Баба Марина йшла до хати зі свяченим. Паски в неї не було, ні колачів, ні зозулі з переплетеними крилами, а писанок не годна була накрасити, бо руки їй тряслися. Знала, який то репіт у хаті буде, як внучок, сирота, побачить у кошелику білі яйця. Ішла й обтирала сльози рукавом сорочки. Якби так Андрійків дєдьо жив, то не одну потіху мала б дитина на Великдень!
Марина здоровила: "Христос Воскрес" всіх Ісусів на перехрестях і цілувала підніжки святим у придорожніх капличках. Припала до Свят-Миколи і давай заводити:
— Святенький мій, сонечко золотеньке, оленику срібленький, покраси мої яєчка, бо Андрійко верещатиме, що страх!
— Не заводи, Марино, дай мені твій кошелик, — сказав святий Микола.
Зглянулися святі з каплички на стару. Одно яйце взяла Богородиця і розписала на нім церковцю з дзвіницею. Ангели малювали свічники, а малий Ісус коники і зайчики. Свят-Микола почав красити своє яєчко і пофарбував собі геть вуса й бороду, як овечу вовну на ліжник. Його яєчко стало плямисте, як полонина на провесні, з якої ще не цілком розтав сніг.
— Гм... — думав Свят-Микола, що не любив давати будь— які дарунки. — Вже коли ця писанка не красна, то хай вона має таку тверду лушпинку, як лісовий горішок. І він поклав писанку між другі в кошелик.
Баба Марина подякувала красненько і пішла додому Іде вона попри Облаз, аж глип!, а там стоїть собі Арідник, пакає рогову люльку і моргає на неї, як на молодицю. Бабі заперло віддих зі страху.
— Що ж, бабо Марино, — каже "той", — підеш зі мною поцокатися?
А в баби вже зуби цокаються. Але що ж — треба йти, коли запрошує.
Арідник взяв свою писанку з пекла, наповнену твердою смолою, а баба почала перебирати свої писанки: тої жалко, тої шкода, вибрала ту, яку малював Свят-Микола.
— За що цокаємося? — питає Арідника.
— За душу Андрійчикову, — каже він.
— Свят, свят, свят! — схаменулася стара. — Як ти — за його душу, так я — за його добру славу, довге життєчко на землі і вічне щастя в небі цокаюся.
Цок, цок — трісь! Арідникова писанка розлупилася.
— Ну, коли вже Андрійкова душа дісталася ангелам, то цокнімся за твою, стара, — заскреготав золотими зубами Арідник.
— Моя душа варта більше, як глечик червінців, але хай буде по-твоєму, — згодилася Марина і воркоче під ніс: — Поможи, Свят-Миколо!
Цок, цок — трісь! Розлупилася на другім боці Арідникова писанка. Але відомо, що дідька скоро не позбудешся. Він добув з дзьобенки другу писанку, новеньку й гарячу, як вогонь.
— Скажи тепер ти, Марино, за що хочеш цокатися, — каже.
Марина думає й роздумує: й цього, й того треба, але вже найбільше такої рогової люлечки, як Арідник має!
Коли Арідник почув, що вона завзялася на його люльку, згадав свою розбиту писанку і вівкнув:
— Люльки не дам тобі таки, бісова бабо! — зареготався і зник їй з віч.
Марина перехристилася й подрипала до хати. Коло ворині наступила на глечик, набитий червінцями, як голубцями зі салом.
За перший червінець Марина купила святому Миколі здоровенну воскову свічку.