто говорить із тобою.
А з Сонькою ніхто, крім міста, і не говорив.
# — #
— Про що ти мрієш? — до Соні промовляла нова знайома.Тепер жінка була вдягнена в білу майку — просто на голе тіло, а от спортивки не змінила.
Вони опинилися в шкільному дворі. З обох боків від сходинок у горщиках стояли декоративні туї. Сонце ще світило десь згори і не збиралося заходити. Здавалося, тепер година третя пообіддя, але на шкільному подвір'ї вже не було нікого.
Соня оглянула своє вбрання. Вона чомусь була в сукенці. І що це змусило її вдягнути цей мотлох? Вона мала одну, як казала мати, "парадно— вихідну" сукню. Шифонову, чорну, у квіточки, з пишним воланом по низу та мереживом біля комірця. Якщо Соня й одягала її, то лише з кросівками й косухою. Одного разу навіть прийшла так на шкільну дискотеку. Деякі однокласники вигукнули: "Ого!" Але раптом згадали — це ж Сонька, і повернули своїм обличчям вирази відрази. Якщо вже маєш репутацію невдахи, навряд чи одна сукня щось вирішить. Соня одразу опинилася в кутку, з якого й не виходила весь час.
Тепер вона сиділа поруч із Софією на сходах, у босоніжках і сукенці. Жінка терпляче та з усмішкою оглядала Соню, а потім повторила запитання:
— То що, як щодо мрій?
Соня згадала бабусю, зламану руку, лікарню п'ять років тому, однокласників, які завжди щось ляпають на її адресу.