Увага! Ви читаєте уривок (ознайомчий фрагмент твору). Купуйте повну книжку на сайті видавництва ВСЛ
Моїй мамі
Єва-Ліза сиділа в кріслі з планшетом у руках, шукаючи щось цікаве серед нескінченних просторів інтернету. Вона затримала погляд на зображенні вечірнього мегаполіса, що світився вогнями, заклала за вухо пасмо світлого волосся й продовжила пошуки.
Інтернет був її життям — вона знаходила там кіно та серіали, розглядала фотографії з усього світу і деколи спілкувалася з іншими користувачами під вигаданим іменем. Шукала в Google те, що її цікавило, або відкривала Instagram і роздивлялася красивий одяг, світлини знаменитостей, міст і країн. Вона точно знала, коли вмикаються й вимикаються вогні Ейфелевої вежі, скільки електрики потрібно, щоб сяяв нічний Лас-Веґас, і скільки хмарочосів Нью-Йорка підсвічують для того, щоб у них не врізався літак. Такий у Єви-Лізи був спосіб подорожувати, і такі факти цікавили її найбільше.
Сама ж вона ніколи не виходила надвір і ніколи не дивилась у вікно. Що там могло бути цікавого? Звичайнісінькі будинки, якісь дерева, паркани, галасливі дітлахи з сусідніх вулиць, облізлі коти і нудні сусіди. А ввечері цілковита пітьма й один лише мерехтливий ліхтар на квартал (плафони на ліхтарних іноді міняли, але їх розбивали переважно першого ж дня). Кого все те може цікавити, якщо тут, у планшеті, величезний яскравий і захопливий світ!
Єва-Ліза зовсім не читала паперових книжок, навіть у руках їх ніколи не тримала. Навіщо це? Адже на планшеті можна дивитися анімацію, фільми, серіали, можна послухати ті ж таки аудіокнижки через навушники... Можна, врешті, взагалі не читати книжок — це ж так несучасно!
До того ж Єва-Ліза не ходила до школи. Її батьки були переконані, що вона не почує нічого цікавого від учителів, які навіть не вміють досконало користуватися пошуковими системами і змушують дітей писати на папері! Неймовірно — писати! Ручкою! На папері! Та це ж просто в голові не вкладається! Навіщо? Коли давно вже можна швиденько все надрукувати за допомогою клавіатури і навіть не вчитися правопису, розумний комп'ютер виправить усі помилки й сам.
Єва-Ліза ніяк не могла зрозуміти, як узагалі можна відвідувати оті нудні уроки і сидіти по кілька годин, просто щось слухаючи і шкрябаючи в зошиті слова. Це знову таки несучасно, і до того ж давно вже можна обходитися без цього! Є купа онлайн-лекцій і навіть цілі онлайн-університети, отже, можна вивчити будь-що, не виходячи з кімнати.
Також Єва-Ліза ніколи не спілкувалася з дітьми на вулиці. Задля чого? Вони ж нічогісінько не розуміють у житті, у декого з них навіть планшета свого немає! Куди взагалі дивляться їхні батьки? Тато купив Єві-Лізі планшет, коли їй було п'ять років, і відтоді він став для дівчини вчителем, інформатором і другом. Та що там, він став для неї цілим світом!
На другому поверсі їхнього дому був величезний поліекран, що півколом огортав більшу частину стін і стелі великої зали. Він виконував для мами ту саму функцію, що для Єви-Лізи планшет. Перед ним жінка перебувала майже весь час від ранку й до пізнього вечора.
Деколи Єва-Ліза і мама сідали разом на величезному шкіряному дивані й кожна дивилася щось своє, недарма ж таки хтось винайшов навушники. Цими довгими мовчазними годинами вони почували справжнє сімейне єднання. Адже не всі мами приділяють своїм дітям так багато часу.
Батько теж мав свого "друга", це був смартфон. Вони постійно обговорювали якісь важливі теми та ухвалювали зважені рішення. Коли батько був удома, він щохвилини щось комусь надсилав, диктував або відповідав на дзвінки.
У їхньому всуціль білому домі ніхто не готував їжі — її замовляли або підігрівали в мікрохвильовці. Ніхто не мив посуд, адже була посудомийна машина, ніхто не прибирав, адже був розумний пилосос. А ще ніхто і ніколи не приходив до них у гості. Щоправда, іноді був гостьовий день, тоді мама, вивівши відео-чат на екрани, спілкувалася зі своїми подругами. Так вони обговорювали новини, серіали і різні цікавинки. Але, крім цих днів, ніхто сторонній до них не навідувався, навіть віртуально.
Отак щасливо і жили Єва-Ліза, мама, а деколи й тато — коли був удома. І нічого, що сусіди ніколи не стукали до них у двері, нічого, що їм ніколи не приносили газет і вітальних листівок. І геть пусте, що вони ніколи не виходили надвір під мокрий дощ, рвучкий вітер і холодний сніг. Бо кому це, зрештою, взагалі потрібно?
Світ став іншим, відколи винайшли перший комп'ютер, інтернет, смартфон, і люди змінилися разом з ним. А Єва-Ліза та її родина належали саме до тих людей, які йшли в ногу з часом і влаштовували все так, щоб жилося якомога комфортніше і зручніше. Зайві зусилля та набридливе спілкування були їм ні до чого.
Але цього дня все змінилося... (як полюбляли колись писати в паперових книжках, яких Єва-Ліза не читала). І навіть не "цього дня", а "цієї миті"! Як це зазвичай буває — саме тоді, коли на це ніхто не чекав. Утім, ніхто й ніколи не чекає несподіваних змін. Та ще й таких, що сталися цієї миті у домі Єви-Лізи.
А сталося ось що:
Світло
вдома
нервово
блимнуло
і
зникло
Єва-Ліза відвела блакитні очі від планшета і з подивом роззирнулася:
Що сталося?
Як це?
Усе навколо неї згасло, затихло, завмерло і зупинилося. І лише планшет привітно світив їй в обличчя. "Ну, принаймні найголовніше нікуди не поділося", — полегшено видихнула Єва-Ліза.
Вона вже хотіла пошукати новину про все це неподобство, але інтернету...
НЕ БУЛО!
Сторінка застигла на місці й оживати не збиралася! За мить на екрані з'явився цифровий динозавр і напис, що мережа відсутня. Єва-Ліза постукала по екрану, покрутила планшет у руках, оновила сторінку, але знову побачила динозавра. Що відбувається? Такого Єва-Ліза ще не бачила. Вона обурено струсонула планшет ще раз і кинула його на стіл. Холодне світло від нього, неначе окреслюючи портал в інший вимір, було єдиним джерелом освітлення в кімнаті.
Єва-Ліза напружено прислухалася: вдома стало так тихо, що вона чула власне серцебиття й дихання. Роззирнувшись, зауважила, що все тепер інакше: предмети і сама кімната раптом втратили форму і кольори, вони стали такі незнайомі, що починали лякати.
І тут Єва-Ліза почула крик! Безпорадний, безсилий крик відчаю розрізав тишу, відбився декілька разів від стін і лише тоді розчинився в порожнечі.
Це на другому поверсі закричала мама.
Єва-Ліза вибігла на сходи і раптом зупинилася, серце каменем упало вниз, дихання збилося — десь там, углибині кімнати, щойно згас планшет. Миттєво з усіх боків її оточила темрява — вона ставала така щільна, що майже відчувалася на дотик. Темрява попереду, темрява позаду. Всюди лише темрява — на сходах не було жодного вікна. Страх скував Єву-Лізу, і вона затремтіла.
Дівчина вагалася — повернутися по планшет чи йти далі? Але, щоб піти по планшет, треба було озирнутися, а від самої думки про це Єві-Лізі перехопило дух. Обережно ступаючи неслухняними ногами на східці, вона рушила вниз. Десь посередині між поверхами дівчина невдало стала на сходинку і мало не впала.
Зупинившись, кілька хвилин дослухалась, як калатає її серце, більше Єва-Ліза не чула нічого. Один, два, три, чотири... Вона почала рахувати, щоб вирівняти дихання й подолати тремтіння в усьому тілі. Треба заспокоїтись, усе гаразд, вона тут сама, попереду нікого немає. Але не треба забувати, що позаду теж темрява... Головне — не озиратися.
Опанувавши себе і міцно вхопившись рукою за перила, крок за кроком намацуючи сходинки під ногами, вона таки зійшла вниз — там на підлозі чекала рятівна смуга вечірнього світла, що лилося з зали.
Ступаючи тією смугою, Єва-Ліза увійшла всередину й обвела поглядом кімнату, шукаючи маму: вона нерухомо сиділа в напівмороку на величезному шкіряному дивані й дивилася порожнім поглядом в темне провалля мовчазного екрана.
Єва-Ліза вперше бачила маму такою. І так само вперше вона підійшла до вікна, згорнула жалюзі й подивилася, що ж відбувається ззовні — на вулиці!
Там, за будинками, на тлі червоного неба зникало сонце. Воно плавно провалилося кудись за будівлі й одним махом забрало з собою залишки кольорів і денного світла.
Тепер за вікном теж було майже темно, червоні смуги на небі багровіли, і на місто опускалася ніч. Це був саме той час, коли всі зазвичай вже поверталися додому і вмикали світло в будинках, тому надворі насправді ніколи не бувало темно, але звідки про це могла знати Єва-Ліза, яка ніколи не дивилась у вікно? Втім, сьогодні був саме той день, коли світла ніхто не вмикав. Це був день, коли вечоріло зовсім не так, як у попередні сотні тисяч днів.
Ще з дитинства Єва-Ліза намагалася ніколи не залишатися в темряві. У її житті завжди було світло — і вдень, і ввечері, і вночі.
Що ж сталося? Куди поділося все її життя? Де освітлення, інтернет, де фільми, музика і пошукові системи? Зрештою...
А де тато?
Несподівано для самої себе Єва-Ліза згадала про батька. Вона збагнула, що крім матері, яка вже тривалий час ні на що не реагувала, у домі більше нікого немає.
Але мама раптом підвелася і, ступивши лише крок, зойкнула і зомліла. Вона впала на килим і лежала там у відблисках червоного світла, мов нежива.
Єва-Ліза не встигла навіть руку їй простягнути чи хоча б щось сказати. Вона стояла геть розгублена і просто дивилася. Присівши поряд, вона легенько поторсала маму за плече, але та ніяк не відреагувала. Вставши, дівчина розгублено роззирнулася. Що ж робити?
Якби був інтернет, Єва-Ліза, звісно, пошукала б, що слід робити за таких обставин. Якби був телефон, вона би, звісно, зателефонувала до лікаря. Але інтернет не працював, а смартфон мав лише батько.
Вдруге за останні хвилини Єва-Ліза згадала батька. Де ж він? Коли повернеться? Чому його досі немає?
І взагалі — що тепер буде?
Поки в голові Єви-Лізи зріла, сповнюючи жахом, ця думка, вона дивилася на маму, яка лежала на підлозі, потопаючи в темряві. Така спокійна і тиха. Барвистою, розбризканою навсібіч плямою, її квітчаста сукня вимальовувалася на тлі білого килима, волосся розсипалося довкола голови світлим блискучим віялом, руки були розкинуті в різні боки, а ноги незграбно зігнуті.
Зараз вона була схожа на коштовну картину в рамці, роль якої виконувала непокрита килимом частина підлоги.