ПРО СВІТЛИНУ АННИ ЯРОСЛАВИН
Дочки Ярослава Мудрого
Вміщена тут світлина — це репродукція настінної фрески чудової базиліки св. Софії. Цей образок продають прочанам у церкві, збудованій заходами й коштами королеви Анни у Санлісі (Франція) 1060 року. При вході до цієї церкви збудований пам'ятник, що зображує Анну Ярославну, королеву Франції.
1. КОРЧМА "ПІД НАЧИНЕНИМ КРІЛИКОМ"
У корчмі дядька Бомарше було гамірно. Звідусіль над'їжджали до Ренсу двірські екіпажі й гербові карети з дамами визначних шляхетських родів, що їх супроводили лицарі на конях. А всі вони, — особливо ж ці з Орлеану, Версалю, Мелену, Санлісу, — затримувалися в заїзді "Під начиненим кріликом", бо в самому місті, тісному й заселеному по саме годі, не було вже де й голки встромити. Та й де в місті знайти такі розкішні пасовиська, як біля заїзду дядька Бомарше?
Сам він, Бомарше, чуть не рвав собі решток волосся з силої голови. Хоч у його безкінечному поясі, що обмотував кругленьке черевце, раз-у-раз зникали гаманці з китичками, з милим брязоктом для великих відстобурчених вух, то його радість пригашувала набридлива думка: "Чому я не послухав Клодіни? Давно казала поширити заїзд!"
— Куди це подівся старий непотріб? — вирвав його з запізнілого жалю владний голос, що належав молодому чоловікові з сильно випнутим підборіддям та вірлиним носом.
— Я тут, ясновельможний пане! — зігнувшись трохи НЄ' до землі, поспішно відповів Бомарше. — Така біда: стільки гостей, а місця обмаль...
— Не цікавлять мене твої клопоти! — перервав йому гість. — Ти тільки добре зваж, чи волієш зараз же найти мені кімнату, чи закоштувати різок мойого джури! — й молодий шляхтич зневажливо кинув корчмареві туго напханий гаманець.
Оця приманка наче приспішила хід думок переляканого корчмаря.
— Маю! їй Богу маю! — викрикнув він радісно й побіг, спотикаючись по кривих східцях, на горішній поверх заїзду, забувши перепросити сердитого шляхтича. А втім цього не було потрібно, бо молодий чоловік уже замітав придорожній порох розкішними перами свого капелюха, виклонюючись перед якоюсь дамою, коляска якої саме зупинилася перед "Начиненим кріликом".
У той момент Бомарше відсапувався перед прихиленими дверми горішньої кімнати, намагаючись кахиканням звернути на себе увагу. Та даремно. У кімнаті, спиною до дверей, біля триніжного столика, сидів зчужинецька зодягнений чоловік, заглибившись у свою роботу. Він водив великим гусячим пером по розгорненому пергаменті, заглядаючи в велику книгу.
— Вибачте мені, ясновельможний пане... — зважився врешті Бомарше, — я маю до вас велике прохання ...
— Яке? — запитав чужинець, не повертаючи голови. — Кажи й зникай!
— Щоб ви в своїй благородності й великодушності дозволили перебувати кілька днів у вашій кімнаті одному д-у-уже знатному лицареві... — у цю хвилину Бомарше доглянув крізь вузьке віконце сцену при колясі й уже відважніше продовжував:
— Запевняю вас, достойний пане, що цей лицар не буде вам перешкоджати, бо він радше цікавиться гарними дамами...
— Що ти кажеш? — засміявся чужинець,— А хто ж він такий, цей лицар?
— Рауль третій, граф де Крепі й де Валюа, дю Вексен, д'Амієн, де Бар сюр Об, де Вітрі, де Перон і де Монтдідіє... — залунав несподівано голос з порога.
— Князь Восьмислав із Теребовлі, — представився й собі чужинець, вставши з ослона,— на службі великого князя Ярослава Мудрого з Києва, в подорожі до Святої Землі, прибулий з окремими дорученнями до Ренсу...
— Вітайте в нашій Ґаллії, шляхетний князю, та не судіть нас за набридливість отого бовдура Бомарше! — і Граф де Крепі погрозив мечем оторопілому корчмареві, рівночасно кланяючись перед Восьмиславом.
— Залишіть, графе, корчмаря в спокої. Він не винуватий, що в місто наїхало стільки людей. А втім, мені буде дуже приємно мати за співмешканця такого знатного лицаря, як граф де Крепі й де Валюа! Про вас слава лунає широко, і бояться вас не менше самого короля, — промовляв Восьмислав, кланяючись і собі лицарським звичаєм перед графом.
— Ха-ха-ха! Як бачу, то ви вже встигли довідатися про мене! — з великим задоволенням відповів граф. — Але якщо я прийму сьогодні вашу гостинність, то тільки з умовою, що ви візьмете участь у ловах, які я влаштовую в своїх посілостях зразу ж після коронації...
— Дуже радий буду скористуватися такою честю й приємністю! — подякував Восьмислав. — Але повідомляю вас, що в наших Карпатах є теж чудові терени для полювань, а звірини в них сила-силенна... Коли вам доведеться побувати в моїй країні, — ласкаво прошу не минати й Теребовлі...
— Але ж напевно доведеться! Це ж країна, звідки прибуває наша майбутня королева! — і Рауль із великим зацікавленням приглянувся багатому одягові молодця та з не меншим здивуванням спостеріг на його столі книгу. Та саме тоді навинувся йому на очі Бомарше.
— Ти ще тут, негіднику? Скажи подати нам сюди вина й кухлів та приготуй вечерю, гідну мойого сьогоднішнього гостя!.. Стій! — крикнув, побачивши, що Бомарше вже котився по сходах. — Чи кімната для маркізи де Шантії приготована?
— Авжеж, ваша високосте! Давно готова! — повернувся ще раз Бомарше та, побачивши, що грізний граф зайнятий чужинцем, корчмар оговтався і, розсилаючи слуг із різними дорученнями, тихо мимрив до себе: — То це вона, Шантії!..
2. ВЕЧЕРЯ
У великій залі, за довгими, дубовими столами, сиділи на лавах шляхтичі й міщани та попивали вино. На великанському вогнищі пікся на рожні цілий баран, якого весь час обертали слуги на всі боки. Від скапування товщу спалахував вогонь, розсвітлюючи темряву залі, по якій розносився смаковитий запах м'яса.
— Бомарше! Викоти малу бочівку! — гукнув товстий Дюран, а коли перед ним наповнився кухоль, підніс його вгору. — Твоє здоров'я, Фантен! Я й думав, що тебе припре сюди аж із твойого Провансу...
— Як же? Це ж не кожного дня коронація та ще й вінчання з перською царівною!
— Не з перською, а з рутенською!
— Хіба не все одно? А я з дива не можу вийти: чого це наш король шукав собі дружини аж у Персії?
— А того, мій твердолобий Фантене, що наш король боявся женихатися ближче... Чи ти забув, у яку біду попав був його батько, Роберт, за те, що одружився з близькою своячкою?
— Не забув і пам'ятаю, але коли вже нашому Генріхові важко було найти пару в Ґаллії, то хіба ж бракує білявок у германських графствах?
— А Матільда? — аж викрикнув Дюран. — Хіба не знаєш, що через своє перше подружжя з Матільдою, Генріх посвоячився з усіма її германськими кузинками аж до сьомого ступня?
— Оце раз! Та й здорово прикрутила церква королівські зв'язки! І чого вона так над ними знущається?
Ці слова веселого провансальця страшенно обурили якусь шляхтянку:
— Чи ви, пане, не думаєте про кінець світу, який ось-ось має наступити за всі ці гріхи, що їх допускаються наші князі й королі? Та це ж важкий гріх, прости Господи, одружуватися із своячкою...
— Ге-хе-хе — засміявся Дюран, — то ви, добродійко, все ще вірите в кінець світу? Оце ж минає вже півсотні років, як закінчилося 1000-ліття, а кінця світу як не було, так і немає...
— А знаєте, що в нашій Фляндрії кажуть про кінець світу? — встряв у розмову інший шляхтич. — Кажуть, що наші альхеміки недобре рахують цих тисячу років. Треба рахувати не від народження, але від воскресіння Ісуса Христа...
— Го-го! — перечив Дюран. — То ж і так проминуло вже 33 роки, бо ж маємо тепер 1049 рік! Нічого нового у вашій Фляндрії не вигадали! Тут зовсім інша справа.
— А яка ж це інша справа, добродію, рад би я знати? — поцікавився фляндріець.
— А така, що священики умисно підтримують вигадку про кінець світу, щоб людей лякати!
— Господи помилуй і відпусти! — перелякалася шляхтянка. — Ви стягнете на нас гнів Божий таким богохульством! Священики знають, що їм робити, і добре, що вкорочують сваволю, розпусту й пияцтво наших князів і графів...
— Пст! — оглянувшись позад себе, зацитькав її Дюран, — Ми ж тут маємо такого одного, що нічого собі не робить ні зі священиків, ні з кінця світу!..
— Добродійка має рацію! — поспішив сказати й своє слово провансалець, підставляючи свойого кухля під кран, — але тут ні в розпусті справа, ні в кінці світу!
— А в чому ж?
— Я чував у своєму Провансі, про який так зневажливо висловлюється мій друг Дюран, що ця перська царівна страшенно багата, і тому наш Генріх післав до неї сватів...
— Не перська царівна, а рутенська князівна! — сердився Дюран, — Ось маєте доказ, які тверді лоби в тому Провансі! Але що вона багата, — то це правда. Київ, це таке велике місто, що куди там нашій Лютеції! Там, як оце хтось вичитав у "Хроніці" Дітмара з Мерзенбурґу, — має бути 400 церков і вісім базарів.
— Вісім базарів? Господоньку! А що ж там продають на цих базарах? — поцікавилася якась міщанка.
— Та все, що привезуть купці з усіх сторін землі: дорогі тканини, шкури, хутра, бронзу, мідь, золото, зброю... Київ, кажуть, після Візантії, — друга столиця в Европі...
Слуги розносили полумисками кусні печеного барана, якого справно надрізував сам Бомарше. Усі кинулися їсти гаряче, трохи придимлене м'ясо й розмова припинилася.
3. ДВОБІЙ НА СЛОВА Й НА МЕЧІ
Саме тоді десь із нутра корчми зійшла східцями вниз маркіза де Шантії в товаристві старшого лицаря з сивою в клин, бородою, а за ними й два новознайомі співмешканці.
Бомарше, підскакуючи, повів товариство до окремого, невеличкого стола в кутку залі. Маркіза скинула накидку й залишилася в пишній рожевій сукні.
— Такою гарною, маркізо, я вас ще ніколи не бачив! — сказав Рауль де Крепі, вітаючись із нею та з її товаришем.
— Добрий вечір, віконте Рошфуко! Іду об заклад, що це маркіза витягнула вас із Орлеану! Мого товариства вона, на жаль, прийняти не хотіла...
— Підождіть, графе, до мого віку, тоді й подорожуватимете з гарними дамами, а покищо вдоволяйтеся їхнім коханням... Ха-ха-ха!
Ха-ха-ха! — засміявся й собі, видимо, підлещений граф, — вас, віконте, ніколи дотеп не покидає! Але я мушу вас, панство, запитати, чи дозволите запросити до нашого стола київського князенка, цього лицаря, що прийняв мене до своєї кімнати?
— З Києва? Звідки наша майбутня королева? Але ж горю з цікавости! — викрикнула маркіза й, подавши руку Восьмиславові, одним поглядом охопила його чорняву чуприну, голубі очі, високий стан та широкі рамена.