Увага, Ви читаєте ознайомчий фрагмент твору. Буль ласка, придбайте повну книжку на Сайті ВСЛ
Присвячую доні Вікторії, яка дуже чекала на цю книжку
Свято першого снігу
Вірю в радість ні з того ні з сього
В ангела що впав із неба
щоб пограти в сніжки.
Ян Твардовський
1
— Та зосередьтеся нарешті! Пишемо самостійну!
Класна керівничка, Марта Іванівна, що вчить нас математики, почала швидко записувати на дошці завдання. Крейда стукала і кришилася, розлітаючись білою порошею — достоту, як сніг за вікном, від якого ми за мить до того не могли відвести очей.
Клас невдоволено загув і здійняв шум хто чим — падали олівці, шелестіли зошити, скрипіли парти. Святкова магічність першого в році снігу була геть начисто зіпсута двома сердитими словами про самостійну, на яку ніхто не сподівався. Ще й на останньому, шостому уроці!
Я неохоче списувала завдання з дошки, мріючи врешті вирватися з задушливого класу на вулицю. Мріяла не одна я — із самісінького ранку, щойно посипав густий лапатий сніг, ми з однокласниками домовились, що після уроків будуватимемо снігову фортецю і гратимемо у війну проти 6-А. "Бешки" проти "ашок" — то мало бути супер! І ось зараз, на останньому уроці, вчителька підриває наш бойовий дух дурною самостійною! Я не могла зосередитися над завданнями — коли б я була вчителькою, то в такий день повела би своїх учнів гуляти, а не морила уроками! Я би влаштувала справжнісіньке свято першого снігу…
— Христю, знову ти у вікно видивляєшся! Там нема відповіді на рівняння! — обірвала мої мрії вчителька і багатозначно кивнула на годинник над дошкою.
Неохоче я знову взялась до математики, хоч загалом люблю цей урок. Тільки не сьогодні. Ще й Ліза зазирає мені через плече — а в неї ж однаково інший варіант, то нащо очима косити?
Врешті дзвоник визволив нас із учнівської неволі. Ми покидали на вчительський стіл зошити та, защіпаючи на ходу куртки і штовхаючись, висипали на вулицю.
— Ого-го! Вони вже почали будувати свою фортецю! — вигукнув наш ватажок Влад, беручись до справи.
Ми теж не ловили ґав — кожен вже котив поперед себе снігову кулю — щораз більшу і більшу. Сніг ліпився добре, тож війна з "ашками" заповідалась на славу. Якби тільки… не мої окуляри! Я мусила постійно змітати рукавичкою сніжинки зі скелець і злилась, що не бачу чітко наших.
Коли ми з Лізою випхали наші кулі майже на сам верх фортеці, Влад і Юра, улюлюкаючи, почали атаку проти 6-А. Снігові снаряди летіли понад нашими головами. А ми все ліпили нові й нові. Зрідка кидали самі, а більше подавали хлопцям. Вони були на фронті, ми — в тилу. Часом висовувався і хтось із дівчат, і нам навіть вдалося кілька разів поцілити у "ворога", але ми мусили насамперед швидко ліпити нові сніжки — так командував Влад, називаючи то стратегією.
За правилами, той, у кого влучили раз, вважався пораненим, а в кого тричі — вбитим. 6-А, казав Влад, має неправильну стратегію — кожного, хто постійно сам ліпить сніжку, значно легше "підстрелити". Ось у них уже й край фортеці розвалився. Та раптом…
Ліве скельце моїх окулярів хруснуло і скалки, черкнувши щоку, посипались додолу. Тепер я навіть не могла розгледіти, хто влучив мені сніжкою просто в обличчя.
— Ой, у тебе кров на щоці! — вигукнула Ліза.
І мене миттю оточили дівчата. Я мимоволі притулила до щоки сніжку, щоб так сильно не щеміло. На білому розійшлась невеличка яскраво-червона пляма.
— Треба до медсестри! — гукнула Настя.
— Може, ліпше додому, а то вчителька сваритиме, — запропонувала Карина.
— Ага. Тут вчителька, а вдома — мама, — докинула Софія.
— І нащо ти висовувалась, очкаричка! Тепер ми продули, — сердито кинув Влад, у якого "ашки", скориставшись нашим сум'яттям, влучили тричі. А коли "вбити" ватажка — гра закінчувалась.
— Ти не бачиш, вона справді поранена, — заступилась за мене Ліза, притуляючи мені до щоки паперову серветку.
Влад знітився і грізно загукав до "ворогів":
— Хто кинув сніжку в Христю?! Придурки, ви їй окуляри розбили!
Невдовзі мене оточили вже й дівчата і хлопці з 6-А. Всі давали якісь поради: легко радити — не їм же пояснювати моїй мамі, що доведеться лагодити окуляри. Дурні окуляри! Скільки я просила маму купити мені лінзи — он Карина носить, і Настя, і не мають клопоту! Та ні, мама постійно каже: ти ще замала! А тато додає, що і Стів Джобс мав на носі окуляри — і це круто! Ну, якби я була Джобсом, то теж би не комплексувала. Може…
Я не хотіла плакати, та сльози потекли самі, роз'їдаючи порізану щоку, що й без того пекла вогнем.
— Не плач, я скажу твоїй мамі, що то я розбив, — раптом тихо озвався біля мене непоказний "ашка" з нашого будинку — такий дрібний, що всі його називали Дмитриком.
Усі полегшено зітхнули (не доведеться брати провину на себе!) і стали розбирати покидані на купу наплічники та торбинки.
Дмитрик тюпав коло нас із Лізою, тягнучи ще й мій наплічник, і зніяковіло мовчав. Увесь святковий настрій куди й подівся. Ліза щось там радила мені й торохкотіла, аж поки не забігла у свій дім, а далі ми пішли удвох.
— Я справді не хотів, — укотре сказав хлопець, коли я перед своїм під'їздом витягла з кишені понівечені окуляри і стала їх скептично роздивлятися.
— І що я скажу мамі? — зітхнула я.
— Правду.
Дмитрик подався вслід за мною на третій поверх і навіть сам натиснув ґудзик дзвоника на наших дверях.
— Що сталося?! — зойкнула мама, відчинивши нам, і враз приклала долоню до уст, щоб не розбудити мою маленьку сестричку Улянку.
— Вибачте, я розбив Христі окуляри, коли ми грали в снігову війну, — пошепки пояснив Дмитрик, не ховаючи погляду. — Я віддам свою скарбничку, щоб їх полагодити.
Мама сказала "не треба", зітхнула і запросила нас обох заходити. Вона поставила на газ чайник, тим часом промила мені перекисом щоку і заліпила пластиром, чомусь навхрест. Дмитрик усміхнувся:
— Ти — єдиний справді поранений воїн.
Я бачила, що йому й досі ніяково, але раділа, що ані мені, ані Дмитрику не перепало на горіхи. Ми зробили собі канапки до чаю, а зігрівшись, взялись до уроків. Дмитрик чомусь не наважувався піти, аж поки мама не відправила мене по молоко.
— Може, я таки віддам тобі гроші зі скарбнички? — спитав Дмитрик на прощання.
— Мама каже, не треба, — знизала я плечима.
Потім, коли я принесла молоко і мама зварила нам з Улясею кашу, прийшов тато — і посміявся з мого "поранення" та з усієї нашої снігової війни. Тато порозмовляв з мамою на самоті — і батьки сказали мені, що вже завтра я зможу підібрати лінзи в оптиці.
— Ураааааааааа! — не стрималась я і взялася обіймати тата і маму, і кружляти на руках замурзану кашею Улясю.
А тоді тато сказав нам усім одягнутися.
— Навіщо? — запитала мама.
— Підемо до парку гуляти! Адже нині (хіба ви не знаєте?!) — свято першого снігу, — і тато змовницьки підморгнув мені.
— Ну хіба не класний в мене тато?!
У парку ми зліпили велетенського сніговика, потім ми з Улясею по черзі з'їжджали з гірки на санчатах, а потім тато возив маму, бігаючи із санками поміж дерев, і навмисне (хоча божився, що ні!) перекинув її декілька разів у сніг. А тоді всі попадали горілиць і під зоряним небом робили снігових ангелів, розмахуючи руками. Коли ж ми поверталися додому, наші ангели зосталися на снігу: великий — татів, делікатний — мамин, худенький — мій і маленький — Улянчин. Це було справжнісіньке, дивовижне свято першого снігу!
2
Без окулярів я бачу кепсько, гірше нікуди. Але півдня доведеться потерпіти — а вже після уроків мама пообіцяла піти зі мною по лінзи. Я мало не пританцьовую на радощах. Це ж так класно — нарешті спекатися тих капосних окулярів! Учорашнє Владове "очкаричка" дуже дошкулило мені — значно більше, ніж розбите скло з окулярів. Влад у нас — заводіяка, він хоч і вчиться абияк, зате авторитет у нього!.. Бракувало тільки, щоб тепер до мене пристало таке прізвисько. І дарма, в окулярах ти чи ні, а прізвисько як прилипне — не відчепиться. От у нас Тарас Салій в класі є — то всі хлопці його Салом кличуть. Дарма, що він худий, мов скіпка, — приросло прізвисько, хоч сядь та й плач. А хто його перший так назвав? Влад, ясна річ.
— Христю, та снідай вже, бо он залицяльник під вікном стовбичить на морозі, — хитро примружився тато, обернувшись від вікна, де зазирав на термометр.
— Який залицяльник? — ложка випала мені з рук, і вівсянка розхляпалася по столу.
— Та ж отой, що окуляри побив.
Я вискочила з-за столу, вхопила наплічник, гукнула: "Запізнююсь! Па-па!" і, захряснувши двері, вибігла на сходи, защіпаючи пуховик на ходу. Тато не встиг навіть дорікнути мені за недоїдену вівсянку.
— Привіт! — гукнула я Дмитрикові з під'їзду, а він підійшов ближче:
— Привіт, давай наплічник.
Я віддала і йшла поруч, не знаючи, що казати.
— Не сварили батьки? — спитав хлопець.
— Ні! Уявляєш, нині піду по лінзи. Вже не ходитиму, як те чудовисько, в окулярах.
— Ти зовсім не чудовисько, — засміявся Дмитрик.
— Ага! А Влад назвав мене очкаричкою, — заперечила я.
Дмитрик не встиг нічого відповісти, бо звідкілясь узялась Ліза і гепнула його по спині своїм ядучо-рожевим наплічником.
— Солодка парочка, Остап та Одарочка! — подражнила вона нас. — Може, Дім, і мені рюкзака понесеш?
От же Лізка! Хоч вона й моя найкраща подруга, але я б воліла зараз мати свого наплічника в руках і стукнути її ним. Влізе скрізь, де її не просять. Як каже тато: де не посій, там вродиться.
— Пошукай собі іншого Санчо Пансу! — не поліз за словом у кишеню мій сусід, а я зраділа: він теж читав Дон Кіхота!
А Лізка явно розгубилась. Тож показавши нам язика, побігла наздоганяти Карину і щось зашепотіла тій на вухо. Потім обидві озирнулися на нас і захихотіли. Ото дурноверхі!
— Любиш читати? — запитала я, щоб приховати роздратування.
— Ага, і вже збираю свою бібліотеку. Хочеш — приходь по книжки, — сказав Дмитрик, віддаючи мені рюкзак, бо ми вже увійшли до шкільного вестибюлю.
3
У класі всі поглядали на мене зацікавлено. Я зрозуміла, що Лізка і Карина вже принесли новину, як сороки на хвості, і що сьогодні я можу опинитися в центрі насмішок і натяків. Добре, хоч поріз на щоці неглибокий і пластир можна було зняти.
— Ти без окулярів зовсім інша, — випалив за всіх Влад і чомусь почервонів.
— Ага.