Кабан дикий – хвіст великий

Розділ перший, у якому наші герої п'ють найсмачніший у світі чай, а ми тим часом дізнаємося про те, чому татові не можна читати буквар

Тато — сміхотунчик.

Точнісінько як Стефа.

Звісно, мама, сестричка і навіть хом'ячок Свирид Петрович — теж сміхотунчики, але з татом їм не тягатися.

Адже тато — сміхотунчик буркотливий!

Саме так: буркотливий — бо коли глянути збоку, то здається, що він усе буркоче й буркоче, мов чимось незадоволений. Попросиш його про що-небудь — ну, хоч би телевізор на режим прийому дівіді перемкнути чи банку улюбленого персикового компоту відкрити, — а він так серйозно гляне, мовби з туману, і скаже:

— Та ніколи в житті! Нізащо в світі! Щоб я ото вставав з-за комп'ютера і виконував якісь дитячі забаганки… Не діждетесь!

Гадаєте, він серйозно?

Звісно, ні!

Пожартує отак трохи з ду-у-уже поважним виглядом, а тоді таки відірветься від свого комп'ютера і зробить те, що попросиш. Та ще й хитро так підморгне при цьому — знай, мовляв, наших…

Саме тому він і є — сміхотунчик буркотливий!

Тоді як Стефа — сміхотунчик пустотливий, мама — хороший, Ліза — страшенно дорослий, а Свирид Петрович — сміхотунчик сонний.

Це така рослинна класифікація, старші дітки схожу вчать на уроках природознавства. Ліза вже вчить, а ось Стефа ще ні. Стефа щойно в перший клас пішла, а в першому класі природознавство чомусь не вивчають.

Стефині підручники тато називає підніжниками. Бо Стефа ще не навчилася до пуття давати їм раду, і вони частенько в неї на підлозі біля ліжка валяються. Під ногами, себто.

Ну, але то нічого… Навчиться. Доки до природознавства дійде — неодмінно! Бо дуже хочеться Стефі, щоб у неї урок природознавства був. Так хочеться, що вона вже майже половину Лізиного підручника по складах прочитала.

Хоча татові чомусь здається, що це не так завдяки власне природознавству, як учительці. Природничці, себто. Новенькій Лізиній класній керівничці. Стефа чомусь до неї більше тягнеться, ніж до своєї першої вчительки… Аж дивно! Та й природничка їй відповідає взаємністю. Вони навіть на перервах іноді зустрічаються і шепочуться про щось! А коли тато з мамою зайняті й Лізі випадає самій Стефу зі школи забирати — о, тоді з Марією Іванівною вони обов'язково у шкільному дворі зустрітися мусять…

Марія Іванівна — це і є та природничка. Але її діти так лише на уроці називають. А позаочі — Чакалкою!

Ні, це не прізвисько. Прізвиська їй можна не придумувати, бо прізвище в неї сотні прізвиськ вартує. Чакалка — це вам не абищо! Чакалка — це Чакалка, і все тут. І в Стефи з нею нещодавно одна цікава пригода була... (Яка саме — читай у повісті "Стефа і її Чакалка" — Автор.)

…Ну, але про Чакалку згодом.

Спершу про тата.

Сьогодні він — особливо буркотливий, бо сьогодні його черга Стефу зі школи забирати.

Це означає, що сьогодні він мусить утекти з роботи.

А робота буде за ним бігти аж до метро, ловити його за полу куртки чи за ремінь сумки і кричати навздогін:

— Ой, куди ж ти, Іване! На кого ж ти мене покидаєш? Хто мене тепер усю переробить? Вернися, Іване! Ану, негайно вернися!

Але тато, ясна річ, не вернеться. Бо що важливіше — Стефа чи робота? І не кажіть! Він ухилиться від роботи, а тоді прудко забіжить у підземку, тицьне наперед приготовлений жетончик у пащу крокодила, який живе в турнікеті, і поки той крокодил пережовуватиме синій круглячок, тато вже буде аж ген на ескалаторі чемненько собі повзти вниз, до потяга.

А робота налякається крокодила і вернеться, сумненька, назад в офіс. Щоправда, недовго вона сумуватиме — тато ж частину її все одно у своїй улюбленій сумці для ноутбука додому приніс…

Та вдома сьогодні теж не до роботи. Смакоту треба приготувати, дочок нагодувати, зі Стефою уроки зробити, з Лізою задачі з математики порозв'язувати — хай їм грець, тим задачам, які ж бо складнющі… Як тут не станеш буркотливим?!

Одне слово, аж увечері, коли прийде з роботи мама, і коли всі повечеряють — отоді, нарешті, можна й розслабитися. Бо тоді настає час для чаю, і можна спокійно посидіти всім разом і поговорити про те, що сталося за день і як із цим боротися…

…Щоправда, з отим капосним чаєм завжди якась морока. Виявляється, він не просто собі чай, а ціла історія, причому для кожного — своя.

Хоча Ліза й Стефа не розуміють, навіщо з цього робити історії. Подумаєш, чай! Велике цабе! Звичайний собі чай — як ото мовиться, чай-звичай. Для них він смачний тоді, коли в горнятко покласти зо п'ять ложечок цукру, а крім того, щоб до чаю було багато цукерок чи принаймні по шматочку тортика. І краще, щоби він трохи охолонув, бо гарячий не можна пити з трубочки — не тому, що мама й тато не дозволяють, а тому, що боляче обпікає горло.

Зате для мами чай — смакота. Особливо якщо він зелений, і цукру в ньому нема ні грама. Коли він заварюється, в горнятку рясно плавають чаїнки, які тато називає смішними гуцульськими словами: ломажжє, патики, штирпаки, гліжє, ріщє*! Але мама на це не зважає. Вона сміється і п'є — їй із ломажжєм дужче смакує.

А ось для тата чай — гидота. Однаково, який саме: чорний, зелений, білий чи сіро-буро-малиновий. Тато визнає лише каву. Причому не будь-яку, а власноруч заварену. І заварює він її таку, від якої очі на лоба лізуть. Стефа якось сьорбнула з татового горнятка, скривилася й визнала: справді лізуть! Але не татові — у нього вони від самого запаху кави блаженно закочуються… А від чаю хіба хмурніють і звужуються. Не лише тому, що в ньому плавають штирпаки, — чай із пакетика тато не визнає точнісінько так само. Ба більше: він кумедно морщить носа і кривить губи навіть тоді, коли застудиться і мусить пити гарячий чай із медом та лимоном, щоби не кашляти.

— Ну як можна сьорбати це джюрбило* щодня, та ще й робити вигляд, ніби воно комусь смакує, — каже в такі хвилини тато. — Це однаково, що пити муст* або млаку*! Ні, в людей абсолютно немає смаку… Це ж напій диких варварів! Тубільців! А справжні європейці п'ють тільки каву!

— Ага, особливо англійці, — пирскає на це сміхом мама й лукаво підморгує дівчаткам. І Ліза й Стефа регочуть, адже про пристрасть англійців до чаю знають навіть вони.

Ні, тато теж про це знає — просто він любить, коли його дівчатка сміються…

Та все ж, хоч би скільки тато нахвалював каву, існує в природі чай, до якого небайдужий навіть тато. Насправді ніякий це, звісно, не чай, а гербата — трав'яний напій зі справжньої м'яти, та ще й з нагідками, або з гілочками малини чи смородини, або з листочками полуниці чи вишні. А головне, що все це власноруч зібране на бабусиному городі та в бабусиному садку. Куди заморському чаєві до такої смакоти!

Отож, коли гербатка запарилась і вже розлита по горнятках, мама й запитує:

— А ви не забули, що скоро осінні канікули? У декого, між іншим, перші в житті! Що робити будемо?

— Подивлюся завтра в інтернеті, що нового в театрах, — каже тато. — Чи, може, їх у село до бабусі відвезти…

— Ні, ми в похід хочемо, — проситься Ліза.

— У який ще похід?

— Та тут Чакалка, наша класна керівничка, організовує похід осіннім лісом! Із ночівлею! І просила вам переказати, щоб ви не лише мене, а й Стефу відпустили.

— Який може бути похід у такий час? Та ще й із ночівлею! — обурюється мама. — Листопад надворі! Що та ваша Чакалка собі думає? Позастуджуєтеся ще…

— Ні-ні, — пояснює Стефа, — ночівля у нас буде в домі лісника, а назад приїдемо другого дня автобусом. І щоб не застудитися, треба взяти з собою термос із гарячим чаєм і теплі шкарпетки…

— Та й не так і холодно зараз. І прогноз похолодання не обіцяє, — додає тато. Видно, з ним дівчата вже про все домовилися.

— А ти, Стефочко, перш ніж про похід думати, краще скажи, чи "молодця" сьогодні принесла, чи знову "старайся"? — запитує мама.

У першому класі оцінок не ставлять, то вчителька "молодцями" та "старайсями" викручується.

— Принесла! Аж два "молодці"!

— З фізкультури і музики?

— А як ти вгадала?! — дивується Стефа.

— Ну, це неважко. Це ж не читання.

— А з читання я завтра принесу.

— Та невже?

— Принесу-принесу! Ми з татом усе-все прочитали, і я навчилася. І те, що додому було задане, й навіть те, що завтра в школі будемо читати.

Ліза на це пирснула сміхом у горнятко з чаєм, а в тата в очах застрибали бісики.

Мама здивовано глянула спершу на тата, потім на Лізу й мовила до Стефи:

— Ану, неси букваря і прочитай мені, що там такого смішного вам задавали.

— Можна й не нести! — задоволено скрикнула Стефа. — Я й так пам'ятаю!

І продекламувала:

Іван і Ліна ловили линів.

Іван наловив линів.

А Ліна?

Ліна не наловила.

"Блін, Ліно, тобі лінь!"

(Цей і наступний тексти — майже дослівні цитати з букваря, справжнього підручника для першокласника. Тато лише трішечки "підправив" їх у кінці, щоб вийшло смішно. І щоб дяді й тьоті, які пишуть підручники, мали над чим задуматися… — Автор.)

Очі в мами полізли на лоба. Стефа, Ліза й тато давилися сміхом.

— "Блін", ясна річ, неправильно, але ж звучить красиво, — пересміявшись, пояснив тато.

Мама скрушно похитала головою й мовила:

— Це, я так розумію, домашнє завдання. А що ж тоді ви завтра в класі читатимете?

Стефа продекламувала знову:

Ось нива.

На ниві колосся.

Іван вивів "Ниву" на ниву.

"Нива" на ниві заглухла.

"Трах-тарарах, — сказав Іван. — Галіма "Нива"! Куплю "Джон Дір".

— Та-а-ак, — глибокодумно мовила мама. — Я все зрозуміла.

— Що? Що зрозуміла? — навперебій запитали дівчатка.

— Нашому татові не можна читати буквар. Він до такої розумної книжки ще не доріс…

СЛОВНИЧОК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ,

позначених у тексті зірочками:

ломажжє — хмиз, патики — палиці, штирпаки — настовбурчені гілки, гліжє — колючі гілки, ріщє — дрова;

джюрбило — рідина, муст — гноївка, млака — болотиста місцина.

Усе це — справжні колоритні гуцульські слова, які свідчать про багатство нашої мови. — Автор.

Розділ другий,

де Ліза й Костик отримують капосні дванадцятки, а ми тим часом дізнаємося про те, що буває від великого кохання

Стефа й не підозрювала, що ліс пізньої осені може бути аж таким цікавим.

Проминувши велику галявину, де було багато шипшини, наткнулися на присадкуватого дуба. Кора на ньому була з одного боку мов здерта — від коріння й метра на півтора над землею. Причому якось дивно здерта — не одразу, а так, ніби її зчісували потроху протягом багатьох років і посередині відполірували деревину до блиску.