Малі герої

МАЛІ ГЕРОЇ.

КАРТИНИ З ЖИТЯ ДЇТИЙ.

Написала Віра Лебедова (псевдонім Костянтини Малицької)

I.

Задля рідного слова.

В червни минуло їй одинайдять лїт. Єї імя Неонїля, та з пестощий кличуть всї Нулею. Не думайте однакож, що она справдї є нулею дома, о нї! она — сьміло сказати-б, найбільша цифра в родинї, бо крім много старшого брата, Ромка, она одна однїсїнька донечка у своїх заможних родичів. Як на свій вік досить дрібна і нїжна. Перед кількома роками тяжко хорувала на запаленє мозку і лиш чудесним майже способом уратовали єї від смерти. З того часу стала она маленькою царівною дома. Їй не можна нїчого відказати, бо зараз плаче, а з плачу болить головка, тому лїкар заборонив чим небудь єї дражнити. Доси не мучено єї надто наукою, а і она сама не пересиджувала дуже радо над лєкциями, хоч пропадає за цїкавими оповіданями і сила вже книжочок перечитала. Сего року скінчила четверту клясу рускої шкілки, а тепер ось на вакациях у бабунї і дїда на селї з мамусею і братом. Татко — по причинї занятий в урядї — лиш в недїлю до них навідує ся. Се наймилїйші хвилї для Нулї не лиш тому́, що може бачити татка, а і задля всїляких ласощий, котрі малій пестїйцї привозять з міста.

Такий радісний день і сегодня. Татко зовсїм несподївано вчера приїхав мабуть в якімсь дїлї і позістане до вечера. Нуля лежить на килимку на рундуцї. Дике вино так густо заростає довкола, що нї один луч сонця не заходить крізь сплетене червонаве листє. Вдоволена з холодка Нуля простягнула ся на земли, а заїдаючи цукорки, читає дуже займаюче оповіданє з анґлїйского, п. з. "Малий льорд". Того рода істориї она незвичайно любить. Якраз була в найцїкавійшім місци, коли се почула з покою голос татка. Говорено о нїй. Нуля піднесла головку від книжки, наслухуючи.

— В сїй справі — казав татко — я і приїхав. Треба доконче рішити щось о Нулї, бо вакациї короткі. В нашім містї не маємо висшого руского наукового заведеня. Най вчить ся по своєму, коли має нагоду.

— А дома не можна би Нулї дальше учити? — спитала мама.

— Нї — перебив татко — в домашній науцї нема тої систематичности, що в публичній школї. Час вже Нули раз порядно взяти ся до книжки, она-ж доси і цїлого року не вчила ся, як другі дїти.

— Ах! она така марненька! не мучили бисьте єї тою наукою — почув ся голос бабунї. — От, найби ще сей рік відпочала у нас на селї.

— Любі моя бабусенька! мушу їх за се уцїлувати — подумала Нуля, рада, що єї справа приймає такий оборот. Та татко щось нинї справдї надто сердитий і поважний, коли навіть бабунї не хоче послухати.

— Здоровлє Нулї — говорить він — поправило ся вже, а стане ще сильнїйше, наколи буде дївчина дальше від дому поміж чужими, коли меньше будуть її пестити й опихати ласощами, як дотепер, наколи втягне ся в примусову, правильну працю. Наука єї не змучить, бо талант — хвалити Бога — має.

— Що-ж ти задумуєш з нею? — поспитала мама — а Нулї здавало ся, що в єї голосї затремтїла нута смутку й остраху, і їй чогось жалісно стиснуло ся серденько.

— Хочу віддати її до рускої видїлової школи, що з початком вересня отвирає ся у Львові — відказав татко — в сїй справі написав я до одного знакомого, звідуючи ся про услівя принятя. Се мабуть найлїпше, наколи єї там помістимо. На станциї може бути у паньства Н. — они також мають дївчинку в лїтах нашої.

Нуля не слухала дальше. Она зірвала ся з килимка і митю кинулась до покою.

— Я не хочу до Львова! я не піду з дому! — кричала з плачем і припала до бабунї, наче-б тамки шукала підмоги. — Бабусенько! не дайте мене! я умру — я не хочу — я буду дома вчити ся, я піду до нашої видїлової школи з Олею! я не поїду від мами! — заходила ся щораз дужше.

— От, ще й розхорує ся дитина з плачу — журила ся бабуня — беручи на колїна розмазану внучку.

Татко підійшов до Нулї, а поклавши руку на єї головку, сказав рішучо: Нїчого їй не буде, она-ж в мене розумна дївчинка. Виплаче ся тепер, подумає над тим, що чула, і сама попросить, щоби єї відвезти до Львова.

Та Нулї годї було успокоїти ся; она аж до обіду заливала ся слїзми, а на обід нїчого не хотїла їсти на превелику турботу бабунї, що побоювала ся о єї здоровлє.

Пополудни татко від'їхали, мама мала за кілька днїв написати, чи Нуля годить ся на се, що урадили, бо силовати єї не хотїли. Про Львів нїхто вже нинї не говорив, і она сама про се не згадувала. Она скрила ся у садок, а потонувши в високу траву, стала роздумувати над своєю долею.

Отже єї хочуть дати геть від мами десь далеко поміж чужих людий, хочуть позбути ся — казала до себе з гіркою усьмішкою — і єї мале серденько стискало ся таким жалем, наче-б їй справдї нароком заподїяно велику кривду.

І як зможе она жити там самітна, она, що ще нї днини одної не прожила без родини, она, що в ночи, коли приснить ся їй що страшного, перелазить зі свого ліжечка до мамусї під ковдру.

Она тямить, як рік тому поїхала мама з дїдунем в сусїдство, она остала з бабунею, бо кашляла. Мама вернула аж пізно в ночи, та Нуля не спала до їх повороту. Єї тревожило, щоби мамі не стало ся тамки що злого. Ануж нападуть їх в лїсї вовки, або конї сполошать ся, або иньша яка пригода, не дай Боже, лучить ся. Ах! як она мучила ся тодї сими гадками, як безконечно мучила, перевертаючись по ліжечку! А тепер ось цїлий рік має жити без мами й татка, між чужими. Чи она їх знає? чи стануть они єї любити? О! певно не дозволять голоснїйше засьміяти ся нї побігати, бо се не личить; певно будуть годувати росолами та чистою гербаткою та кажуть цїлїський день сидїти над дуже мудрою книжкою, або зривати очи над якимсь вишиванєм. — Боже мій! Боже! яка я нещаслива! — стогнала Нуля, стискаючи обіруч головку. — Ще довго хлипала в розпуцї, аж сон стулив єї оченята і она заснула на мураві здоровим дїточим сном. Так найшла єї бабуня, коли під вечір повертала з поля через садок, і забрала з собою у хату. Нагодувавши малу при вечери прегарною кашкою і напоївши гербаткою до половини з конфітурами, уложила внучку на спочинок.

На другий день прокинула ся Нуля вже досить пізно. Чи се сон, що її хочуть дати до Львова? — була перша єї гадка. Она сїла на ліжечку, підперла головинку рукою і задумала ся. Нї, не сон, та хоч се й правда, нинї цїла подїя представила ся їй дещо лагіднїйше. На дво̀рі так гарно сияло сонїчко, з подвіря несло ся воркованє голубчиків, домашня птиця начинала свій снїданковий концерт, годї було сумовати.

Якось то буде! — потїшала ся Нуля, зриваючись борзенько з постелї і натягаючи панчошки, бо в городчику почула вже голоси Маринки і Зонї, тїточних сестер.

— Вставай сплюшко! — гукнули крізь відчинене вікно, кидаючи росою скроплені рожі прямо в личко Нулї. — Вставай! ідемо убирати салю на вечер. — Ах! я і забула! — скрикнула Нуля — пождїть прошу, на мене, я сейчас буду готова. Она аж тепер пригадала собі, що нинї устроює місцева читалня вечерок в память 250. річницї повстаня Хмельницкого. І як могла она про се забути! таж від місяця займають ся дїдуньо з братьми сим торжеством. Она також деклямує стишок і виступає в живім образї з другими дїтьми. Нова подїя, новий труд розігнали сумні спомини з вчорашнього дня; Нуля мов про них і не знала нїколи. Веселенька, як усьміх сьвіжого ранка, поспішила з ріднею до читалнї.

Цїлі гори соснини лежали вже тамки, деякі з сельских хлопцїв і дївчат починали плести вінки. Наші присїли ся до них. Украшенє комнати зеленими вітями, килимками, цьвітами і барвистими хоруговцями заняло їм весь ранок і полудне. Зате коли під вечер дїло було готове, усї аж сплеснули руками з зачудованя. Мала комнатка читалняна мов не та стала. Просто дверий серед зелени на тлї, килимом вкритої стїни, білїв бюст Хмельницкого, прочі стїни вкрашали образи з рускої істориї.

Вечерок мав начати ся о осьмій годинї, дївчатка пішли ще до дому перебрати ся. Нуля надягла свій народний стрій, оксамітний жупаник і червоні чобітки; косу з сино-жовтими биндами попустила долї. Крім бабунї ішли всї з дому. В читальни було вже досить старших селян і молодежи.

Коли дїдуньо промовою отворив вечерок, глубока тиша сповила салю. Всї слухали, здержуючи віддих, щоби нї одного слова не втратити. Зворушена Нуля шепнула до Маринки, що сидїла побіч неї: Так чогось менї лячно, як на пописї, послухай, як бє моє серце!

— Се повага хвилї так тебе настроює — відказала Зоня. По дїдуню мав Ромко відчит о Хмельницкім, відтак слїдували сьпіви і деклямациї. Нуля виголосила стишок: "Мово рідна". Єї поява в народнім строю, звучний дитячий голосочок, що так сердечно взивав до любови рідного слова, викликали загальний подив у всїх присутних. Образ з живих осіб закінчив торжество. Гучне: Ще не вмерла Україна! — залунало по сали, понесло ся ген садами крізь зористу ніч серпневу у село.

Повна одушевленя й дивного тепла в груди повертала Нуля з ріднею домів. До них прилучив ся старий Маґун господар читалнї.

— От і вам спасибіг, панночко, що врадували нас нинї такими гарними віршами — заговорив — стискаючи дрібну ручку дївчати в своїй широкій долони. — Так, так, хто свою рідну мову забуває, єї цурає ся, не варт, що і по сьвітї ходить! Та таких, на жаль, ще много, що хоч і мають нагоду вчити ся руского слова, а не хочуть на сором собі, на глум ворогам!

Нули здавало ся, немов би послїдне було до неї сказане, і она мимохіть спаленївши, спустила в низ очи, хоч Маґун вже про щось друге став з мамусею балакати.

Она підійшла до брата, що ішов позаду.

— Ромцю! — спитала — ти казав нинї в відчитї: І днесь треба Руси жертви приносити, та не кроваві — що се значить?

— Го! го! як бачу, моя сестричка незвичайно уважно слухала — засьміяв ся хлопець — та стрівай, витолкую тобі по змозї. Ти читала про Марту Борецку?

— Так. — І про козаків дещо вже знаєш. Ось бачиш: Марта в оборонї рідного міста віддала голову під топір ката. Козаки своїми грудьми засланяли рідну землю від ворогів, давали вбивати ся на паль, бо такої жертви тодї і вимагав дух часу. Нинї нїчия кров пролита не виборе нам красшої долї, но і нинї кличе вітчина жертви та жертви труду. Се також жертва, задля неї треба зречи ся неодної приємности в житю, а віддати свій час і гріш для добра земляків, треба учити ся много і працювати, бо в науцї лиш, спільнім трудї і пожертвованю одиниць сила наша і красша будучність.