Іван Сірко — великий характерник (уривок)

Марія МОРОЗЕНКО

ІВАН СІРКО

ВЕЛИКИЙ ХАРАКТЕРНИК

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

Килина Морозиха — відома на всі околиці повитуха в четвертому коліні. Про її прабабу Тетяну досі селами ходять легенди, буцімто вона три роки поспіль бігала яругами на відлюдний лісовий хутір до тамтешньої відьми, яка навчила її травами цілющими, зібраними на Зільника, недуги зцілювати й болячки проганяти. Кажуть, помирала вона тяжко. Люди знали, чого їй так було: "Сказано ж, відьма доти не помре, доки не передасть усе, що знає".

Після смерті баби Тетяни пологи в тутешніх жінок приймала її дочка, а потім — Килинина мати. Від неї в свій час успадкувала ворожбитство та знахарство й сама Килина. Бо так повелося в їхній родині.

Килину Морозиху потайки люди теж відьмою звуть. Але не зло, а з повагою та острахом, ніби боячись образити. А як же інакше. Щось вона знає таке, чого зазвичай не дано знати звичайним сільським жінкам, — діти при ній родяться легко. Немало славних козачат, які ниньки благословляють ратними справами Січ, прийняли з материнського лона її руки.

Віднедавна Килина Морозиха має спокій. Свою непросту справу передала молодій удовиці, яку взяла в науку кілька років тому. Та й чом було не взяти? У Килини немає нікого, живе одним-одна, як відрізаний пагін від стовбура колись досить пишного дерева. Звісно ж, була у неї своя гарна сім’я — міцний, неначе кучерявий явір, чоловік та два дубочки-синочки. Уся її рідня оплакана чорними вдовиними слізьми. Полягли її славні козаки у битві із турками, що набігли Муравським шляхом, як сарана, спустошивши довколишні землі до цурки.

З недавніх пір Килина Морозиха пологи приймає зрідка, коли вже без неї не обходиться ніяк. Каже, що втрачає силу. Зістарилася. Слава Богу, молода повитуха зі своєю непростою справою справляється ловко. Гріх що й казати про вправну ученицю. Вона, як зуміла, замінила її.

Відтепер рожаниці не обходяться без молодої повитухи. Так мало бути і цього разу. Її ж спочатку й покликано у двір козака Половця. Аж скоро прибігли до старої: "Йдіть хутчій, бабо, Марія Половчиха в родах помирає!"

Килина Морозиха поквапом зібралася, кинула у вузлик кілька лишень їй знаних помічних трав, на порозі на мить спинилася, щось обмірковуючи, аж потім рвучко підійшла до покуття, дістала з-під образочка три тонесенькі тройчасті свічечки й гостро заточений срібний ніж, вклала все це до трав. А тоді вже поспішила з хати до воріт, подріботіла вузенькою вуличкою, що вилася чорною гадючкою під ногами, поспіхом пориваючись у двір козака Половця. Щойно вона відкрила хвіртку, чорна гадючка стежини зникла з-перед очей, натомість з’явився тьмяний пломінець лампадки, яку виносила з хати служниця.

— А це ще навіщо?! Хіба тут смерть через поріг перечепилася? — невдоволено гримнула на заплакану молодицю стара.

— Та вже не знаємо за що хапатися, там таке! Послали навіть за дяком. Тільки й на вас надія… — засокорила жалібно жінка, ховаючись у сіни.

— Хай там що, лампадка має стояти на покуті. Не руш, — у спину їй кинула баба Килина.

Ще з порога, позирнувши оком на постіль, де корчилася в муках роділля, а поряд із нею безпорадно метушилася молода повитуха, вона зрозуміла: цю дитину мусила прийняти сама. Стара повитуха знала, що треба робити:

— Гей, ти! — гострими очима глипнула на перелякану служницю, що тремтячими руками ставила на покуті лампадку, — йди з хати і відчини всі віконниці! Без цього не буде полегкості в пологах.

Жінка безшелесно зникла з-перед бабиних очей.

— А ти іди сюди, — звеліла молодій повитусі. — Запар ось ці трави в чисто вимитому казані і принеси їх сюди. Хутко!

І аж тоді, коли в кімнаті нікого, окрім їх двох, не залишилося, стара повитуха схилилася над роділлею:

— Зараз тобі буде легше.

Затим вона рвучко підійшла до вікна, тричі перехрестивши його, відчинила навстіж. Повернувшись до ліжка, поклала під подушку три тройчасті свічечки разом із пучком зілля, і вже тоді провела рукою над змокрілим чолом молодиці. Монотонно, так, як зазвичай читають побожні молитви, Килина Морозиха взялася промовляти їй одній зрозумілі слова.

Роділля несподівано схопила її за руку:

— Що се… за молитва?!

Баба беззвучно засміялася:

— Тихо-тихо… Нічого не бійся, — із цим продовжила читати своє магічне закляття.

Марія Половчиха, рід якої з діда-прадіда вірував у Господа, і в ніяку силу поза тим, з острахом відсторонила її руку. Стара повитуха, яка стояла перед нею, в світлі лампадки, що падало тьмяним блиском на зсушене, немов поморщене яблуко в осінній траві, лице, видалася їй страшною. Здавалося, в її очах теж блимало кволе світло. Це світло замерехтіло й на лезі ножа, який піднесла баба над головою, промовляючи безтямно свою монотонну молитву. Нажахана роділля, переборюючи біль, піднялася на ліктях, голосно вигукнула:

— Відьомське закляття!

Із цим непритомно впала на постіль…

* * *

Коли молода повитуха стала в дверях, вона відразу ж почула тоненький писк. Слабенький, такий, який зрідка нерішуче проривається з мишачої нірки, коли біля неї задовго просиджує кіт, позбавляючи вертлявих сірохвостиків охоти вирватися на волю. Цей тоненький писк в одну мить утішив її. "Слава Богу!" — вголос промовила вона.

Баба Килина різко повернулася на її голос:

— Не вештайся без діла! Візьми немовля до купелі, а я мушу попоратися біля матері.

Молода повитуха повела оком на породіллю і відразу ж відвела наляканий погляд — очі молодої матері по вінця наповнилися кров’ю. Так, наче хто залляв білі зіниці густою червоною фарбою. Вона знала, що це за ознака. Так було з невісткою коваля Якима Чубача. Після пологів вона не дожила до ранку.

Килина Морозиха, немов вгадала її думки, заспокоїла:

— Ця житиме. За тиждень все сповзе з очей і знаку не буде.

Породілля, здається, теж прислухалася до цих слів, стиха перепитала:

— Що зі мною?

— Все… Все добре… Ось зараз візьмеш свого красеня, — повела очима на молодицю, що порпалася біля дерев’яного корита, наповненого літеплом, настояним на травах.

Молода повитуха обмила маленьке поморщене личко водою. Маля забило ручками, вголос заплакало.

— Не плач, маленький, дай, витру тебе, як слід. Бачиш, ось червона пляма на нижній губі.

Аж раптом…

Ні, це не могло бути правдою. Немовля вхопило її за палець, притьмом всунуло його до рота і… вкусило.

— Боже мій! Що це?! — молода повитуха заклякла на місці. Великими очима дивилася на немовля, що водило перед собою ручкою, пориваючись вхопити її за палець знову. — Що се за дитина, бабо?!

Килина Морозиха, немов не чуючи її наляканого викрику, і далі займалася своїм, пораючись біля породіллі.

Тоді молода повитуха обережно підняла верхню губку дитини і завмерла від подиву — по обидва боки тонесеньких ясен стирчали гострі різці.

— Він зубатий! — з острахом відсторонила дитину від себе.

— Мовчи, не лякай матері!

Породілля й справді переводила насторожений погляд з однієї жінку на іншу, силкуючись збагнути, про що йдеться.

Баба Килина тремтячими руками забрала з рук молодої повитухи немовля, пальцем провела по яснах:

— Ти диви, кусається! — на подив повитухи, вона посміхалася.

— Він же із зубами! — прошепотіла та застережно.

— Нічого-нічого, кусатиме ними проклятих бусурманів. Родима пляма біля губи — Божий знак на те.

— Він же сам проклятий. Зубатий! — нажаханими очима молодиця дивилася на бабу.

Килина Морозиха нічого не відказала їй у відповідь. Вона поклала дитину в мокрому полотні на ліжко, приклала до грудей матері.

Дитина зразу ж почала ссати, та так, що породілля несподівано скрикнула від болю:

— Лишенько, кусається!

— Так і є, проклятий, — молода повитуха побожно перехрестилась на образочки.

Баба Килина невдоволено схитнула головою, затим нахилилася до полу, піднявши обтяту пуповину, мовчки підійшла до своєї учениці і, розмахнувшись нею, різко вдарила її в лице:

— Не смій так про немовля! Це буде славний ко… — із цим недомовленим словом повалилася на підлогу. Її сили на цій землі були вичерпані. Повитуха у четвертому коліні Килина Морозиха прийняла останні пологи на землі і відійшла в потойбіччя.

Дяк, що зашпортався у дверях, ставши мимоволі свідком великої таїни народження і смерті, тричі перехрестився:

— Упокоїлася в Бозі… при рождениї диявольського отродія… 13 августа 1610 года.

ПОМИЛУВАННЯ

Недільного ранку на мерефському цвинтарі було людно. Громадою хоронили Килину Морозиху, ту, якій завдячувала життям мало не третина поселенців. Мотузка, вкладена до труни, щедрими вузликами точно вказувала на кількість прийнятих повитухою немовлят. Усі ці вузли зав’язала вона сама.

Не було поміж них одного, останнього. Ніхто не зважився закінчити справу за неї.

На цвинтар вервечкою тяглися люди. Підійшов до натовпу і Дмитро Половець. Високий, ставний, широкоплечий, достоту такий, як усі чоловіки цього славного козацького роду.

* * *

Рід Половців був шанованим у Мерефі. І не тому, що проживав на цих землях давно. Відколи перший Половець, утікаючи з Поділля від лиховісної польської шляхти, ступив на роз’ятрений, розбухлий від сліз і крові, клаптик Дикого поля, збігли десятки років. За цей час змінилося багато чого. Маленький хутір, не позначений на мапах, обріс новими поселеннями вигнанців, які поривалися сюди з усіх-усюд Правобережжя, не воліючи миритися з польським батогом. Хатка до хатки горнулися зусібіч, щоби бодай тут уберегтися від чорнополинного розбрату, засіяного гонорливою шляхтою у відкритих навстіж українських душах.

Сама земля, здається, почувала єднання поселенців. Уперше за стільки довгих років, відчувши турботу про себе, вона затято відроджувалася з попелу руїни. Зелені садки зарясніли між білих хат, бо так повелося в українців: серце — у дітях, душа — в пісні, життя — у вишневих садах. А на зрошених потом нивах заколосилося жито. До дбайливих рук горнулися щедрі врожаї. І люди вростали в ці землі, готові були їх боронити від найлютіших ворогів.

Діти поселенців Мерефи, рано наслухавшись від сивовусих дідів про злодіяння польської шляхти, заохочені шаблями Косинського та Наливайка, подалися на Січ. Тримати зброю в руках вони вчилися менше від батьків, а більше від славного козацтва. Відчайдухи, закликані на Базавлукську Січ, що постала взамін поруйнованої татарами Томаківської, проходили змужніння на славному острові, де все було підпорядковане бойовому вмінню й силі духу.