Новорічна історія

НОВОРІЧНА ІСТОРІЯ ПРО ДВЕРІ, ЯКИХ НЕМА,

І ПРО ТЕ, ЯК КОРИСНО ІНОДІ ПОМИЛИТИСЯ НОМЕРОМ

Повість-казка української письменниці про виховання дітей в сім'ї, про нетерпиме ставлення до користолюбству, егоїзму і жорстокості, про перемогу доброти і чуйності над підступними намірами лиходіїв.

ЧАРІВНИК ВДЯГАЄ ФРАК

Нехай історія оця —

не історичний факт.

Але з початку й до кінця

вона правдива, так.

В ній сто подій і сто затій

всерйоз і жартома.

В ній є і те, що є в житті,

і те, чого нема.

Але... коли годинник б'є,

а за вікном зима,—

важливим є і те, що є,

і те, чого нема.

Сніжок торкається повік.

І — фрумпе-крумпе-крак! —

старий веселий чарівник

вже одягає фрак...

Розділ І

ДИРЕКТОР ПОМИЛЯЄТЬСЯ НОМЕРОМ...

Коли вранці після вихідного дня директорові музею прикладного мистецтва доповіли, що із зали старовинної порцеляни зник найкращий експонат, він спершу побілів, потім почервонів, потім посірів. Секретарка швидко подала директорові склянку з водою. Директор однією рукою вхопився за серце, другою — за телефонну трубку.

— Розшукайте номер телефону міліції. Швидше!
Секретарка розгорнула довідник і продиктувала номер телефону.

— Ох, тільки чудо може допомогти! Тільки чудо! — вигукнув бідолашний директор.— Адже злочин стався, напевно, ще позавчора.

Рука директора так тремтіла, що він... помилився номером. Нічого особливого, тим паче, дивного немає в тому, що людина, бува, помиляється номером. Це трапляється щодня і скрізь. Тому...

Коли ти номер набираєш,

в блокнот поглянуть не забудь.

З тим телефоном, друже, знаєш,

все може буть,

все може буть.

Він тільки з вигляду звичайний,

отой старенький телефон.

Свої у телефону тайни.

І їх не менше, ніж мільйон.

Коли ти навіть поспішаєш,—

то теж не можна помилятись.

Від помилки твоєї, знаєш,

все може статись...

Уважно номер набери,

щоб десь когось не наполохать.

Бо є на світі номери,

що набереш —

і тільки охнеш!

Чоловічий голос у трубці чемно відповів:

— Діодор Аристархович слухає!

— Який ще в біса Діодор Аристархович?— нетерпляче і дуже нечемно вигукнув директор. (В такій ситуації люди, трапляється, бувають нечемними. їм треба пробачити.) Голос у трубці пояснив:

— Діодор Аристархович, Великий Охоронець Скарбів, слухає...

— Що? Який охоронець скарбів? А... пробачте, це, мабуть, відділ охорони скарбів?..

— А що трапилось, шановний? З ким маю честь?..

— Я директор музею прикладного мистецтва. У нас нещастя. Вкрали порцелянову фігурку...

— "Маленького Моцарта"?—жваво перепитав співбесідник.

— Ви вже знаєте?

— Так, я знаю все.

— Ох, порятуйте нас! Це ж такий скарб. Це гордість наша! Це високе і благородне мистецтво!

— Так. Записав. Не хвилюйтесь. Починаю діяти... Але передзвоніть ще, будь ласка, в міліцію...

— Як? Хіба я не в міліцію потрапив? Ви не міліціонер?

— Ні, шановний, я не міліціонер, а лише чарівник, який виконує обов'язки приватного детектива.

Директор обурено кинув трубку.

— Як у людей вистачає совісті жартувати, коли таке нещастя? — вигукнув він, мало не плачучи, і почав знову набирати номер телефону міліції.

Розділ 2

З ЧОГО СКЛАДАЄТЬСЯ ЧАКЛУНСТВО

У Діодора Аристарховича був день народження. Він зітхнув. Сумно, коли на день народження не можна полічити свої роки. Діодор Аристархович віддав у ремонт лічильну машину, а без машини полічити кількість його років просто немислимо. Він був старий і, на жаль, мусив змиритися з цим фактом. Іноді він забував найпростіші чаклування. Наприклад, не міг пригадати, як повернути здоров'я своїм немічним ногам. Дарма. Головне, що він не втратив енергії і мужності. Він все-таки залишався Великим. Охоронцем Скарбів.

Діодор Аристархович крутнув колесо свого інвалідного крісла і підкотив до високого овального дзеркала у важкій старовинній рамі, на якій виблискував цілий ряд кнопок і важельків з різними написами. Діодор Аристархович, напевно, залишився задоволений своїм відображенням, бо замугикав веселу пісеньку. Потім натис на першу кнопку і... дзеркало одразу ж перетворилося на телевізор. По екрану забігали футболісти.

Діодор Аристархович не мав нічого проти спорту, але і не захоплювався ним. Тому натис на другу кнопку. По екрану блискавично заковзали яскраві хокеїсти. Діодор Аристархович натис на третю кнопку. Його оглушила стрілянина, виття міліцейської сирени, крики. Показували пригодницький фільм. Діодор Аристархович захопився. Дивився довго і зі знанням справи.

Потім натиснув ще одну кнопку, і на екрані з'явилась величезна музейна зала. В шафах і на підставках стояли старовинні вази, розписні скриньки, порцелянові статуетки старовинних російських заводів. Стіни вкривали рідкісні килими. Старий чарівник давно знав і любив цю залу. І раптом він здивувався: підставка до чудесної порцелянової фігурки "Маленький Моцарт" порожніла.

Що сталось? Невже на реставрації? Не може бути...

І тої ж миті пролунав телефонний дзвінок. Це директор музею помилився номером...

Поклавши трубку, Діодор Аристархович натис на кнопку "Минуле" і почав крутити важельок. Один оберт — вчора, два — позавчора... Ага, оце, мабуть, воно!

В залі музею ворухнулась гардина. Рука з брудними нігтями раптом накрила "Маленького Моцарта". З-за гардини визирнув хлопець у смугастій куртці. Він швидко поклав статуетку в коробку з-під взуття і сховав коробку в спортивну сумку. Потім вислизнув із музейної зали, побіг довгим коридором, по вузьких залізних сходах дістався на горище. Діодор Аристархович ледве встигав перемикати свій телевізор із зали на коридор, з коридору — на горище, з горища — в сад, куди хлопець спустився по пожежній драбині. Потім — через паркан.

Тут на нього чекала худюща, аж кістлява дамочка в сірому пальті. Хлопець передав їй коробку, а дамочка відрахувала йому гроші. Враз по екрану поповзли різноколірні смуги. Діодор Аристархович розлючено гукнув:

— Киш, на місце!

Голубий папуга випустив із дзьоба понівечену антену, хихикнув і шугнув у клітку.

"Нічого. Все зрозуміло і так"...— подумав старий чарівник. Шкода тільки, що чарівники мають право втручатися лише там, де люди зовсім безсилі. Поки що — безсилі. Адже кожне добре чаклунство складається з великого знання і великої доброти. Коли людина досягає і великого знання, і великої доброти — вона стає чарівником. Знання без доброти — це справжнє нещастя, воно може породити лише злих чаклунів.

— Що ж, поживемо — побачимо!— мудро вирішив Діодор Аристархович і знову насварився кулаком на голубого папугу.— А тепер перейденую до ознайомлення з дійовими особами.

Чарівник натиснув кнопку/ЙілчЛкої стояв напис:
"Дійові особи"

На екрані запхинькало зарюмсало дівчатко:

— Не буду вчити уроки. Самі вчіть!

— Ну,— сказала бабуся, встрвшй з-за столу,— у мене вже урвався терпець. Хай твої уроки вчать тато з мамою. А ми з прабабусею зараз же заберемо речі і поїдемо гостювати в село. Будемо там аж до Нового року.

— І на Новий рік — теж!—додала прабабуся.— Поживи без нас, тоді більше шануватимеш бабусь.

І бабуся з прабабусею почали збирати речі.

Діодор Аристархович вимкнув телевізор і, підкотивши крісло до стелажів, д№тав з полиці теку з написом: "Справа № 7384. Чистісінька правда про Орисю".

— Цікаво...— пробурмотів чарівник і заглибився в читання.

Розділ 3

ЧИСТІСІНЬКА ПРАВДА ПРО ОРИСЮ

Були собі прабабуся, бабуся, тато, мама та донечка Орися. Ви гадаєте — це та донечка, на яку кажуть "сонечко"? Донечка-сонечко? Аякже! Орисина прабабуся вважає, що тепер "донечок-сонечок" та "синочків-голубочків" і в заводі немає. Це колись були. Звісно, прабабуся трішки перебільшує. Є ж, мабуть, і зараз де в кого слухняні й тихі діти. Але, що гріха таїти,— Орися не така. Вже цілих вісім років, відколи живе на світі,— не така.

Ця донечка з отих донечок, у яких купа понівечених цяцьок. А купа та — як Карпатські гори! У Орисі вісім великих ляльок і дванадцять маленьких.

Коли надходить свято, тато, мама, бабуся і прабабуся мордуються: що подарувати дитині?

— Може, машину?— несміливо питає мама.

— У неї цілих вісім автомашин. Не зрадіє, — зітхає тато.

— Рушницю?

— У неї три рушниці, два автомати і дев'ять пістолетів. Цілий арсенал!

— Накрутну жабку?

— Чи ти при розумі! Ми ж їй робота подарували, величезного, електронного, і то не догодили. їй треба щось таке... незвичайне,— каже мама.

— Доброї лупки їй треба!— мимрить тато. Тихо-тихо мимрить. Але його все-таки чують. Мама і бабусі. Обличчя їм кам'яніють, а очі наливаються слізьми. "Така наша доля,— кажуть ті, налиті слізьми, очі.— У інших чоловіки як чоловіки (зяті як зяті), а в нас... Бідна Орисенька!"

Тато, почуваючись винним, уже не протестує проти будь-яких витрат. Тільки запитує:

— Навіщо їй цей котедж? Ми ж їй нещодавно купили цілу трикімнатну квартиру, мебльовану?

— То ж для маленьких ляльок, а це — для великих...— пояснює бабуся.

А Орися хотіла собаку. Але мама сказала:

— Про це не може бути й мови.

Собаку в дім? І не проси!

Мільйон турбот приносять пси.

Собаку в дім — це просто жах!

Це чистоти й порядку крах.

Собаку в дім? Та це ж — потоп,

вулкан, обвал, чума!

Мікроби тисячі хвороб,

а в домі — все сторчма.

Собаку в дім? Це маячня!

Це ж біготня і гавкотня,

це ані ночі, ані дня,

це пошматоване вбрання,

роздерті капці і буквар,

доріжка, м'ячик, календар,

розлитий мед і скипидар,

налякані сусідки,

це розлютований поштар,

укушений за литку.

Собаку в дім — такий тягар

і величезні збитки.

Собаку? І не говори.

Оскільки звір є звіром —

собаці місце в конурі,

а людям — у квартирі!

І тато, і мама, і бабусі розуміли, що Орися — неслухняна дитина.