Увага! Ви читаєте уривок (ознайомчий фрагмент твору). Купуйте повну книжку на сайті видавництва Академія
"Не може бути! Невже знову? І хто цього разу?" — Тіна, густо червоніючи, відгорнула гілку розкішного олеандра і в мерехтливому світлі десятка свічок, красиво розставлених між квітів, спробувала краще роздивитися парочку. Почала дослухатися.
— Ти неймовірно ніжна! Коли ми разом — так складно втриматися…
— Від чого?
— Від того, аби не торкнутися твоїх вуст.
— Хіба ж це погано?
— Це добре. Але й небезпечно.
— Чому?
— Бо твої вуста можуть витіснити цілий світ…
Кілька хвилин тому Тіні снилося, що вона тікає від вогнедишного дракона. Старається щосили, але ноги ледве пересуваються: її вже огортає жаром — зовні й усередині. Ще мить — і драконове полум'я поглине… А це була просто спрага. Точніше — келих шампанського, випитий учора за вечерею. Ніби мало було того, що піввечора її переслідував стіл. Так-так, переслідував! Куди б вона не поверталася — стіл, накритий білосніжним обрусом і заставлений смаколиками, насувався на неї. Невідступно. Навіть мультик про Мийдодіра згадався. Ну, був там умивальник — та й що з того.
"Пити!" — волала кожна клітинка тіла, й Тіна з надзусиллям розплющила очі. Але — сюрприз-сюрприз! — де вона? Погляд ковзнув незнайомою кімнатою, яка у світлі повного місяця видавалася мало не демонічною. Знадобилося кілька секунд, щоб пригадати: в гостьовій Максового будинку. Точніше, в будинку його батьків, де напередодні зібралася вся родина. Бабця нізащо б не дозволила ночувати тут, якби вони з Максом були самі. Навіть бездоганна Максова репутація не врятувала б.
Тіна саме прямувала на кухню, коли помітила вогники свічок у глибині зимового саду. Скляні двері відчинилися безгучно, й вона, повільно обминаючи розкішні кущі, подалася на ті вогники. Ось тут її увагу й привернули стишені голоси та специфічний шум, що видався знайомим.
Цього разу обійшлося без шоку. Їй навіть сподобалося побачене. Дуже. Ще кілька секунд знадобилося, щоб зрозуміти, що перед нею Максів брат із нареченою. Тіна усвідомлювала, що не варто було б підглядати, але очей відвести не могла. Артем, не поспішаючи, обціловував кожен Дінин пальчик, долоні, зап'ястя…
Тіна забула про спрагу. Наче зачарована, стежила за кожним їхнім рухом. Не помітила, що водить у повітрі рукою, так ніби її пучки — це губи закоханого хлопця, що з невагомістю метеликових крил торкаються Діниної шкіри. Глибоко вдихнула повітря… Ноги ставали ватяними. Якщо зараз до чогось не спертися — можна впасти…
— Ти себе Артемом уявляєш? — почулося раптом тихе Максове над самісіньким Тіниним вухом. Він, мабуть, шепотів, але їй здалося, що вдарив грім. Просто посеред кімнати. Різко розвернулася і влетіла в Макса. Він миттєво закрив їй рот поцілунком, міцно пригорнувши.
Ані зайвого звуку, ані шереху. Закохана парочка була зайнята собою, ігноруючи всіх і все. Красиві й молоді, натхненні один одним, поміж квітів і свічок…
Макс м'яко, але наполегливо потягнув Тіну із зимового саду.
Тіна, височенька, симпатична (ніс, що хотів бути "картоплинкою", анітрохи її не псував) дев'ятикласниця з розкуйовдженим каре кольору чорного шоколаду, ладнала телефон для відеозапису. Врешті пристрій було прилаштовано на архаїчному трюмо, й вона почала.
Відео перше: "Привіт! Мене звуть Тіна. Мені чотирнадцять. Записую саме на телефон, бо залишилася без нормального компа і без виходу в інтернет. Не знаю на скільки. Можливо, на кілька місяців. А можливо, що й на цілий навчальний рік. Спочатку хотіла вести звичайний щоденник. Мій друг Стас навіть зошит спеціальний подарував. А потім подумала, що коли повернуся в місто, зможу створити власний канал на YouTube. І матеріал буде готовий. Така собі серія "Дитина міста. Місія — вижити в селі". Або щось таке. Назбираю купу лайків. Або ці записи будуть відеощоденником. Тільки для мене. Дубль перший у кар'єрі режисера…".
— З ким ти там балакаєш? — почулося несподівано бабусине.
— Ні з ким.
— Я ж чую!
— Ба, я просто запис роблю. На телефон.
— Спати лягай! Завтра гарматою не розбудиш!
— Ба, п'ять хвилин! Будь ласочка!
— Добре… — долинуло буркотливе. — Але не довше!
Тіна насупилася, та за мить знову ввімкнула запис.
Відео перше. Продовження: "Так от. Ще тиждень тому все йшло по накатаній. А кожен день ділився чітко навпіл. Підйом о сьомій. Душ, сніданок. Школа. Навчання. Дім. Уроки. І аж тоді — справжнє життя. Тусняк із друзями. Так вийшло — вони давно мені як друга сім'я.
Звісно, у мене є батьки. Правда, тато покинув нас, коли мені було шість. У нього нова сім'я. І є нова донька. І так — я йому більше не цікава. Хоч він і живе на сусідній вулиці.
Ми залишилися з мамою вдвох. Багато спілкувалися. Нам було весело. А часом — важко. Потім у неї з'явився бойфренд. Дуже за неї рада. Але… сумую. Так само дуже. І тепер у моєї мами теж буде нова донька. І нова сім'я.
А я… із бабусею. І вона мене приб'є, якщо зараз не ляжу спати…".
Зітхнула, відклавши телефон, і пірнула в розстелене ліжко.
Двоє хлопчаків — високий і приземкуватий — вимкнувши байки, плавно з'їхали, чи то пак скотилися, з дороги на берег річки. Високий — перший. Виставив ногу замість підставки і зняв шолом.
— Ти чо? — озвався низенький. — Ми ж її так і не побачили!
— Тойво, Бусь, якщо ми ще раз проїдемо її вулицею, баба Текля на нас точно Яранга спустить. І байками не втечем!
— Сем? Ну ти чо? Здрейфив? — маленький округлив очі. — А як же новенька? Міська?
— Та завтра в школі побачиш.
— Сем, завтра її всі побачать. А я хочу знати сьогодні!
— Та вона вже спати лягла.
— Ні-і-і… Лампа ще світилася!
— То що ти хоч? — Сем починав сердитися.
— Давай байки — в кущі, а самі піхотою… Прокрадемося до вікна й зазирнемо. Штори закриті нещільно!
— А як хтось побачить?
— Не будь занудою! Ходім!
Сем нехотя побрів за товаришем. Ні, він теж хотів побачити дівчину з міста, але щоб нариватися на чергові неприємності, то ні: досі відбував покарання за переставлені минулого тижня ворота. І що вони такого зробили? Подумаєш, поміняли місцями вночі новенькі ворота сільського голови й обшарпані баби Катерини! Звідки вони знали, що із самого ранку в голови будуть гості? Що його доньці припекло заміж і приїхали свати?
— Не відставай! — кинув Буся.
— Та йду я! Йду!
Хлопці тихенько перелізли через невисокий паркан біля розлогого куща шипшини і міркували, як підійти до вікна — навпростець через квітник чи обійти городом. Вирішили через квітник. Буся зробив розмашистий крок — і тишу розітнув несамовитий нявкіт кота, що спав під кущем хризантем, а Буся на нього наступив. Ну, може, не на всього, але на хвоста чи лапу — точно.
Ніч довкола миттєво ожила: в хатах спалахнуло світло. Загавкав сусідський Яранг, його дружно підтримали всі собаки на кутку. Світло спалахнуло й на веранді, а на порозі з'явилася бабця новенької з рогачами в руках:
— Ану, гаспиди, виходьте!
Далі хлопці слухати не стали й щодуху ломонулися до паркана. Довгоногий Сем легко перемахнув через нього, а Буся зачепився за якийсь корінець і з розмаху шугонув у кущ шипшини. Майже загарчавши від болю, зібрав усі сили й рвонув за Семом. Ланцюг, на якому був припнутий Яранг, не витримав, і пес кинувся до хвіртки. Вона піддалася не одразу, й шукачі пригод устигли дістатися байків, завести їх і рвонути в ніч…
…Бабуся повернулася в хату, примовляючи сердито: "От лобуряки!". На Тінине запитання сказала, що це, мабуть, когось із її майбутніх однокласників цікавість замучила. Тіна вкотре за вечір зітхнула й подалася в спальню.
Бабуся виділила Тіні окрему кімнату, яка в часи Тіниного дитинства, принаймні тих кількох разів, коли мама привозила її тижнів на два, завжди була замкнена. Пояснила, що як надумає йти гуляти, то вдома має бути не пізніше десятої; що на ній — кролики й носіння води з колодязя через дорогу. Основне — вчитися як треба і не завдавати бабусі клопоту. До того ж звечора вона звеліла показати, в чому Тіна збирається йти в школу. І не просто показати, а вбратися.
Убралася. Бабця почепила на ніс окуляри й оглянула чорні кюлоти й бежевий джемпер, а тоді безапеляційно прорекла:
— Так, дорогенька! Ану бери нормальні штани. Нема чого ходити як підстрелена. Тоже мені, моду придумали! О, та тут, — бабця зайшла з одного боку, з другого, — третину холош відчикрижено! Або бери плаття. Нє-нє! Не цю сорочку на виріст, що оно висить на бильці ліжка. А як нема нормального плаття, то зараз пошукаю і знайду щось із маминих. У скрині на горі точно є!
Тіна ляпнула долонею по лобі й закотила очі. По-перше, сперечатися з бабусею — собі клопіт. А по друге, "нормальне" плаття з мами — це ще не вінтаж. Це архаїка. Хай її пофарбують — таке вдягати! Довелося тягти із сумки старі джинси. Бабця скрушно схитнула головою і пробурчала: ну нехай.
А втім, яка різниця? Її життя закінчилося. Або заморозилося. На рік. Але — стоп! Ніяких соплів! І не таке переживали! Сергій, прощаючись, сказав:
— Облиш, мала! Чому похнюпилася? Думай, що це такий челендж, виклик самій собі. Рік усе одно мине, а в тебе — найвищий левел: ти перемогла себе й дісталася найкрутішого рівня! Прикинь?!
— Точно, — Соня закивала. — А я буду телефонувати! Регулярно!
— І я, — докинув Сергій.
— Цікаво, коли встигатимете? Між заняттями, репетиторами, планами?
— Ми тебе коли-небудь підводили? — Соня вдала ображену.
— Та ні…
— Ну от! Не ускладнюй, — Сергій усміхнувся.
— Крім того, — на Сониних губах заграла загадкова усмішка, — ти ж нічого не знаєш про ту школу. А раптом знайдеться хтось дуже симпатичний?
— Ну ок. Челендж — то челендж… Але… справді… дзвоніть хоча б. Не думаю, що там підробіток знайдеться. А мої накопичення зовсім мізерні.
— Будемо, будемо, — Соня обійняла її за плечі. — Хочеш, я тобі трохи позичу?
— Ні, ти ж знаєш, боргів не люблю, в батьків не прошу, — і зашарілася.
Тіна зітхнула. На вулиці — жовтень. А в неї перший навчальний день. У чужому класі. І не з початку року. Зіскочила з ліжка й пішла вмиватися.
До школи кілометрів зо три. Для Тіни — не відстань. І не проблема. Завжди багато гуляла з друзями.