— Чакалка сказала, що будинок цього Степана Петровича…
— Свирида.
— Ну, Свирида… Недалеко. За он тим пагорбом. Тож ми тихенько кущами прокрадаємося в обхід цього страшидла, а далі біжимо чимдуж туди, доки ще не геть стемніло. У нього там і телефон мусить бути, чи принаймні він знає, де мобілка ловить, де є покриття. Ну, і хай бере рушницю, скликає людей…
— Ага, доки люди сюди прийдуть, цей тип уже всіх наших кудись заховає, і тоді шукай вітра в полі, — перебив його Костик. — Ні, цього Кізяка, чи як його там, треба самим затримувати.
— Як?!
— Мовчки! Я знаю, де тих чортових коробочок, тобто дурману, тьма-тьмуща валяється. Назбираємо, а тоді підкрадемося до вогню… І як тільки той Кізяк відійде кудись, ми йому в казан швиденько все й укинемо. А він тоді сьорбне з казана і копита відкине… Ну, сяде під березою і дасть дуба!
— Так таки й сяде, — Максим сприйняв ідею друга в штики.
— А таки сяде! — наїжачився Костик.
— Ви ще побийтеся, — схлипнула Ліза. — Теж мені — герої…
— Ну, щось же робити треба, — огризнулися до неї хлопці.
— Треба. І одне, й інше. Тоді, може, хоч щось вийде…
— Згода, — кивнув Костик до Максима. — Доведеться розділитися. Доки ще не зовсім стемніло, ми з Лізою йдемо шукати коробочки, а ти з Ксенею біжиш до лісника.
— А я? — тихенько запитала Стефа.
— А ти, малявко, сидиш тут і нікуди не рипаєшся! І щоб мені навіть не чхнула! — напосілася на неї Ліза. — І де ти взялася на мою голову?! Сиділа б собі вдома й зі своїми зайчиками бавилася — та ж ні, в похід тобі закортіло! Іди тепер до Жерикізяка, хай він тебе в яму запхне! Там ти принаймні не загубишся і нам операцію не зірвеш…
Стефині оченята налилися сльозами:
— Я не хочу до Жерикізяка. Я хочу з вами. Мені страшно…
— Ні, так не годиться, — розсудливо мовив на це Костик. — Зробимо ось як, — і він підморгнув Лізі. — У тебе, Стефочко, буде дуже відповідальне завдання. Доки Максим із Ксенею біжать до лісника, а ми з Лізою збираємо дурман, ти залишаєшся в штабі й тримаєш ситуацію під контролем.
— Ага, — підтримав його Максим, — залишаєшся тут за головну й уважно спостерігаєш за Кізяком. І коли ми повернемося, доповідаєш. Але близько не підходь, спостерігай звідси.
— А на випадок чого — ось тобі зброя, — Костик дістав із наплічника іграшковий пістолет і простягнув його Стефі.
— Ти такий великий, а пістолетиками бавишся, — засміялася Ксеня.
— Та то… молодшого братика. Випадково в мій рюкзак потрапив, — відвертаючись, проказав Костик. — Гаразд. Ходімо. Часу нема…
Тим часом геть стемніло.
Стефа лишилася сама. Вона покрутила в руках пістолет, а тоді дістала зайчика Куслапка.
— Ось так, Куслапку, — сказала вона. — Ми з тобою лишилися в штабі за головних і будемо вартувати. Сідай отут. А це тобі зброя, — Стефа вклала зайчикові до лапок пістолет, а відтак вмостила іграшку під кущем, звідки добре було видно поляну, де хазяйнував Жерикізяк. — Дивися пильно за ворогом. А я зараз умощуся біля тебе і теж спостерігатиму.
Стефа витрусила з наплічника речі, пакет із рештками бутербродів і майже порожній термос, відклала вбік, а сам наплічник постелила на листі поруч із Куслапком. Лягла і витріщилася на вогонь.
Їй було дуже добре видно Жерикізяка, який походжав туди-сюди біля вогнища і вкидав щось у казан. Тоді припер звідкись із сутінків велику колоду, всівся на неї й, здавалося, задрімав. Ні, не задрімав — час від часу він підводився і помішував у казані своє вариво великою дерев'яною ло-жакою, майже черпаком…
Чекати довелося недовго. Скоро звідкись іззаду почулося шарудіння листя, хрускіт сухих гілочок під ногами, і в штаб повернулися Костик та Ліза. Від настовбурчених кишень їхніх курток ішов гострий нудотно-солодкий запах.
— Ну, як тут ситуація? — пошепки спитав Костик.
— Ситуація нормальна, — доповіла Стефа. — Жерикізяк щось варить. Відходив від вогню лише раз. Приніс колоду, сів на неї й сидить.
— Молодець, Стефочко! — здивувалася Ліза. — З тебе виходить непоганий вартовий.
Костик тим часом уважно розглядав поляну. Вогнище добре освітлювало Жерикізяка, та довкола були самі тіні, з яких ледь-ледь пробивалися невиразні обриси кущів.
— Бачиш он ті кущі, справа від нього… Ні, зліва від нього, це від нас справа? — показав він Лізі.
— Ага.
— Зараз я проберуся туди і чекатиму, поки він відійде…
— Чого ти? — обурилася Ліза. — Разом збирали, то разом і пробираймося.
— Гаразд, — зітхнув Костик. — Але дуже тихо, щоб мені навіть листям не шаруділа, — наказав. — І наплічники залишимо тут, вони тільки заважають.
— Ой, як же я раніше не здогадалася, — зойкнула Ліза, знімаючи наплічник. — Усе, я готова.
— Стефочко, ти зі своїм зайчиком і далі лишаєшся вартувати. Пістолет напоготові?
— Аякже!
— Молодець. Лізо, за мною! — і Костик по-пластунськи посунув у бік вогнища. Ліза поповзла услід за ним.
Стефа провела їх поглядом, а тоді вляглася поруч із Куслапком і зашептала йому на вухо:
— Дивись пильно, зайчику…
Повзти нечутно Лізі й Костику не вдавалося — до Стефи долинало шарудіння й потріскування. Що далі, то тихіше — проте, вочевидь, голосніше для Жерикізяка. Утім, вогнище в нього теж потріскувало, тож була маленька надія, що той не почує, як скрадаються партизани…
Жерикізяк і не виказував жодної настороги. Він і далі спокійно собі сидів біля вогнища, помішував час від часу своє вариво, одного разу навіть сьорбнув його зі своєї ложаки-черпака і задоволено цмокнув.
Так тривало доволі довго — в Стефи й Куслапка аж оченята почали злипатися.
Та ось Жерикізяк знову підвівся, помішав страву, сьорбнув з ложаки, цмокнув, відклав ложаку вбік і посунув кудись за дерева. На щастя, не в ті кущі, де давно мали принишкнути Ліза й Костик, а в протилежний бік.
Ліза й Костик вибігли з-за куща, ось вони кинулися випорожняти кишені…
Жерикізякове вариво запахло так, що аж Стефі залоскотало ніздрі…
Ось, здається, й усе — тепер лише тікати…
І тут раптом за спинами Лізи й Костика виросла тінь-гора, й задоволений голос мовив:
— О! Ви мені принесли приправи! Та ще й якої — дурману! Це саме те, чого бракувало моїй юшці,— і велетенська лапа одночасно схопила дітей за коміри й відірвала від землі.
— Га-га-га-га!— бридко зареготав Жерикізяк. — Щиро вам дякую! Молодці, що потурбувалися про старого. Тепер можете відпочити.
І піднявши вільною лапою край звуконепроникного укривала, страховидло вкинув дітей в яму.
— Ловіть своїх! — гаркнув униз. — Вони мені дурману підсипали! Не знали, дурбецали: те, що для людей отрута, Жерикізякові смакота. Га-га-га-га! — і знову накрив яму, дбайливо приваливши мішковину колодою. А тоді востаннє помішав своє вариво, зняв казан із вогню й заходився їсти, голосно сьорбаючи і смачно прицмокуючи.
Стефа й Куслапко в кущах заціпеніли від жаху.
Так вони пролежали довго-довго — здавалося, цілу вічність…
Жерикізяк усе сьорбав і прицмокував, а тим часом Куслапко у Стефиній руці почав дрібно тремтіти. Пістолет випав з його лапок і сумно блищав серед листя.
Але жахи на цьому не закінчилися.
Раптом звідкись ізгори почулися дивні звуки: щось свистіло й потріскувало, хтось бурчав і лаявся.
Відклавши вбік казан із варивом,
Жерикізяк схопився на ноги. І тут просто на нього важко гепнув якийсь лантух. Жерикізяк не втримався й беркицьнув на спину, зачепивши вогнище. Вгору шугонули бризки іскор.
— А бодай тобі чорт, просто відьмо! Коли ти нарешті навчишся як слід кермувати своєю дурною мітлою?!
— Бо не стій на дорозі, смердючий телепню! — огризнувся писклявий голос.
— Ба! Кого це ти приволокла? — вигукнув, підводячись, Жерикізяк. У його руці, схоплені за коміри, тріпотіли, наче вирвані з води риби, Максим Заєць і Ксеня Вовк.
— Важезні, колька їм під ребро, — бурчала Просто Відьма. — А прудкі, хай їм грець під селезінку! Ледве скрутила, ледве донесла… Прибігли, бач, лісника попередити, що ти тут оцих у пастку загнав!
— І що? Попередили?
— А дзуськи! Ге-ге-ге-ге! — противно зареготала Просто Відьма. — Я їхнього лісника в його ж таки погребі замкнула. Спустився туди, дурбецало, по квашену капусточку для діток. Ге-ге-ге-ге! А погріб у нього міцний, двері дубові, на совість зроблені. Сидітиме там, доки який-небудь йолоп не нагодиться та не випустить…
— Га-га-га-га!
— Ге-ге-ге-ге!
— Ловіть і цих! Хай не вештаються, де не слід, — регочучи,
Жерикізяк укинув Максима і Ксеню до ями й знову дбайливо поправив накривало.
— О! А ти тут без мене смаколики жереш. Із дурманчиком солоденьким! І майже все з'їв, мерзото смердюча!
— Ну, не все. Там тобі ще лишилося…
— Еге, лишилося! Кіт наплакав! — та все ж відьма, обтерши Жерикізякову ложаку об полу свого подраного плаща, заходилася висьорбувати рештки.
— Лети до Великого Бабая і доповідай, що справу зроблено. Хай усі страшидли негайно йдуть сюди! Треба над Чакалкою суд учинити, та й цю дрібноту кудись подіти — того й гляди, люди нагодяться, а тоді відбивайся від них. Лише морока…
— Не вчи вчену! — огризнулася Просто Відьма. — Сиди тут і наглядай. Та дивись, не випусти нікого, нечупаро чортова! А я до ранку всіх наших приведу, — і, досьорбавши вариво, одразу ж осідлала свою мітлу.— Вйо, гаття! — прикрикнула вона й шугонула в повітря.
— Біляшів мені принеси, потворо бісова!!! — гукнув їй услід Жерикізяк. Тоді підняв казан, підніс до очей, сумно зітхнув і відкинув убік…
Розділ п'ятий,
у якому нарешті з'являється кабан дикий — хвіст великий, а ми тим часом дізнаємося про те, що Свирид Петрович таки познайомився зі Свиридом Петровичем
Яка вона довга, ніч у лісі!
Особливо тоді, коли рятунку нема і коли конче треба щось робити, але невідомо, ні що, ні як…
А найгірше, що голова порожня-порожня — жодної думки, жодної ідеї…
— Будемо спостерігати, — нарешті вирішила Стефа. — А там, може, що й придумається…
І вона, витрусивши Лізин і Костиків наплічники, вимостила з їхніх речей собі й Куслапкові чи то кубло, чи барліг.
— Ну, вмощуйся зручненько і дивись пильно, — сказала вона зайчикові.
Та дивитися, власне, не було на що. Жерикізяк час від часу докладав у вогонь дров, часом уставав і походжав туди-сюди — певно, щоб не заснути, — а то все сидів і сидів на своїй колоді, витріщившись на вогонь.
— Кабан дикий — хвіст великий
взув татові черевики.
Ані стати, ані йти —
лиш хвостярою мети… — прошепотіла Стефа на вухо Куслапкові прозивалку і незчулась, як задрімала.
Снились їй Чакалка, і Ліза, і Костик із Максимом, і всі-всі.