Васька пересиджував тут гнів баби Ксені. Не одну таку землянку вона поруйнувала. Цю ж він "законспірував".
Ми відгортаємо протиканий пластиковими пляшками з вирізаним дном трав'яний настил (щоб дихати було чим під землею), а там і справді сидить кролик. Я беру його на руки, злегка гладжу, і приручений за літо Чорновух тулиться до мене.
— Я ще на світанку завіз його сюди, — гордо вихваляється Васька.
— Украв у своєї бабці?
— Що?! Що ти сказала?! — Васька запалився гнівом. — Я ніколи... чуєш, ніколи й нізащо не візьму чуже. Знаєш, що казала мама: "Найгірше в житті — зрада, брехня і злодюжництво". І я дав мамі слово, що ніколи не робитиму найгіршого. Пообіцяв їй, чуєш?! А ти...
— Вибач, — після Васьчиних слів мені стало соромно.
— Сьогодні я порятував Чорновуха, — як завше, викричавши гнів, Васька далі говорив спокійно. — Баба Ксеня хотіла віднести його на базар і продати, щоб купити мені штани. Та я зароблю собі сам на штани, на току он працював, трохи заробив уже. Чорновуха продати не дам. Мусив сьогодні встати раненько і принести його сюди. А коли повернувся додому, інших кролів повипускав із кліток.
— Нащо?!
— Щоб замести сліди, — вдоволено зізнався Васька. — Нехай баба думає, що Чорновух загубився. Інші кролики нікуди не подінуться, до обіду всіх позбираємо. Зараз поїду назад, тільки Чорновуху моркву залишу.
— А що буде з ним, коли до Києва поїдеш? Віднеси його назад, де взяв!
— І не подумаю.
Махнувши рукою, я подалася додому.
— Тільки бабі моїй не кажи, де я, — загукав услід розгублений Васька.
Але міг би цього й не казати.
По дорозі додому зустріла бабу Ксеню.
— А чи ти не бачила, дитинко, мого халамидника? І де він?
— Бабо Ксеню, а можна у вас щось спитати?
— Чом би й ні? — заохотила баба Ксеня.
— А ви не розсердитеся?
— З якого дива маю сердитись? — знизала плечима баба Ксеня.
Відважившись, питаю:
— Бабо Ксеню, а за що ви кропивою пожалили Ваську?
— Я?! — очі баби Ксені спочатку розширилися від подиву
і зразу ж звузилися від гніву. Про всяк випадок відступивши крок назад, я пролопотіла:
— Він сам казав, що ви збісилися і...
Але я не встигла доказати бабі, як раптом, ніби із торбинки горох, посипалося:
— Опух би йому дурний язичисько від джмелиної кусачки, як ото він як помелом ним мете! А щоб йому гикавка напала, і він не діждав бовкати серед людей дурниці! А щоб...
"Ну все, — злякано подумала я. — Баба Ксеня точно збісилась, раз так сильно кляне внука. Треба тікати, а то й мені перепаде".
— А кого це ви лаєте спозарання? — на щастя, на вулицю поспіхом вийшла бабуся Віра.
— Та хіба з таким триклятущим хлопцем направду не сказишся? — забідкалась сусідка. — За що не візьметься, шкода з того виходить. Ото я, на свою голову, послала босяцюгу кролів погодувати, а він, лайдак, випустив їх у поле.
— Ну то звеліть хлопцю шукати. Він винен, нехай сам і знайде, — порадила бабуся Віра.
— Спершу треба його самого знайти, — зітхнула скрушно баба Ксеня.
Мені жаль її. Але видати Ваську не можу. Як казала Мирося: "Друзів ні-ко-ли зраджувати не можна". І хоч ми з Ваською зовсім не друзі, але я його все-таки не здам.
— Та ніхто його й пальцем не зачепив, — немовби прочитавши мої думки, виправдовується баба Ксеня. — Ніякою кропивою його я не шмагала. Мабуть, сам пожалився в чагарях, кролів ганяючи...
І раптом баба Ксеня спиняється на півслові, якось підозріло дивиться на мене:
— А стривай-но... Що ти там, Вірцю, питала про кропиву? Де мого Ваську бачила?
Я опускаю голову, відчуваючи, як червонію.
А баба Ксеня допитується:
— А ти, дитинко, біля річки була? То він там?
— Бабусю Ксеню, не сваріть Ваську.
— Бач, за паршивця заступається.
— Я нікого не прошу за мене заступатися! — почувся невдоволений голос. Побачивши Ваську, баба Ксеня втишується. І тут я зрозуміла, чому вона змінила гнів на милість: Васька дістав із-за пазухи зляканого Чорновуха.
— Слава Богу, — усміхнулася моя бабця.
— Віднеси до клітки, халамиднику, — примирливо наказує внукові баба Ксеня.
Але Васька не поспішає йти.
— Я не віддам Чорновуха! — вигукує. — Це мій кролик! Я приручив його. А ви хочете продати його!
— З якого такого дива я б це робила?!
— Ви самі казали вчора: "Продамо Чорновуха, купимо тобі нові штани". А я не хочу!
— Та я й сама не хочу такого торгу, — всміхається баба Ксеня. — Думаєш, баба сліпа й не бачить, як ти прив'язався до цього кролика? Я казала: "На крайність". Але чи ти дослухав до кінця?
— А де ж тоді взяти гроші на нові штани? — переминається з ноги на ногу Васька.
— А шо гроші? Продам кому-небудь міх зерна, слава Богу, ловка пшениця вродила, то й матиму якийсь гріш.
А Васька... Зненацька шибайголова Васька робить щось зовсім неочікуване — просить у своєї бабусі вибачення.
— Я більше не буду, — каже винувато, і на лиці розчуленої баби Ксені з'являється подив.
— Добре, коли так, — підбадьорює Ваську.
Оговтавшись від несподіванки, баба Ксеня намірилася погладити внука по голові. Васька усміхнувся вдоволено. Але раптом її долоня завмерла над головою внука.
— А що то за оказія?!
Ми дивимося туди, куди й баба Ксеня — на колесо Васьчиного велосипеда. І тільки похнюплений Васька зирить собі під ноги.
— Ти шо, халамиднику, ровера ламаєш без кінця? Та я тобі...
Але Ваську як вітром здуло з наших очей.
Я хочу додому... Укладаючись спати, довго не можу заснути, скучаю за всім-всім-всім — за своєю кімнатою, друзями, гімназією. А найбільше — за Миросею. Сьогодні чомусь засумувала за мамою і татом. Дивно. Минулої неділі вони приїжджали, пропонували мене забрати, але бабуся... Глянула на неї — і все.
Цього літа я зрозуміла, що дуже потрібна бабусі. Без мене їй самотньо. Недарма ж учора, заплітаючи моє волосся в колосок, вона сумно зітхнула: "Ось поїдеш до Києва, кому я коси заплітатиму? Ти ж моя єдина радість".
Бабуся часто бідкається, що не звикла до самотності. Раніше вона жила з дідом Андрієм. Його не стало сім років тому. Я дідуся майже не пам'ятаю. Бабуся каже, що тато дуже схожий на нього. А я схожа на тата. Значить, і на дідуся теж. Я єдина внучка в бабусі, і коли залишаюся на літо в неї, вона радіє, що є "жива душа" поруч.
Моя невгамовна і турботлива бабуся не втомлюється клопотатися всім — городом, хатою, садком, варінням і солінням. А ще вона готує різну смакоту для мене. Я допомагаю їй як можу і вмію.
Однак починається новий навчальний рік. Хочеться приміряти перші в житті туфельки на підборах, похизуватися в них перед однокласницями. Цікаво, якими вони будуть, мої перші туфельки як для дорослих?
Такі приємні думки відганяють сон. Заплющую очі, рахую слоників, як Петрик П'яточкін, але заснути не вдається. Це
тому, що я хочу додому... Дуже-дуже хочу додому. Хочу до тата і мами. Вони в мене найкращі.
Тато мій суперовий. Його дуже люблять діти в нашому дворі. Тільки він може в неділю зібрати малечу на спортмайданчику. Але мама не поділяє татових "дитячих захоплень". Для неї, здається, найважливіше — мати пристойний вигляд. І цього, на її думку, мала б дотримуватися вся наша сім'я.
Але ми з татом підводимо. Часто повертаємося зі стадіону в порваних штанах чи брудних футболках, бо падати доводиться не раз. Мама бідкається, що їй соромно за нас перед сусідами. "Ми проскочили непомітно", — сміється тато, але це її мало втішає.
Мама інакша. На ній завжди все має бути як слід. Коли ж батьки ідуть кудись разом, тато не збирається доти, доки мама не взує туфлі й не візьме в руки сумочку. Тоді він швидко одягається, а мама, витративши часом більше години на своє збирання, підганяє його докірливо: "Хутчіше, Дмитре. Ти, як завжди, копаєшся, через тебе спізнимось".
У тата ніколи не уривається терпець, адже він дуже любить маму. Та хіба її можна не любити? Вона — чуйна і добра. Її легко образити і довести до сліз. Бабуся Віра каже, це тому, що "бідолашна сиротина недолюблена батьками". Щоразу, коли чую ці слова, хочу пригорнути маму до себе, пожаліти її, як маленьку дівчинку. Однак ні разу цього не робила. Чому — не знаю. Може, тому, що мама звично розмовляє зі мною вчительським тоном. Нічого не поробиш, вона ж і є вчитель. Ну, не зовсім учитель, а викладач академії. Є така професія — політолог.
Кінець ознайомчого фрагменту