Мексиканські хроніки (уривок)

Історія однієї Мрії

Є од­на ціка­ва шту­ка про жит­тя: ко­ли ви відмов­ляєтесь прий­ма­ти ніщо інше, тільки най­кра­ще, ду­же час­то са­ме йо­го і от­ри­муєте.

Вільям Со­мер­сет Мо­ем

Великими ми зрос­таємо в мріях.

Усі ве­ликі лю­ди — мрійни­ки. Во­ни ба­чать речі крізь імлис­тий сер­па­нок вес­ня­но­го дня або ж у чер­во­них відблис­ках вог­ню дов­го­го зи­мо­во­го ве­чо­ра.

Хтось із нас доз­во­ляє цим мріям за­ги­ну­ти, од­нак інші пле­ка­ють та за­хи­ща­ють їх, ви­ко­ху­ють у най­тяжчі ча­си, до­по­ки во­ни не при­ве­дуть до сон­ця та світла, кот­ре зав­ше осяює тих, хто щи­ро вірить: мрії збу­ва­ються.

Вудро Вільсон,

28-й пре­зи­дент США

…якщо не мрієш, то час стоїть на місці.

Орхан Па­мук

Передмова

Чіапас. Джунглі. За­губ­лені се­ред пок­ру­че­них ліан та віковічних де­рев руїни май­я. Пок­ри­шені стіни ви­со­ких пірамід, на підніжжя яких вид­ря­пу­ються зе­лені нетрі. Нег­ли­бокі, але швидкі потічки, що сер­ди­то бур­лять і кле­ко­чуть, зас­ту­па­ючи до­ро­гу в найбільш невідповідний мо­мент. Пов­сю­ди таємничі на­пи­си та зна­ки. А ще — спе­ка. З кож­ним по­ди­хом во­на па­лю­чи­ми клуб­ня­ми ври­вається в ле­гені, з кож­ним кро­ком ви­чав­лює з тіла ос­танні крап­лин­ки во­ло­ги…

Попереду між об­вис­лим ліана­ми та вог­ким лис­тям бов­ваніє спи­на не­ви­со­ко­го провідни­ка-індіанця. Смаг­ля­вий на­ща­док май­я ста­ран­но про­ру­бує до­ро­гу в ха­щах, вправ­но ору­ду­ючи ве­ли­чез­ним ма­че­те. Він не ро­зуміє англійської і, ма­буть, не вельми знає іспанську. Ма­буть — бо про те важ­ко ска­за­ти дос­те­мен­но. Ка­ро­окий індіанець увесь час пох­му­ро мов­чить, він прос­то ве­де за со­бою трьох на­хаб­них ґрінго, які на­ва­жи­ли­ся ки­ну­ти вик­лик йо­го джунг­лям.

Мимоволі мо­зок обпліта­ють мо­то­рошні дум­ки: а що бу­де, ко­ли провідник рап­том зник­не? Ад­же ота ху­да спи­на по­пе­ре­ду та гост­рий ма­че­те, який зі свис­том розсікає тя­гу­че гли­зя­ве повітря, раз за ра­зом вріза­ючись в ма­лахіто­ве тіло джунглів, — оце й усе, що мо­же по­вер­ну­ти нас до нор­мально­го світу, до на­шо­го зв'язку з цивілізацією. Хо­ча на той мо­мент зда­ва­ло­ся, що то­го світу вза­галі не існує, а ХХІ століття нам усім при­ма­ри­лось уві сні.

Над го­ло­вою зах­ли­на­ються ог­луш­ли­вим ре­вом нев­го­монні мав­пи-ре­ву­ни, хо­ва­ючись від на­ших пог­лядів у гус­тих кро­нах тропічних де­рев; роз­маїті па­пу­ги з дов­же­лез­ни­ми чор­ни­ми дзьоба­ми бай­ду­же розг­ля­да­ють нас, ліни­во по­гой­ду­ють го­ло­ва­ми. Пер­шим йде індіанець, за ним дрібо­тить ко­ща­ва, як смерть, ку­цох­вос­та двор­ня­га. Далі че­бе­ряє Френк, чор­но­во­ло­сий кре­мез­ний Френк із Нью-Йор­ка, який невідо­мо чим ке­ру­вав­ся, ко­ли по­тяг­нув за со­бою в це сма­раг­до­ве пек­ло Крістіну. Крістіна, йо­го дівчи­на, кро­кує слідом, відста­ючи від сво­го бой­френ­да метрів на де­сять. Я за­ми­каю про­цесію.

І більше ніко­го, аб­со­лют­но ніко­го на де­сят­ки кіло­метрів дов­ко­ла…

Хто я та­кий? Ніхто. Та­кий собі шкет з Ук­раїни…

Ви спи­таєте: що мо­ло­дий шкет з Ук­раїни ро­бить у мек­си­канських джунг­лях? Я… я навіть не знаю. У той мо­мент я сам не раз пи­тав се­бе, що в дідька я там роб­лю?

Учора вве­чері ми за­ли­ши­ли Яхчілан (Yaxc­hi­lan), що оз­на­чає "зе­лені ка­мені" мо­вою май­я, хо­ча наш провідник впер­то на­зи­вав йо­го Ісан­ка­нак. Я пам'ятаю, як сидів там на вер­шеч­ку однієї з пірамід, звідки прог­ля­дав­ся клап­тик бруд­них вод річки Усу­мансінти (Usu­ma­cin­ta), і ди­вив­ся крізь той просвіт на інший бе­рег — там по­чи­на­лась Гва­те­ма­ла. По спині та ру­ках стру­моч­ка­ми збігав со­ло­ний піт, а над го­ло­вою не­на­сит­ною хма­рою гу­ли москіти.

І то був ли­ше по­ча­ток. Десь там, вни­зу, ще бу­ли лю­ди. Там навіть мож­на бу­ло ку­пи­ти хо­лод­ної во­ди. А за­раз я навіть гад­ки не маю, в якій час­тині Юка­та­ну ми зна­хо­ди­мось…

* * *

Усі події та лю­ди не є ви­га­да­ни­ми. Я навіть не зміню­вав імен.

Однак я хо­чу, щоб ви відра­зу зро­зуміли, що це не зви­чай­на кни­га про Мек­си­ку, не ту­рис­тич­ний довідник, не збірка по­рад для са­мотніх мандрівців і навіть не життєпис. Це не роз­повідь про те, як який­сь хлоп з Ук­раїни, йду­чи за бе­зум­ним пок­ли­ком сер­ця, од­но­го спе­кот­но­го літа рво­нув на інший кон­ти­нент за два­над­цять ти­сяч кіло­метрів від до­му і пе­рет­нув Es­ta­dos Uni­dos Me­xi­ca­nos[1] від західно­го до східно­го уз­бе­реж­жя. Зовсім ні… Це історія про зух­ва­лу та аб­сурд­ну Мрію, яка зав­дя­ки без­ладній суміші віри та впер­тості, по­де­ку­ди ряс­но прип­рав­ле­них справжнім бе­зумст­вом, врешті-решт втіли­лась у жит­тя.

* * *

Попри те, що ви­ру­шав я у Мек­си­ку сам один, здійсни­ти та­ку по­до­рож бу­ло б не­мож­ли­во без ве­ли­кої чи ма­ленької підтрим­ки ба­гатьох інших лю­дей по обид­ва бо­ки Ат­лан­тич­но­го оке­ану. Завж­ди трап­ляв­ся на шля­ху той, хто до­по­ма­гав по­ра­дою, ви­ру­чав у складній си­ту­ації або прос­то міг по­те­ре­ве­ни­ти зі мною ні про що, роз­ки­нув­шись навп­ро­ти у не­об'ємно­му фо­телі в яко­мусь за­тур­ка­но­му мек­си­кансько­му хос­телі й роз­бав­ля­ючи жар­та­ми нудьгу дов­гої без­сон­ної ночі. Ви ще зустріне­тесь з усіма ци­ми людьми на сторінках моєї кни­ги, од­нак я хо­чу ви­ок­ре­ми­ти їх ось тут, на са­мо­му по­чат­ку, засвідчив­ши тим мою особ­ли­ву по­ша­ну.

Отож, пе­ре­ра­хо­ва­ним ниж­че то­ва­ри­шам і то­ва­риш­кам (гро­ма­дянст­во й про­пис­ка вка­зані в дуж­ках) ого­ло­шується по­дя­ка: Фран­цис­ку (Ве­не­су­ела, про­жи­ває десь у Шта­тах), под­руж­жю Тіму та Інге Мус­ше (Бельгія), Род­же­ру Ауреліо (Мек­си­ка, Сан-Крісто­баль, штат Чіапас), Хо­се Луїсу Ісла­су (Мек­си­ка, Мехіко), Джей­мсу Кад­ле­це­ку (США, Те­хас), Стіве­ну де Трейєру та йо­го ху­дор­лявій под­ружці (Бельгія), Френ­ку та Крістіні (США, Нью Йорк), а та­кож Хав'єру, Чею, Чею-стар­шо­му (Chay Se­ni­or) та йо­го дру­жині з хос­те­лу "La Vil­la­da Inn Hos­tal" в Оахаці (Мек­си­ка), най­кра­що­го хос­те­лу у світі.

Окремо хо­четься віддя­чи­ти бра­вим хлоп­цям з de­ath-me­tal гру­пи "In Fla­mes", яких примх­ли­вий ви­па­док звів зі мною в літа­ку над Італією, і які роз­па­ли­ли в мені при­гас­ле вог­ни­ще аван­тю­риз­му, жа­ру яко­го вис­та­чи­ло аж до са­мо­го кінця по­до­рожі. А ще спа­сибі Во­ло­ди­ми­ру Клич­ку, який 12 лип­ня 2008-го ро­ку успішно на­товк на­хаб­ну чор­ну мор­ду Тоні Томп­со­на, як­раз тоді, ко­ли я кис­нув цілу ніч у Ліна­те, мілансько­му міжна­род­но­му аеро­пор­ту, і не мав змо­гу ди­ви­ти­ся поєди­нок. А ще по­дя­ка йо­го тре­не­ру, Ема­ну­елю Стю­ар­ту, який люб'язно роз­ка­зав мені про усі пе­ри­петії бою нас­туп­но­го ран­ку в аеро­пор­ту Па­ри­жа.

Хочеться зга­да­ти та­кож і тих, хто відіграв пев­ну роль у моїх по­невірян­нях, не над­то ве­ли­ку, чиї іме­на я прос­то по­за­бу­вав. Це — дві бри­тан­ки (одна вчиться у Фло­риді, а інша… хм… ну, прос­то бри­тан­ка), ру­де дівча з Бар­се­ло­ни, яке слідку­ва­ло за тим, щоб я не ви­ва­лив­ся з вікна ав­то­бу­са під час спус­ку до Па­лен­ке, наш провідник-май­я у джунг­лях Чіапа­су, і безімен­не аме­ри­канське под­руж­жя, яке відпо­чи­ва­ло в "La Vil­la­da Inn Hos­tal" і що­ночі ви­ма­ху­ва­ло од­не од­но­го так, що ви­ляс­ки роз­ко­чу­ва­лись по всіх го­рах Оаха­ки.

Проте особ­ли­ва вдячність або, як то ка­жуть, по­дя­ка най­ви­що­го сту­пе­ня, ого­ло­шується тим, хто, як ска­зав один із влас­ників цього особ­ли­во­го най­ви­що­го сту­пе­ня, "зро­бив і без то­го чу­до­ву по­до­рож ще кра­щою": То­мові "Re­ti­red Tra­ve­ler[2]" О'Кон­не­лу з Авст­ралії, под­ружній па­рочці Ке­нові та Рей­чел Ва­лерді з Дал­ла­су (Ken, I'll be back so­me­day, be­li­eve me[3]…) і па­рочці Пе­те­ру Лам­пе та Марії Ван дер Ма­ат з Гол­ландії. І зреш­тою, усьому сімей­ст­ву Гон­за­лес: Міге­лю Алон­со Гон­за­ле­су, моєму слав­но­му дру­зяці, який відіграв чи не набільшу роль у то­му, що ця аван­тю­ра втіли­лась в жит­тя, йо­го сестрі Але­хандрі, ма­тері Ані Марії Пе­на­гос, а та­кож Міге­ле­вим дідові та бабці — Ав­ра­аму Пе­на­го­су та Ані Марії Ка­ме­рас, — які всі вкупі влаш­ту­ва­ли мені прос­то царський прий­ом у да­ле­ко­му й ди­ку­ва­то­му Сан-Крісто­балі.

Ви всі док­ла­ли ру­ку до то­го, щоб місяць у Мек­сиці став од­ним з най­кра­щих місяців мо­го жит­тя. Нез­ва­жа­ючи на те, що ми, мож­ли­во, більше ніко­ли не по­ба­чи­мось, а ви, мож­ли­во, навіть не про­чи­таєте цих рядків, я є пе­ред ва­ми в бор­гу, і я вас ніко­ли не за­бу­ду…

М. К. 1 січня 2009 ро­ку Рівне, Ук­раїна

Пропедевтика

Усім привіт! Лас­ка­во про­шу до чи­тан­ня!

Я дов­го ду­мав над тим, як по­ча­ти свою роз­повідь.

Ви ж, ли­бонь, ро­зумієте, що перші сло­ва на­лаш­то­ву­ють на пев­ний настрій, з яким потім сприй­мається на­пи­са­не. Зга­дай­те хо­ча б не раз по­чу­те чи про­чи­та­не у ди­тинстві "жи­ли собі дід та ба­ба…". Од­ра­зу після та­кої ко­ро­тенької пре­людії ви ро­зумієте, що пе­ред ва­ми ніщо інше як ди­тя­ча каз­ка. Ко­ли ж до рук пот­рап­ляє щось вельми ма­сив­не у строгій чорній палітурці, а у пер­шо­му аб­заці очі на­ти­ка­ються на "ви­то­ки транс­цен­ден­талізму за­хо­вані гли­бо­ко в транс­цен­ден­тально­му іде­алізмі Імма­нуїла Кан­та" і так далі у та­ко­му ж дусі, то вам бе­зу­мов­но по­фор­ту­ни­ло, бо ви на­ди­ба­ли чийсь філо­софський до­ро­бок. Не тре­ба ма­ти ве­ли­ку ке­бе­ту, аби зро­зуміти, що від та­кої кни­женції жи­во­та од сміху точ­но не надірвеш, то­му я геть не зди­ву­юсь, як­що тієї ж миті ви по­ча­ли позіха­ти та кру­ти­ти навсібіч го­ло­вою у по­шу­ках по­душ­ки, на якій мож­на бу­ло б мир­но подріма­ти, при­ту­лив­ши до пу­за пре­муд­рий філо­софський трак­тат.

А іноді, розк­рив­ши перші сторінки, мож­на ви­чи­та­ти щось на кшталт "Чак Норріс мав кепську звич­ку кож­но­го су­ботнього ран­ку ба­ви­тись у російську ру­лет­ку, за­ряд­жа­ючи на­бо­ями увесь ба­ра­бан…".