Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент твору. Будь ласка, придбайте повну верстію на сайті видавництва Підручники і Посібники
1. У Літо
Канікули! Богдан кинув рюкзак на заднє сидіння й сам зручно вмостився у старенькому фольксвагені. Дорога неблизька, однак, бажана. Скільки себе пам'ятає, як тільки весна наповнюється п'янкими запахами, його відправляють "на вакації" в село до дідуся й бабусі.
– Синочку, ти вже у мріях, – відволік від спогадів голос матері.
– Ні, матусю, я на сьомому небі від щастя, – згадав улюблений вислів бабусі Софії.
Як тільки автомобіль зупинявся, він біг назустріч рідним. Бабуся, міцно пригортаючи мізинчика, щораз шептала йому про це щастя. Він його за руку не тримав, а небо бачив над ними голубе-голубе. Може за хмарами там є ще декілька його невидимих шарів?
– Ну, що, Мізинчику, в путь? – стрепенув від роздумів голос батька.
– У путь! – ствердно вигукнув і прив'язав пасок безпеки. Богдан старший привчив до порядку. "Здоров'я – найдорожчий скарб. Безпека на дорозі – запорука його збереження", – запам'ятав батькову науку.
Автомобіль мчав назустріч літу. Богдан спостерігав, як батько вправно об'їжджає ямки, як міцними руками впевнено тримає кермо. "За рік я вже сидітиму біля батька, а там і права отримаю. Буду підмогою йому в дорозі", – міркував хлопець.
Легенька музика й ніжний голос матері заколисували Мізинчика. Він, підсунувши під голову подушечку, яку завжди возили з собою, поринув у сон. До нього доносилася розмова батьків, але сновидіння міцно взяло його у свої лещата. І вже він нісся назустріч полю, на якому дідусь Роман засівав власну долю сподіваннями на щедрий урожай жита, щоб у "щасті жилося"... Поспішав за Вірним, який завжди супроводжував його чи до лісу, чи до озера. Найбільше подобалося крутитися біля дядька Михайла, знатного фермера, який відає, де живуть "крутелики" …
Крізь сон-дрімоту Богдан почув гуркіт техніки. Батьків у салоні автомобіля не було. Висунувши заспане обличчя у вікно, побачив, як по дорозі неслися бронетранспортери. Вони несли на схід підмогу. Не один десяток мужніх чоловіків відгукувався на побажання повернутися з перемогою й надією на мир.
Хлопець краєм ока побачив, як мама витирала заплакані очі, а почуте зачепило за живе.
Нарешті дочекавшись, коли колона зникла за пагорбом, а батько взявся за кермо, Богдан ледь видавив із себе: "Матусю, ти ж казала, що дядько Михайло повернувся?"
Жінка, ледь стримуючи сльози, відповіла, що він мусив залишитися, поки прибуде підмога.
Надвечір'я насідало на останній весняний день. До села ще добру годину їхати. В автомобілі запанувала тиша. Кожен по-своєму пропускав побачене: Богдан старший думав про друга, який тримає оборону в селі N на Донбасі; Марія вимолювала в Бога повернення брата додому, якого не бачила з минулоріччя. Богдан молодший, почувши новину, задумався, що тепер без дядька нелегко буде тримати оборону в селі. Загострилося протистояння в Журавлиному: вже третій рік Володька Задирака, тамтешній авторитет, ніяк не йде на контакт.
Тільки дядько Михайло вмів розрулити ситуацію. А тепер?
Нарешті завиднілося село. При в'їзді біля колодязя на сторожі стояв журавель, а на дереві гніздилися бузьки – вартові спокою в Журавлиному.
На воротах дідусь зустрічав найдорожчих гостей. Ховаючи щастя зустрічі в пишні вуса, він, накульгуючи, підійшов до фольксвагена. Запитливо заглянувши в салон, сказав: "Усі жданики поїли, виглядаючи вас".
– Мізинчику, вилітай, – відчиняючи дверцята, запросив. Богдан, як тільки висунувся з автомобіля, потрапив в обійми дідуся. Той, міцно пригортаючи онука, куйовдив кучерявий чуб, прицмокував, радіючи найбажанішому гостю. Біля ніг лащився Просько. Богдан відчув, як крізь шпаринку в паркані, його пасе пара очей. Різко повернувшись, хлопець гукнув: "Володю, привіт! Заходь!"
За огорожею ані шелесь.
Розпростерши крила, до воріт летіла бабуся. Вона вхопила в обійми щастя, пригорнула й завмерла в радості.
– Бабусю, ти на сьомому небі? – запитав онук, спостерігаючи за її реакцією.
Біля воріт роздалося сміхом. Стрепенувшись, відчинили ворота, пропускаючи автомобіль на подвір'я.
Видно, що тут очікували на приїзд дорогих гостей. Пахло акацією й пиріжками. Вірний, скориставшись безконтрольністю ситуації, поцупив зі столу курячу ніжку і смакував разом із Проськом. До півночі подвір'я Рибальських гомоніло, сміялося, дивувалося. За радістю зустрічі спостерігав щербатий місяць із високості та пара очей через шпаринку паркану.
Вакації.
2. Мізинчик
Богдан був п'ятим пагінцем великої дружної родини. Щорічно його відправляли на село. То було найбільшим щастям вирватися на волю, пізнавати світ, купатися в любові дідуся й бабусі, які здували з нього пилинки, цілими днями проводити час на подвір'ї в компанії Проська й Вірного. Над ним тряслися, як над збитим яйцем, догоджали млинцями зі сметанкою, якою щедро ділилася Чорнушка. Знала за що!
Коли йому виповнилося три роки, то за традицією, дідусь дав у руки півня. Якщо втримає, то був знак, що пора в пастушки брати. Іспит пройшов. Щодня добросовісно, незважаючи на ранню пору, разом із дідусем випасав її, напував. Одним словом – пастушок. За працю йому воздавалося молоком і вершками. Не раз бабусі доводилося витирати "вуса", які свідчили, що він знімав пробу з вечірнього молочка. Радість приносило спілкування з рідними. Дивувався, як дідусь може знати відповіді на всі його "чомучки", а бабуся задовольняти гастрономічні забаганки? Міркуючи по-дитячому, дійшов висновку, оскільки він єдиний чорнобривець у букеті ромашок (підслухав розмову сестер), то має право на таку увагу. Правда, він не зловживав своїм становищем, поводив себе чемно, заробляючи бонуси за свою вихованість.
Був довгоочікуваним і бажаним. Згадував, як у кожен день його народин мама вітала й казала, що вдячна Богу за подароване їм таке щастя. Сина! Знайшовся на мудрості літ, коли було за... Старші порозліталися по світах, а вони, завдяки йому, продовжили власну молодість. Він був зацілований їхньою увагою, старалися йому віддати всю любов, якою обділили старших. Однак із ним не панькалися, не потурали забаганкам, а привчали до життя. Він був мізинчиком, але не мазунчиком.
Усіма засобами спонукали до боротьби за життя. Рибальські на все життя запам'ятають той доленосний ранок, коли малий потрапив у лікарню. Відтоді все ділили на "до" й "після".
До... На малюка очікували по-особливому. Богдан оберігав Марію, дБогдан був п'ятим пагінцем великої дружної родини. Щорічно його відправляли на село. То було найбільшим щастям вирватися на волю, пізнавати світ, купатися в любові дідуся й бабусі, які здували з нього пилинки, цілими днями проводити час на подвір'ї в компанії Проська й Вірного. Над ним тряслися, як над збитим яйцем, догоджали млинцями зі сметанкою, якою щедро ділилася Чорнушка. Знала за що!
Коли йому виповнилося три роки, то за традицією, дідусь дав у руки півня. Якщо втримає, то був знак, що пора в пастушки брати. Іспит пройшов. Щодня добросовісно, незважаючи на ранню пору, разом із дідусем випасав її, напував. Одним словом – пастушок. За працю йому воздавалося молоком і вершками. Не раз бабусі доводилося витирати "вуса", які свідчили, що він знімав пробу з вечірнього молочка. Радість приносило спілкування з рідними. Дивувався, як дідусь може знати відповіді на всі його "чомучки", а бабуся задовольняти гастрономічні забаганки? Міркуючи по-дитячому, дійшов висновку, оскільки він єдиний чорнобривець у букеті ромашок (підслухав розмову сестер), то має право на таку увагу. Правда, він не зловживав своїм становищем, поводив себе чемно, заробляючи бонуси за свою вихованість.
Був довгоочікуваним і бажаним. Згадував, як у кожен день його народин мама вітала й казала, що вдячна Богу за подароване їм таке щастя. Сина! Знайшовся на мудрості літ, коли було за... Старші порозліталися по світах, а вони, завдяки йому, продовжили власну молодість. Він був зацілований їхньою увагою, старалися йому віддати всю любов, якою обділили старших. Однак із ним не панькалися, не потурали забаганкам, а привчали до життя. Він був мізинчиком, але не мазунчиком.
Усіма засобами спонукали до боротьби за життя. Рибальські на все життя запам'ятають той доленосний ранок, коли малий потрапив у лікарню. Відтоді все ділили на "до" й "після".
До... На малюка очікували по-особливому. Богдан оберігав Марію, допомагав, як міг. Дев'ять місяців були найщасливішим очікуванням народження сина. Хлопчик появився на світ життєусміхненим. Спав наопомагав, як міг. Дев'ять місяців були найщасливішим очікуванням народження сина. Хлопчик появився на світ життєусміхненим. Спав на матрацику, наповненому соломою, бо в родині дотримувалися традиції й вірили, що "хто на соломі спав, той і здоров'я мав". Щоранку прокидаючись, живив рідних неймовірною посмішкою, потягувався смаковито і простягав рученята до матусі, яка, здавалося, тільки й очікувала на його пробудження. З нього розпочинався день у родині, ним і закінчувалися всі радісні миттєвості.
Дивуватися почав рано. Йому подобалося, коли татусь брав на руки, підносив до м'яча, який висів у сітці в сінях, а потім, допомагаючи малюкові ловити світовідчуття, розгойдував його. Вигукуючи захоплення, син поринав у таку круговерть і забував про все на світі. Відволікти могла тільки пляшечка з компотом, який став для нього улюбленим напоєм, а матуся завжди старалася вчасно її подати.
Подобалося, коли Люба, найстарша сестра-фортеп'яністка, приїжджаючи з гастролей, сідала за інструмент і він оживав чорно-білими клавішами…
Як тільки зробив перші кроки, то вся увага зосередилася на шафі, яка була родинним свідком усіх здобутків. Кубки, медалі, значки – результати перемог Віри й Надії, сестер-близнят, які з п'ятирічного віку танцювали у клубі "Грація". Містилися відзнаки Ярини, наймолодшої з сестер, яку в родині називали "дивогімнасткою". Їх у неї було не так багато, як у "танцівниць", однак, дівчина досягла значних результатів і стала майстринею спорту.
Богданчик, бо даний Богом, ще не переймався своїм майбуттям, а ось батько, Богдан старший, плекав надію, що син продовжить династію військових.