Знайти країну амазонок (уривок)

Увага! Ви читаєте уривок (ознайомчий фрагмент твору). Купуйте повну книжку на сайті видавництва Віват

Частина перша

І дуб проростає із зерня

Матей

Солодкий запах нічної фіалки заливав сад. П'янкий і духмяний, він мов нашіптував: "Це літо буде вічним, воно нескінченне й прекрасне, як і все ваше життя. Життя, що лише починається. Життя, що належить тільки вам".

Зграйка підлітків перестрибнула через мур, лякаючи припнутого пса, бентежачи коней у стайнях і челядь у дерев'яних прибудовах. Дворові гайдуки позводили шаблі, та враз із поклоном їх опустили.

Іронічні посмішки, атласні жупани, гвоздикові камізелі з іранського шовку, зухвалі очі. Із галасом хлопчаки обігнули кам'яницю, затарабанили в шибки. Гамселили, аж доки повітря стрясли прокльони і з вікна другого поверху вистромилась голова старої няньки. Сонна тітка Доротея запинала хустку, готова висипати на зайд увесь арсенал своєї лайки. Ті лише сміялися. Тітка Доротея була їм не указ. Ніхто їм був не указ.

Високі двері відчинилися, і з них не вибіг — вилетів розкошлачений юнак, розчісуючи п'ятірнею рудувате волосся й на ходу застібаючи ґудзики небесно-синього жупана.

— Господи, на все Твоя воля, але зроби щось із цими поганцями! — гукнула навздогін хлопцям Доротея. — Для порядних людей у дворі існує хвіртка!

— І ми неодмінно нею скористаємося, — відповів рудань. Він пустив повітряний поцілунок і схилився в галантному поклоні. — Коли станемо порядними!

Сміх, схожий на ґелґотіння гусей, покотився двором. Хлопці вишкірили зуби, і собі підморгуючи старенькій.

— Шістнадцять літ, а розуму як нема, то й коваль не вкує! Матею, от скажи на милість, ти правда такий дурний чи придурюєшся? — усе ще бурчала нянька, радше для так-годиться. — І чого вас там по закордонах учать?

Та юнак більше не зважав. Спинився лиш на мить, щоб скуйовдити пса, що припав до його ніг і заскавчав, ніби й собі просячись на забаву.

— Я теж скучив, Геркулесе! Але хіба можна пропускати таку ніч? — Юнак почухав собаку за вухом, злегка пригортаючи до себе його рябу голову. — Хтось із нас має лишитися вдома й охороняти тітку Доротею!

Та гмикнула. Гмикнули гайдуки, конюхи, кухарки й покоївки: невидимі очі, що спостерігали з кожного закутка розкішного маєтку.

— Матею, доста вже телячих ласок! Гайда! — гукнули товариші, відмикаючи зсередини важкі, оббиті залізом ворота. — Скоро почнеться!

— Та йду я, йду!

Той, кого назвали Матеєм, розгорнув плечі. Звів підборіддя, торкнувся високого коміра, що утруднював дихання, і ступив на бруківку вулиці.

— На Гору! — закричали хлопці.

— На Гору! — повторила луна, відбиваючись від мурованих стін.

— На Гору! — повторив Матей, прибираючи хвацького вигляду.

Хлопці бігли сутінковою дорогою, освітленою смолоскипами, людною, щільно забудованою кам'яницями, що тулилися одна до одної. Бач, кожен голодранець хотів оселитися в місті — обнесеному валами, захищеному від татар і сусідів-шляхтичів, що сміли зазіхнути на Замкове.

Хай би хто викупив себе в пана чи заробив зайвий таляр — усі сунулися в місто, намагалися звести бодай мазанку під його муром. Вони наймалися на роботу в одну з численних його майстерень, ішли за ламаний шеляг служити прачками й чорноробами, прагнули омріяної свободи, яке обіцяло місто. І в цьому пориванні забували, що правлять ним гроші та титули і що справжня свобода могла бути лише в обраних, захищених "золотими вольностями", у жилах яких текла не водиця, а справжня шляхтянська кров. Того вечора, овіяного левкоєм, жасмином і цвітом шипшини, усім належало про це згадати.

Добродійки поважного віку мало не попадали на землю, збиті з ніг вихором.

— Рятуйте! Грабіжники! — жахнулася одна, притискаючи прив'язаний до пояса гаманець.

— Якби ж то, — понуро відповіла інша. — Гірше.

Чорнильні плями рясніли на святковій спідниці жінки, вишитий фартух був безнадійно зіпсований. А десь попереду Матей із друзями вже збивали з ніг чергових перехожих, кидалися під копита коням і завертали підводи.

— Невже на них нема управи? — запитала вирлоока дівчина з золотою косою, часто-часто кліпаючи віями.

— Ти, певно, новенька в місті, — відповів їй дід, що завбачливо відступив убік.

Він притулився до побіленої церкви, відбувшись меншим лихом: замість чорнил довелося обтрушувати припорошені рукави.

— Цих паненят один чорт угамує. І той намучиться. Знаєш, хто їхні батьки? — І він багатозначно повів сивою бровою.

Вирлоока похитала головою, чіпляючись очима за рівні спини хлопців, їхні широкі плечі, перев'язані шовковими поясами стани.

— Але ж гарні!.. — не втрималася вона, нарешті видихаючи.

— Г-гарні, — прошкварчало за спиною. — Щоб їх підняло та й гепнуло, тих красенів! Нагородив Бог небожем... Та вони там усі одне одного варті!

Пишно вбрана жінка проїхала повз них у відкритому дормезі й зникла за рогом. Дід осміхнувся у вус і невесело похитав головою.

Місто говорило, обговорювало, гнівалося й лаялося, а хлопці все бігли вперед і вперед, заливаючись сміхом і святкуючи свою теплу літню ніч.

Матей теж чув ті пересуди за спиною, але яка йому була різниця? Щасливий, окрилений, він знову був удома. Попри нього бігли, розхлюпуючи розбавлені водою чорнила, його товариші, друзі дитинства. Ось худорляві й високі близнюки Серденки, молодші сини каштеляна. Шкоду вони зазвичай робили поодинці, а потім мінялися місцями, щоб заплутати, кого ж таки слід покарати. Ось статний Василько Терлицький, любов усіх панночок, холодний і незворушний, негласний ватажок їхньої хлопчачої ватаги. До всього, ще й син магната-землевласника, що міг зрівнятися статками із самим князем Замковецьким. А ось і Себастьян, Матеїв найліпший друг, живчик і пройда. Син бурмістра, він ніколи не виконував завдання до ладу, зате знаходив десятки способів, щоб утекти від домашнього вчителя й побігти на болото стріляти качок.

Звернувши з головної вулиці, друзі пірнули в подвір'я за частоколом. Широкі ворота у формі перевернутого півмісяця скрипнули й відчинилися. Двір цей віднедавна стояв покинутим, господарі поїхали на прощу до Києва, але молоді паничі вже давно не відрізняли свого від чужого. Усе в цьому місті належало їм.

Умостившись на порослій лишайником призьбі, Себастьян дістав із хованки згорнуті плащі-киреї з темного сукна, а за ними — маски. Хлопці зареготали, затуляючи одне одному роти, і проворно розподілили між собою шмаття. Ті машкари виглядали огидно та страшно — із виряченими очима , перекошені. Покриті білою емаллю, у світлі повного місяця вони видавалися мордами потойбічних потвор.

— Де ви їх дістали? — пирснув Матей, крутячи химерну маску в руках.

— Замовив у одного приятеля, — підморгнув котрийсь із близнюків. Матей досі не навчився їх розрізняти.

— А що, у вас, у святому місті Кельні, таких немає?

Юнак закотив очі. Спогади про німецьке заслання завдавали йому сорому, наганяли нудьгу. Сáме заслання, бо як інакше він міг назвати десять місяців навчання в ненависній йому школі, де заправляли монахи? Школі, куди запроторив його батько.

Матею все давалося легко, аж надто легко. І двері в доросле життя були навстіж відчинені, варто було лише ступити крок. Тільки крок цей відлунював болем. Матей волів годинами лежати в бур'янах і дивитися, як міняють свої обриси хмари, аніж учити осоружне право, закон Божий чи, куди гірше, розв'язувати задачі з арифметики. "Нудьга!" — уголос казав хлопець. Але щось усередині нашіптувало: "Я не стану таким, як він. Ані його тінню, ані його подобою".

— Давай сюди свою маску! — гаркнув Матей. Гучніше, ніж належало.

— Ото наш Матей звик командувати! Монахи там, либонь, навколішки падали від самого його голосу, — засміявся Василько.

— Та вони в мене як шовкові ходили! Бувало, "Pater noster"1 забували, коли мене бачили!

Матей випростав спину й поспішив прикритися маскою. За нею дуже зручно ховати брехню.

Місяць здіймався дедалі вище. Ряджені друзі дивилися одне на одного, насилу стримуючи регіт. У темряві вони мали дуже лячний вигляд, ніби душі померлих, що прийшли з того боку ріки, де розкинувся старий цвинтар.

Зачекавши, доки потік людей підніметься змієподібною дорогою до замку й коли на Горі запалять святкові вогні, п'ятеро золотих хлопчиків щільніше напнули каптури. Не забули набожно перехреститися перед надбрамною церквою та чкурнули на широкий замковий майдан.

Зойки людей перервали пісні музикантів. "Примари" розсипалися по всьому майдану, наскакуючи на старих людей і щипаючи за сідниці дівчат. Репет прокотився луною — верещали панянки та жінки в літах, а підмайстер напідпитку й зовсім повалився з ніг.

— Нечиста сила!

— Цур тебе!

— Свят, свят, свят!

Жахливі обличчя виринали й зникали, маневруючи посеред натовпу, насолоджуючись кожним криком, кожнісіньким наляканим вигуком.

Але хлопцям того було мало. Матею того було мало. Його переповнювало по вінця — це раптове відчуття свободи. Безкарності солодкої ночі, такого давно забутого щастя.

Матей підтягнувся на руках, і вже за кілька ударів серця примара в плащі та масці майнула галереєю замку. Тут, у тіні колонади, тіснилися незнайомі люди в барвистих строях. Розпихавши їх ліктями, хлопець перехилився через поруччя, підставляючи світлу місяця страшну машкару з викривленим ротом і ґулею на лобі. З-під плаща він дістав дещо цікавіше за чорнила. Наповнений телячою кров'ю міхур полетів додолу й розбився об бруківку, лишивши на ошатних святкових строях містян криваво-червоні бризки.

Люди заверещали ще дужче. Матей тріумфував. Збирався вже чкурнути геть, аж почув голос, холодний і безсторонній.

— Самі жуки в голові. І цибулеве лушпиння.

Хлопцеві мимоволі здалося, що то його стара нянька — от-от ще й про коваля заведе. Бо хто ще смів говорити з ним у такій манері?

Навпроти Матея, узявши руки в боки, стояла дівчина. Висока, жилава, а обличчя мов намальоване. На плечах її лежала темно-синя ферезія з широкими рукавами й золотими петлями, голову вінчала тіара, і Матей уже не знав, чи це запрошена скоморошка, чи сама польська королівна заговорила до нього.