Видно було, що востаннє полірували зовсім недавно. А до того ж опале листя під дубом було добряче зворохоблене й навіть земля де-не-де порита.
Діти, може б, і не звернули на це уваги, якби Чакалка не зупинилася під тим дубом, уважно розглядаючи сліди на стовбурі, а тоді задоволено мовила:
— Нумо, хто відгадає, що це за дерево, той отримає першу в новій чверті дванадцятку.
— Та дуб же! — хором одізвалися майже всі учні, здивовано обступивши вчительку.
— Я не про це запитую. Він не простий собі дуб, а унікальний. От тільки чим унікальний?
— Цими подряпинами, — знайшлася староста Анька Тимошенко.
— Еге ж.. А хто їх залишив? І головне — навіщо?
Діти задумалися.
— Я знаю! Я знаю! — вискочив нарешті Максим Заєць. — Тут їхав трактор і не вписався в поворот.
Діти зареготали.
— І так двадцять разів, — додала Ксеня Вовк.
— А ще версії є? — усміхнулася Чакалка.
— Інопланетяни невдало приземлилися, — хапався за живіт зо сміху Костик Дністровий. — Або бетмен літав-літав, і долітався…
— Ага, а тоді лебідку до дуба чіпляв, щоб сам себе з хащів витягти, — не вгавав Максим.
— Ні, то хтось роги чухав, — продовжив Костик. — Великий такий… лось!
І роги в нього триметрові!
І тут він приклав собі до голови розчепірені п'ятірні, імітуючи сохаті лосячі роги, й кинувся чухати їх об Лізу, яка стояла поруч нього.
— Краще вже не лось, а кабаняра,
такий як ти! — обурилася Ліза й з усієї сили відіпхнула Костика. Той, відскакуючи, наступив на ногу Максимові й отримав від нього кулаком по плечах. У цей час так само кулаком по плечах отримав і Максим — замахуючись, він зачепив Ксеню Вовк, і вона теж дала здачі…
Цей обмін стусанами тривав би ще довго, якби Чакалка раптом не сказала:
— Правильно, Лізо. Хоч я й сумніваюся, що така відповідь заслуговує на обіцяну оцінку.
Усі здивовано витріщилися на вчительку. Ну, бо що такого сказала Ліза? Обізвала Костика кабанярою — чи ж уперше? І взагалі: до чого тут дуб із подертою корою?
— Ну, але якщо вже я обіцяла, то відмовлятися від своїх слів негоже, — правила далі Чакалка. — Маєш, Лізо, дванадцятку авансом.
— За що?! — обурився Костик.
— Звісно, Костику, не за обзивання, а за правильну відповідь, хай і мимо-вільну. Річ у тому, що свої знаки на цьому дереві залишили не інопланетяни, не трансформери, не бетмени і навіть не лосі, а щонайсправжнісінькі дикі кабани. А цей дуб для них — і ростомір, і дошка оголошень.
— Як це? — заслухалися діти, миттю забувши про бігання й штовханину.
— Дуже просто. Насамперед, цей дуб є межовим знаком. Він позначає межі території, на якій живе й харчується стадо диких свиней. Їхня територія дуже велика — десятки квадратних кілометрів. І довкола на всіх голов-них стежках, які ведуть на цю територію, є такі межові знаки. Стадо підходить до такого дерева, і кожна свиня, від найменшого поросятка до найголовнішого кабана, їхнього вожака, мусить почухатися об нього й залишити на ньому свій запах. Тому для кожного, хто заходить у ліс, цей дуб — як дошка оголошень, на якій написано: тут мешкає стадо диких свиней, так що краще йдіть звідси подалі. Ясна річ, це послання адресоване насамперед іншому стадові диких свиней, яке могло б сюди прибитися. Для нього це сигнал: територія зайнята.
— А для лося? — з усмішкою перепитав Максим Заєць.
— Для лося це просто інформація, і не більше. Лось диким кабанам нічим не загрожує, так само, як і вони лосеві.
— І для зайця теж, — стрельнула очима в бік Максима Ксеня Вовк.
— Для вовка тим паче, — огризнувся Максим.
— Для вовка тут палиця на два кінці, — відповіла на це Чакалка. — Якщо вовк захоче поласувати м'ясцем дикого кабанчика, то прочитає на цій дошці оголошень таке: кабанчик тут є, але краще його не займати, бо за малюка є кому заступитися.
Стефа тим часом уважно розглядала шерстинки, що прилипли до зраненого кабанами дуба, й раптом запитала:
— А що станеться, коли чуже стадо кабанів буде дуже голодне й не зважить на попередження?
— Війна! — крикнув на це Костик. — Великі кабанячі бої!
— Може бути і війна, — підтвердила Чакалка. — Але це трапляється дуже рідко. Найчастіше в таких випадках обходиться без кровопролиття, причому завдяки саме цьому дубові.
— Як це?! — знову здивувалися діти.
— Я ж вам казала, що це не лише дошка оголошень, а й ростомір. Найвища позначка означає зріст ватажка. Якщо чуже стадо, яке прийде сюди, виявиться дужчим, а його ватажок більшим, тоді вони просто залишають на цьому дубі свої мітки. Відтак навідуються господарі, міряються й вирішують, що їм робити: ставати до бою чи тихенько піти собі в інші ліси шукати нових угідь.
— Виходить, що хто більший і дужчий, тому все, а хто менший і слабший, того й з дому виженуть, — розчаровано мовила Стефа.
— У тваринному світі так, — відверто відповіла на це Чакалка. — Але ми з вами не тварини, а люди, і відрізняємося від тварин тим, що вміємо мислити, а не просто мірятися силою. Тому, Костику, дай спокій Лізі. А ти, Ксеню, не муч Максима, він тобі ще в пригоді стане…
І Чакалка помалу повела учнів кабанячою стежкою вглиб лісу — шукати нових цікавинок.
Тим часом староста Анька Тимошенко відбігла на безпечну відстань і заторохтіла до Костика:
Кабан дикий —
хвіст великий
взув татові черевики.
Ані стати, ані йти —
лиш хвостярою мети…
— Та ну тебе, — відмахнувся Костик і понуро посунув услід за Чакалкою.
Стефа трохи затрималася перед дубом, розглядаючи мітки, і це ще дужче розсердило Лізу.
— Ану, малявко, рухайся! Не відставай! — огризнулася вона до сестрички. — Таких малявок, як ти, вічно треба за ручку водити. І за що мені ця кара?! — сердилася Ліза.
Узагалі, незважаючи на несподівану дванадцятку, для Лізи цей похід розпочався невдало.
Правду кажучи, вона дуже сподівалася, що Стефу батьки не відпустять — мала вона ще для походів. Але Стефа, татів мазунчик, таки в нього впросилася, тож тато, переговоривши з Чакалкою, переконав і маму. Ось тобі й перший мінус: замість того, щоб спокійно бавитися з
однокласниками, мусиш наглядати за сестричкою.
Відтак сталося ще гірше: мама наполягла, щоб Ліза вдягла в дорогу колючі теплі штани. Те, що колючі, було б іще півбіди… Та Ліза була переконана, що вона в цих штанах некрасива — а це значно гірше! Проте мама була невблаганна. Тоді Ліза сказала, що взагалі нікуди не піде, але мама заперечила: якщо йде сестричка, то мусить іти й вона, бо хто буде за сестричкою наглядати…
Знову ця сестричка! Завше через неї самі капості!
Далі тато наполіг на тому, щоб у наплічник Лізи помістити й частину Стефиних речей — мовляв, Стефа ще мала, і їй самій усе нести буде важко. Воно нібито й небагато тих речей, та й не важкі вони зовсім — лише запасні штани, та шкарпетки, та шарфик, та ще рукавички про всяк випадок, а свій термос із чаєм і бутерброди Стефа нестиме сама, — та все одно образливо. Вічно тій малявці якісь привілеї!
Також батьки категорично заборонили Лізі взяти з собою в похід хом'ячка Свирида Петровича.
— По-перше, хом'як у дорозі буде лише заважати, сковувати тобі рухи. По-друге, він усе ж домашня тварина і не призвичаєний до життя в лісі, там він може легко загубитись і навіть загинути. По-третє, наглядаючи за Свиридом Петровичем, ти одночасно не зможеш наглядати за Стефою. І нарешті, по-четверте, жодних родичів він собі в лісі не знайде, бо дикі хом'яки там не живуть, — авторитетно заявив тато. — Улітку візьмемо Свирида Петровича в село до бабусі, а для походу з ночівлею осіннім лісом він ще замалий.
Отак завжди!
Зате коли Стефа взяла з собою улюбленого зайчика Куслапка (названого на честь одного з персонажів дитячого роману Юрія Бедрика "Ролі, король зайців" — Автор), ніхто їй і слова не сказав. Хай Куслапко не тварина, а іграшка — то й що?! Однак Стефі можна, а Лізі ні!
Одне слово, не надто приємно для Лізи розпочинався цей похід.
А тепер, до всього, ще й Костик на неї образився…
А у всьому винна Стефа. Якби вона залишилася вдома, то Ліза ішла б собі з Ксенею, а не за сестричкою наглядала.
І Костик із Максимом борюкався б, а не на Лізу дувся…
Ох, як це кепсько — бути старшою сестричкою…
Гіркі Лізині роздуми обірвала Чакалка. Вона знову завважила щось цікаве під високою ялиною і попросила дітей обережно підійти й стати довкола.
— Зараз буде ще одна дванадцятка. Для того, хто скаже, яка тварина ночувала сьогодні під цією ялиною.
Листя там було добряче прим'яте, але кимось невеликим — ні лось, ні кабан тут не годилися, вони прим'яли б набагато більше місця для своєї лежанки.
На довершення, просто посеред імпровізованої постелі лежало кілька невеличких ледь видовжених балабушок. Запаху від них зовсім не було чутно, та все ж Анька Тимошенко демонстративно поморщила носа й відвернулася, а хлопці голосно зареготали.
— Даремно відвертаєтесь і даремно регочете, — серйозно сказала на це Чакалка. — За цією балабушкою, запах якої, до речі, був несильний і давно вивітрився, впізнати тварину найлегше. А крім того, справжній біолог фекаліями не гидує, а навпаки, старанно їх досліджує.
І вони можуть дуже багато розповісти: не лише те, що це за тварина, але й чим вона живиться, чи має достатньо корму, чи не хворіє… Звісно, голими руками балабушку брати не слід, адже там може бути інфекція. Та придивитися до неї не завадить. Ну, то які будуть міркування?
Тут наперед вийшла Стефа, дістала з кишені Куслапка і сказала:
— Нумо, принюхайся, зайчику, чи не твої тут родичі побували.
— На жаль, Стефо, це був не зайчик. Зайці — істоти дуже сторожкі, сплять з відкритими очима, принишкнувши десь у западинці, тож заєць не міг так виразно прим'яти листя.
— Та все ж, — нагадала Чакалка, — хто ночував під цією ялиною?
Діти мовчали.
І раптом Костик, косо зиркнувши на Лізу, випалив:
— Коза!
— Сам ти… цап! — обурилась Ліза і, стягнувши наплічник, гемцьнула ним Костика по голові.
— Один-один, — засміялася Чакалка. — Чи то пак дванадцять-дванадцять. Звісно, Ліза тут ні до чого, Костику. Під цією ялиною справді ночувала дика коза.
На наступній галявині був привал. Багаття розкладати поки що не стали — вирішили обійтися чаєм із термосів і бутербродами.
Коли трапеза геть захопила старших дітей, Чакалка нечутно підійшла до Стефи й тихенько запитала:
— Ну, як? Цікаво?
— Умгу, — закивала головою Стефа, наминаючи бутерброд.
— А чого ж вони тоді… такі?
— Які? — здивовано перепитала Стефа.
— Ну, б'ються, штовхаються, прозиваються…
— Не звертайте уваги! То в них велике кохання.
— Що-що? — витріщила очі Чакалка.
— Мій тато каже, що коли хлопчик дівчинку смикає за косичку або робить підніжку, а дівчинка товче хлопчика по голові портфелем, то це означає, що в них велике кохання.