Ця книжка з'явилась завдяки Андрієві і Мар'яні, які поруч у всі миті,
моїм батькам, які назавжди зарядили мене підтримкою,
Ренаті Середницькій, яка прихистила і зігріла у своєму затишному домі,
Жанні Комар, яка підказала стежку до основного джерела,
Дані Винницькій, музика якої напуває силами і натхненням,
Богдані Матіяш, яка подарувала хрестик,
а також всім іншим людям та обставинам, мені подарованим.
Дякую стипендіальній програмі Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща Gaudę Polonia та літературній програмі Фонду "Розвиток України" за можливість працювати над романом.
[9.1.1900]
Розділ 1
Нема спокою в цьому домі.Особливо на зимові свята. Карнавал на карнавалі: бал техніків у театральній залі, перший "вовняний" вечір[1] в Музичному товаристві ім. Монюшка, у казино — академічна вечірка, костюмований раут, який організував місцевий "Сокіл", і так на два місяці наперед. На Сильвестра в міському казино першу кадриль танцювало всього 28 пар. Зате багато гостей було в "Зірці" і в Міщанському товаристві. Весело бавились, кажуть, наші євреї у своєму клубі. Як завжди, королевою балу обрали пані докторову Естер Функельштайн — і справедливо: коли висока пані докторова проходить вулицею, немає жодної людини, яка б не обернулась, не зупинилась, не задивилася вслід; а потім вона все крутиться в думках, як сумна мелодія.
Аделя любить товариські розваги, ще й мене за собою тягає. Я б не ходила, бо добре знаю, як панюньці в зефірних сукнях перешіптуються за Аделиною спиною: "Адель Анґер ходить на карнавали з домашньою службою, а шлюб взяла з руським трунарем", — але Петро ніколи її не супроводжує, як би я могла відпускати її саму.
Петро не трунар. Він робить статуї на могили і гробівці. І всі ці панюсі ридають гіркими потоками, аж їм синіють носи, коли бачать на кладовищі Петрових скорботних янголів чи мармурових дів із розвіяними косами, що похололи навіки.
Петро працює в майстерні у Казимира Бембновича, на Сапіжинській, навпроти стрімкої німецької кірхи[2]. Там, де тополева алея провадить на цвинтар.
Але тепер він закінчує мармурові роботи у нашій катедрі: у головній наві мармур темно-зелений, у бічних — кремовий. Каже, іконостас уже помальований та позолочений. Запроваджують газове освітлення.
Я щодня ношу йому туди обіди: криваву кишку з каші, вуджену солонину, квасолю, печінкові галушки, бульбяники, крокети з гороху. Вулиці погано розчищені від снігу, дрожки[3] раз по раз застрягають у кучугурах. Сутеніти починає вже після третьої, але ліхтарник не поспішає запалювати ліхтарі. На кожному кроці — зграї розігрітих оковитою хлопів. Міська пропінація[4]зробила їм небачений подарунок на свята: літр — 66 центів. Їсти за ці гроші не наїсися, зате нап'єшся так, що не тільки про голод забудеш, але й імені свого не пригадаєш.
А потім не знають, що з собою зробити. Нині вночі ходив один попід вікнами, горлопанив, аби його впустили переночувати. Кричав: не маю де спати, ноги змерзли. І таки знайшов, де їх зігріти: забрала його поліція, мусив загрітися в арешті.
Останнім часом розвелося навколо стільки злодіїв, шахраїв, розбійників, що страшно на вулицю вийти. Хочеться замуруватися в хаті і носа не вистромлювати. А іноді думаєш: а хто сказав, що вдома безпечно? Хто сказав, що і тут на тебе не чигає розбійник — хтось, кому ти довірливо підставляєш свою незахищену шию.
Петро каже: дійшла новина, що з костелу Святої Анни в Озерянах зник старовинний остенсорій[5]. І знову — жодних слідів чи свідків, усі двері — на замках і засувах, вікна цілі, всередині — порядок. Так, ніби крізь стіни увійшли світлі ангели і забрали коштовний предмет на Небеса, щоб там із його допомогою славити Ісуса.
Це триває вже досить довго: в Микулинцях, де щойно після пожежі відновили храм, розчинились у повітрі дві золоті патени[6] — одна із зображенням Вифлеємських ясел, інша — гробу Господнього. Тільки напередодні священик із дияконом таємно сховали тарелі до кованої скрині. Вранці диякон — у крик: скриня розчахнута і порожня, єдиний ключ — у священика, обох їх дотепер тримають в ув'язненні.
У монастирі отців василіан Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Бучачі, зведеному на горі Федір, було так. Послушник Бенедикт, ідучи о третій годині ранку зі своєї келії, розташованої в корпусі, що примикає до церкви з правого боку, прямував до стайні годувати коней — і почув крізь стіни, прикрашені пілястрами з позолоченими капітелями коринтського ордера, як об темперний релігійний живопис XVIII сторіччя лопочуть крила ангелів. Він не сумнівався ані на мить у природі цих звуків. То було схоже на голубів у дзвіниці, розповідав Бенедикт, тільки розміри птахів мусили б дорівнювати людським.
На ранок виявили безслідне зникнення пасма волосся з відтятої голови Йоанна Предтечі, мощей святої Мундицїї, голки з тернового вінця та шматка губки, з якої Ісуса поїли оцтом. Усі ці неоціненні божественні предмети розчинились разом із золотою скринькою, інкрустованою коштовним камінням.
Рабе Давид Моше, засновник Товариства вивчення Тори у Чорткові, повідомив про зникнення з таємних сховків Старої синагоги срібної цукернички на гнутих ніжках та прикрашеної рослинним орнаментом для зберігання плоду етрог[7]. Щоправда, лежало в ній щось зовсім інше — але це, мовив рабе, таємниця, яку не можна розголошувати за жодних обставин.
Коли з синагоги у Бродах (міста відкритих дверей і благословенного мудреця Баал Шем Това[8]) зникли старовинний кіддушний келих, ханукія[9] з золотим левом, що іде, та яад, прикрашений смарагдом, хтось несподівано пригадав пантоміму мандрівних бродензинґерів[10], яка розповідала про те, як Господь Саваот переносить до Небесного Єрусалима свій народ: спершу — речі, тоді — храми, тварин, житла, дивуючи земних людей непоясненними зникненнями. Далі розчиняються в повітрі святі, мудреці, музиканти, діти, аж коли на грішній землі не залишається жодного єврея.
Усі ці моторошні події не можуть не свідчити про те, що наш світ доживає свої останні миті. Хтось Неосягненно Безмежний зараз засопе, солодко витягне кінцівки — і прокинеться. Тієї ж миті нас, із нашими вроками й протягами, страхами, зойканнями, пристрастями і сльозами, не стане. Ми розчинимось у небі, як чорний задушливий дим пожежі.
Щоб не думати про це, люди думають, наприклад, про свята. І не дають собі спокою.
Аделя витягнула мене на концерт молодесенького Рауля Кочальського. Йому немає ще навіть п'ятнадцяти років, але клавіші фортепіано тануть під його пальцями — здається, він керує інструментом за допомогою погляду, сили думки, похитування голови. Так, як я керую шатківницею, коли квашу капусту з кмином.
Рауль — русявий юнак із круглим обличчям, ясними очима, пухкими рожевими щічками. Здається, на цій ніжній шкірі ще й вус не сіється. Аж хочеться вщипнути. Так я прошепотіла Аделі, коли він вийшов до публіки на перший уклін — а вона закотила очі і боляче штовхнула мене в ребра своїм гострим дошкульним ліктем.
Але потім, коли ця дитина торкнулась своїми восковими пластичними пальцями вишкіреної пащі рояля, мені стало соромно. Спочатку він грав Моцарта, Ґлюка і Гуммеля, потім уже тільки вальси Шопена й "Impromptu fantasie", а мені було так недобре, так не по собі від цих звуків — ніби я не мала права тут бути і чути їх: я, така незначна, їх, занадто прекрасних.
Ох, тепер уже мені не було так смішно від того, що в семирічному віці Рауль Кочальський отримав нагороду Паризької музичної академії, у восьмирічному — написав першу оперу, одинадцятирічний — відіграв тисячний концерт, дванадцятирічний — виступив перед перським шахом Насер ед-Діном, який ще встиг перед загибеллю від рук заколотників насолодитись талантом хлопця і навіть нагородив його титулом Придворного Піаніста, а також орденом Лева і Сонця. Титулами обдарували дитину і султан турецький, і король іспанський. І як я могла тепер сидіти так близько від нього, від цього пухкого білявого Лева і Сонця, і слухати його музику.
Забагато, забагато свят у цю зимову пору.
Коли я рано подавала сніданок, Петро сказав: "Наша служба така інтеліґентна. Не здивуюсь, якщо піде нині ввечері вислухати лекцію про сучасну військову техніку".
Що я йому зробила, що він так мене страшно не любить.
Аделя ледве переконала його взяти мене на виставу знаменитого на цілий світ ілюзіоніста, шевальє Ернеста Торна. Вона знає, що я змалку цікава до природи різних чудес, до того, що звуть магією і чародійством. Особливо в наші часи, коли світ уже майже розгаданий, ці темні згустки манять мене, запрошують проникнути до самої суті, знайти відповідь.
А часи швидкі, часи світлі. Фабриканти Марґошес і Ліберман мчать Тисменицькою дорогою на автомобілях зі швидкістю 15 кілометрів на годину. Ще не встигли ми натішитись дивовижними газовими ліхтарями — а вже наш двірець[11] освітлено електрикою (ну й нехай він постійно западає в темряву на радість кишеньковим злодіям). Ще не находилися до фотопластикуму[12], де перед очима, як у байці, з'являються опуклі образи з далеких країв, як ці образи ожили і зарухались в електричному театрі, який привозить пан Оесер. Без слонячого крику паротягів, без клаптів масної сажі з їхніх хоботів, без запахів залізничного паленого вугілля ми вже не уявляємо ні себе, ні міста. І вже тільки сміємося, коли чиясь бабця пригадує, як повз коломийську ратушу пустили льокальку[13], що мусила раз по раз зупинятися, аби з колії забралися люди разом зі своїми козами.