Київські прохачі

I

Був чудовий петрівчаний вечір. Надворі вже сутеніло. На Подолі затих стукіт та гуркіт. Курява на вулицях вляглась. На цвинтарі коло Пречистянської церкви під самою Андріївською горою було тихо, тихо, неначе в порожній хаті. Прочани повиходили з церкви й порозходились на спочинок по дощаних комірках на церковному подвір'ї, сукупному з цвинтарем. Тільки на східцях коло церковних дверей, під портиком з п'ятьма стовпами, сиділа одним одна вже літня, дуже сумна й задумана панія. Вона була убрана в чорну стару запорошену сукню. На голові в неї був дешевенький солом'яний чорний капелюшок, оповитий чорним удівницьким завоєм. Вона похилила голову й сиділа, згорнувши руки. Здавалось, що то сиділа не жива людина, а якась подоба людини, вироблена з чорного заліза на чорних залізних сходах.

Стрімкі гори понад Подолом виразно виступали на лиснючому рожевому небі темними звивчастими смугами. На горах лисніли золоті бані церков, неначе дотлівав жар, що не спопелів до решти. Андріївський собор неначе висів над самою Пречистянською церквою на прозорім небі. На вершечку стрімкої гори і на горах і в долинах, скрізь вже запанувала вечірня тиша. І в небі й на землі все неначе мліло й розкошувало в пишноті гарного тихого петрівчаного вечора. Вечір звичайно наводе на душу смуток. Думи заворушились в голові безщасної панії. Сльоза за сльозою покотились по смуглявих сухорлявих шоках.

Несподівано важка половинка церковних дверей одчинилась тихо, без шуму. Задумана панія аж кинулась, аж жахнулась. З церкви вийшла на сходи літня, навіть пристаркувата ніби черничка в чорному довгому убранні, напнута чорною вовняною хусткою, як запинаються послушниці в панянських монастирях. Вона обережно зачинила й замкнула двері здоровим ключем і, сходячи по сходах, вгляділа незнайому панію, що сиділа мовчки й непорушно, неначе мара.

— Еге, ви оце прибули звідкільсь на прощу? Але чого ж ви плачете? — спитала черничка в панії сміливо.

— Ні, серце! Я не на прощу прибула до Києва. Я прибула напитувати собі будлі-якого місця, бо я нігде не маю пристановища. Я хочу стати за няньку або за економку, бо я, бачте, безприхильна й безпричальна удова. Нема мені до кого й прихилитись…

— Хто ж ви такі, що не маєте до кого й прихилитись?

— Я, серце, удова. Ще торік влітку саме в страшенну спеку були маневри під Білою Церквою. Була зібрана незліченна сила війська. На маневрах мій чоловік, капітан, надісь од духоти та пороху, впав з коня, а натовп причавив його на землі, його підняли вже мертвого… Я зісталась удовою без грошей, без шматка хліба, без пенсії, та оце прибула до Києва напитувати собі будлі-якої служби, бо мені, певно б, довелось вмерти з голоду. Я вже давненьки живу в Києві, найняла в найдешевшому заїзді номер і вже тижнів зо три тиняюсь та блукаю по місті, ходжу по домах, напитую собі місця й ладна вже найнятись хоч би й за горничну. Але як мене спитають, хто я така, як довідаються з пашпорта, що я капітанша, то й ніхто не квапиться прийняти мене за слугу. Одні тільки здвигнуть плечима, другі подумають, подумають, та й кажуть, що їм треба простих слуг… що їм і якось ніяково приймати за горничну капітаншу. Була я скрізь і по гошпиталях, і по богадільнях, заходила й в магазини, думала стати за прикажчицю абощо. Никала по всіх-усюдах, і нігде мені не спосудилось: нігде мене не прийняли. Всі мене цураються. На мені той чин капітанші, неначе антихристова печать.

— Невже-таки в вас немає якої рідні? Невже-таки ви зовсім безпритульна людина, така, як я? — сказала церковна сторожиха Мокрина Пантелеймонівна Майбородиха.

— Ой серце! Нема в мене ні сестер-порадниць, ні братів, ні дядьків. Є в мене одним один син єдиник. Сиділа я в його взимку, перезимувала, а далі вже не всиділа. Терпець увірвався, — сказала Ольга Семенівна Галецька.

— Певно, невістка лиха? — спитала Майбородиха.

— Ат! бодай не казати. Своїх дітей гріх гудити та обносить. Терпи й мовчи й… глитай сльози мовчки! — сказала Галецька й одразу заплакала.

— Отакого горя й я зазнала, як помер мій чоловік, — сказала Майбородиха, — я таки з київських міщан. Чоловік мій був столяр, і добрий був столяр, мав добрі заробітки, мав і добрий засіб. Мені за ним жилося непогано. Але він несподівано помер. Я перебралась до дочки, бо і в мене теж нема родини, окрім дочки-одиниці. Виростила я, вигодувала й викохала дочку, як панянку, й видала заміж таки за столяра. Зять собі й нічого чолов'яга, але дочка моя вдалась лиха-прелиха… Орудує було мною, як наймичкою. Я їй було їсти варю й дітей доглядаю, і рано встаю, й пізно лягаю. Од роботи я ніколи не одмикувала й робила, що тільки вона було загадує мені робити. Одже ж ніяким способом не догодила їй. Було загадує мені роботу, як осавула на панщині, та сердиться, аж сікається до мене, цвікає мені в вічі, лається. А я ж її любила та пестила, як панянку! Та й випестила собі на глум.

— Отака ж сама й в мене невістка! І я через те мусила тікати од неї, — сказала Галецька.

— От і правда, як приказують в приказці: мати порве пазуху, ховаючи для дітей, а діти порвуть пазуху, ховаючи од матері, — сказала Майбородиха, й при тих словах і в неї очі зайшли сльозами. Вона сіла на сходах поруч з Галецькою.

Оповідання простої, але щирої людини ще більше завдало жалю безталанній Галецькій, бо нагадувало їй, як ще недавно кривдила її лиха невістка.

— Годуй, доглядай дітей, не досипай і не доїдай для їх, а вони потім ладні тебе на старості літ і з хати коліном виперти, — обізвалась Майбородиха. — Дочка приставила мене до дітей, а як було часом не догляджу гаразд дітей, вона мене лає, кричить на мене. А сяду обідати, то бачу, що вона неначе ложки ліче, скільки я з'їм, скільки кусенів хліба проковтну. Не вижила я в неї, покинула, найняла собі кімнаточку, як комірчинку, та й стала перепродухою: було перепродую то яблука, то усякі овощі, то бублики, то паляниці. Але й цей продаж не пішов мені на руку. Був час, що я ходила старцювати по монастирях та до святих Печер. Та вже, поздоров боже, наш старий батюшка отець Онуфрій побачив, що я звелась на старчиху, та й узяв мене до церкви за сторожиху. От тамечки під дзвіницею під низом є три малесенькі кімнаточки. Він дав мені одну комірчину й приставив до церкви, щоб я мела поміст, стирала та змітала порох з образів, гляділа груб в теплій церкві, бо, бачте, там паламар якийсь такий, що в його неначе не всі дома. Його батько ще ззамолоду паламарував таки в нашій церкві та й помер, а отець Онуфрій не хотів скривдить його сина та й випросив йому батьківське місце. Але він собі зроду якийсь нетяма, нерозторопа: тільки й уміє дзвонити та топить в грубах. А я вже за його й прибираю, й вимітаю, й груб доглядаю. Якби не панотець, то я, мабуть, і досі б поневірялась в прохачках та тинялась з торбами по монастирях. Поздоров його, боже, й продовж йому віку!

— Якби мені трапилось хоч таке місце, як оце вам, то я ще й богові подякувала б, — сказала Галецька. — Я вже прожила й проїла усе до останнього шага, що мала. Заплатила оце останні гроші в гостиниці й сьогодні од самого ранку в мене й рісочки в роті не було. Вже тиждень я не маю чим живитись. Хліб та вода, ото єдиний мій поживок. Через таке піснюкання я вже захляла, ледве мене носять ноги, ледве животію на світі. Хоч скидай та продавай черевики, бо в мене вже нема чого й продавати. Я чула, що в вас на цвинтарі дурно дають прочанам дощані комірки. Чи не можна б притулитись в вас в комірці, доки я собі напитаю якусь службу?

— Батюшка набудував на подвір'ї маленьких комірок для сільських прочан, де вони складають та кидають на день свої клунки, щоб не носитись з ними по церквах, і там ночують. Але ж ви не спатимете на тапчані, на голих дошках? — промовила Майбородиха.

— Мушу спати. Нігде в світі дітись! — сказала Галецька.

Майбородиха важко зітхнула, згадавши за своє бідування, дуже схоже на бідування незнайомої безщасної удови.

— Йдіть, пані, до мене; днюйте й ночуйте в моїй кімнатці, доки знайдете собі якесь пристановище. А я тим часом обернусь до нашого батюшки, побіжу до титаря. Може вони порадять вас, зарятують в біді й дадуть вам якусь роботу. В мене є ліжко; стоїть і тапчанчик. Будете спати на тапчані. Побудете, поживете, а там, що бог дасть. Сякого-такого поживку постаче в мене і для вас, і для мене, — сказала добра Майбородиха.

— Я не знаю, як вас і дякувать. Та й чим вас дякувати, коли в мене нема й шага за душею, — сказала Галецька.

Надворі вже поночіло. Смутний вечір кинув сутінок на цвинтар. І в тому сутінку тихо йшла смутна розмова крізь сльози двох безприхильннх удов. В той час паламар Досифей Клопотовський неначе виник з темних здорових та високих дверей під дзвіницею. На йому теліпавсь широкий засмальцьований халат зелено-жовтого міщанського кольору з двома поворозками ззаду. Картуз був надітий набакир: з-під картуза неначе випручувались розкішні чорні прегусті кучері. Чорні очі аж горіли якось неприродньо, неначе тліли дві жаринки. Він наближавсь до сходів й, походя, виспівував вінчальну пісню: "Ісаіє, лікуй! Дєва імє во чревє і роді сина Емануіла".

— Йдіть собі, пані, з цвинтаря, бо мені вже час замикати браму. Вже всіх бабів та молодиць оце позаганяв в хліви, тільки ви й зостались у цвинтарі, — сказав Клопотовський.

— Та мені, голубе, надісь, довелося б ночувати на вашому цвинтарі, отутечки на сходах.

— Оце гаразд видумали! То тільки сільські баби покотом сплять на траві на цвинтарях по монастирях. Панам не личить спать долі на цвинтарі. В вас, певно, є ж свій дім. Може, й маєте синів та гарних дочок… Це, мабуть, в вас якісь вереди чи примхи, щоб спати на цвинтарі. Чи в вас пак є гарні дочки? — спитав благенький Клопотовський.

— Нема в мене, голубе, ні дома, ні дочок. Я одним одна собі в світі, сирота, — смутним голосом обізвалась Галецька. — В мене й шага нема в кишені, гірше ніж в старця, бо в старця є хоч шматок хліба в торбі: є принаймні чим живитись.

— Гм… Я думав, що он якась панія, а ви прохачка. Я думав, в вас є гарні дочки, та оце й питаю, бо мені час би вже й женитись. Так мені усі люде кажуть. Та й осточортіло парубкувать. А коли ви старчиха, тільки панського заводу, то зараз мені виходьте геть з цвинтаря, бо вже пізня доба.

— Ця панія ночуватиме в мене, й ось ми зараз встанемо та підемо до господи, — сказала Майбородиха.

— Хіба так! Коли так, то я піду зараз замикати браму, щоб якийсь дідько часом не вшелепавсь в цвинтар на ніч, — сказав Клопотопський і оступивсь.

— Ви, пані, йому вибачте.