Йому подобалися її думки, несподівані бажання і примхи.
Тепер у нього був такий вигляд, ніби його залишили самого в клітці з хоч і не страшним, але досить шкідливим хижаком. Наприклад, з лисицею чи з дорослим вовченям.
Майстерно пошита чорна сукня виразно окреслювала фігуру Наталі Павлівни. Вона знала, що ця сукня їй личить. Поклавши маленьку праву руку собі на стегно, гостя спитала:
— Ви не знаєте, чому я сміялася? Звичайно, ні. Мене розсмішило, що у мене вуса більші, ніж у вас. Погляньте,— Наталя Павлівна наблизила своє обличчя до Аркадія. Він прикро почервонів.
— Ой, яка задуха! Ви так палаєте, що я можу теж згоріти. У вас зараз згорять вуха, а такому вродливому юнакові незручно бути безвухому. Ніхто вас не полюбить! Дьогтем мажте верхню губу на ніч, це допомагає. Краще ростуть вуса у юнаків...
Велика насолода для Наталі Павлівни — примусити Аркадія почервоніти. Вона й не ховалася з цим. Аркадій щоразу давав собі слово відповідати по-геройському на її жарти, триматись безтурботно, але червонів обов'язково і стояв перед Наталею Павлівною скований, як і цього разу.
— Страшенно хотіла б я бути гусаром,— зітхнула Наталя Павлівна.— Розумієте, вуса, чорт візьми, виправка, краса! Всі дівчата закохані! А головне, вуса... Обов'язково запускайте собі вуса, Аркадію, обов'язково!..
— Я так і вирішив,— запишавшись, відповів їй у тон Аркадій, широким рухом пригладивши те місце, де у нього повинні бути вуса.
— Тільки довго вам чекати,— дивлячись на його верхню губу, з жалем сказала Наталя Павлівна.
— Нічого, я не поспішаю...— заспокоїв її Аркадій.
— Ви знаєте, чого я до вас прийшла? — нараз спитала гостя і сіла на кінчик дивана.— Я спеціально прийшла вас поцілувати за вашу гру,— роздільно промовила Наталя Павлівна.— Бачите, у нас дуже зручно побудовано будинок, через стіну все чути. Я зараз упивалася вашою грою на скрипці; так зворушливо ви грали, стільки невимовних чар у вашій грі, що я не витримала. Дайте я поцілую вас і попрохаю ще заграти для мене.
Недбалим рухом Аркадій кинув скрипку на своє місце. Басова струна підозріло зашипіла, як роздратований шершень.
Аркадій соромився своєї дилетантської гри. Цим рухом він показав, що розмовляти про його гру не слід. Наталя Павлівна з цікавістю дивилася на нього і, на запрошення Аркадія, знову сіла на диван. Зітхнувши, поклала ногу на ногу.
— Ах, чорт!.. Ага, так ви знаєте, чого я до вас прийшла? Я й забула... Ви вмієте танцювати фокстрот, танго? — жваво підвелася Наталя Павлівна і зразу зів'яла після Аркадійової відповіді.— Не розумію, як це молодий чоловік не вміє танцювати, фу! А збирається заводити гусарські вуса!
На хвилину одвернулася від Аркадія, потім поглянула скоса, блиснувши жовтуватими білками очей.
Наталя Павлівна замислилася. Обличчя її відразу стало іншим — строгим, спокійним, а не рухливим і капризним, як завжди. Здається, сидить велика дитина і думає свої дитячі, неглибокі думи. Але зараз вона Щось вигадає і натворить шуму на весь будинок.
— Аркадію, що робити, коли нудно? — раптом спитала, немов прокинулася, Наталя Павлівна.
— Почекати, доки буде весело,— засміявся Аркадій.
— Для вісімнадцяти років дотепно і мудро. Так, ви вундеркінд!
— Дітей не слід ображати, Наталю Павлівно,— кинув докір Аркадій.
— "По капле, медленно глотаю скуки яд", як сказав поет. Ні, зрозумійте, яке свинство,— повернулась Наталя Павлівна до Аркадія.— Я вже й грала на піаніно, читала, господарювала. Умовилася з Яремою сьогодні погуляти. Він прийшов і приволік жмут якихось там рисунків. Звичайно, я розумію, що робота важлива, відповідальна, творча, але... свинство... Обідаючи, онімів, мовчки переглядав газети, потім — зразу до себе в кімнату працювати. Ну, а там йому не дошкулиш. Щось бурмотить над рисунками, як старий дід, і нікого не помічає, свистить увесь час, всю ніч. Я йому кажу: "Ти не любиш мене!" Він у відповідь висвистує. Я йому кричу: "Мені нудно!" Висвистує. Я йому кричу, що не люблю його, а він свистить: "Сердце красавицы склонно к измене..." і сміється так, що не можна витримати. Я пересердилася, слухаючи вашу гру, і прийшла до вас, а ви теж...
Аркадій несподівано засвистів Наталі Павлівні арію з "Фауста" і засміявся, дивлячись, як міниться її обличчя.
— Ідіть ви під три чорти! Нахаба, піонер нещасний, я вам зараз..— Наталя Павлівна хотіла вдарити Аркадія книжкою, він ухилився і побіг до дверей.
— До чого ви з Яремою противні! Хоча б Надія Василівна прийшла, погомоніти з розумною женщиною. Ось, мабуть, і вона! Хлопчисько! — Наталя Павлівна зробила гримасу, перекривила Аркадія і в коридорі почала скаржитись матері на її зухвалого сина і взагалі на цих мужчин.
10
Побазікавши з Надією Василівною, поскаржившись на чоловіка і на життя, Наталя Павлівна відмовилась від чаю і пішла додому. Останні слова говорили біля дверей, у коридорі. Аркадій чув, як мати повчально, але з іронією сказала:
— Щоб цікаво жити, треба відчувати хист до життя. Тут теж необхідно талант.
;— Значить, я зовсім безталанна,— сумовито промовила Наталя Павлівна.
— На кожному кроці вас чекає якась новина, щось захоплююче у нашому житті. І ви це знаєте, тільки кокетуєте. Не піддурите мене, Наталю Павлівно! — засміялася Надія Василівна.
Ще кілька хвилин Наталя Павлівна виправдувалася і потім гукнула Аркадію "до побачення". Він вийшов з газетою в руках, коли мати зачиняла двері і покликала його вечеряти. Аркадій любив ці години наодинці з матір'ю.
Кімната Надії Василівни правила й за їдальню. Тут завжди затишно. Посередині стояв великий стіл, на який електрична лампа з-під абажура виливала все своє світло. В кутку — шафа для посуду, а за ширмою — ліжко. Крім того, столик Надії Василівни з різними жіночими затишними дрібницями і книжками.
Над столом збільшена фотографія Аркадійового батька — славного кіннотника. Ще зовсім юне батькове обличчя нагадувало сина. Особливо — міцний рот і енергійне підборіддя. Лоб сховано під волохатою папахою. Очі пильно вдивлялися в далечінь, у те велике життя, за яке помер кіннотник Троян, не зазнавши щастя дожити до перемоги над ворогом.
Слова матері про хист і талант до життя сподобалися Аркадієві. Про це часто думав він і чимало говорив з товаришами. Намагався завжди планувати все, жити за тим планом. Кілька днів ніби все йшло гаразд, потім якась спокуса несподівано виб'є з колії — і пішли всі плани шкереберть.
Сьогоднішній вечір дуже показовий.
Інколи думав і так: є чимало питань і справ, над якими не слід замислюватись. Багато людей живуть непогано, вдало обминаючи такі питання. А він обов'язково зачепиться за те, про що інші й не думають. Тоді починає ритися в книжках, шукаючи відповіді. Завжди в нього на столі можна знайти книжки на зовсім несподівані теми. Приміром, взяв і простудіював історію музики. Зачитувався біографіями великих людей, не лише винахідників... Не кажучи вже про книжки з радіо, техніки, механіки, математики...
А на полицях, де в педантичному порядку стоять книжки невеличкої бібліотеки Аркадія,— перше і почесне місце займають твори Леніна, потім ідуть різні довідники, словники, енциклопедія. Своїми знаннями Аркадій ніколи не похвалявся, демонстративно нікого не виправляв, тільки часом вставить, коли треба, зауваження, немов між іншим.
Але мати знала, як у нього горять очі жадобою до знання, до нової книжки. Вона вміло підтримувала цю жадобу, розпалювала її.
Проте Надію Василівну дивувало, що в сина і в його товаришів залишилось багато ще дитячого, наївного, до болю хорошого. Тоді ніяк не даси Аркадію вісімнадцять років!
Матері подобалося, коли син замислювався над звичайнісінькими справами щоденного життя, думав над цим, дошукувався глибокої правди.
Такі розмови тішили матір. її радувало, що саме вона є першим порадником сина. Аркадій і тепер, не соромлячись, питав її про все, що цікавило його. Іноді такі запитання бували примхливі, часом — для жарту, щоб насмішити її, але й це — радість,
Надія Василівна спокійно поралася біля столу.
Все легко підкорялося їй.
Аркадій стежив за її рухами, одриваючись від газети.
Ніхто не повірив би, що Надії Василівні три місяці тому минуло тридцять сім років. Здавалося, жорстокий нас обминав її, розбиваючи всі теорії про нещадні ознаки прожитого життя.
Треба ж іще знати, що Надійка Троян сімнадцятирічною дівчиною пішла в армію, була мало не в усіх походах Кінного корпусу, а потім Першої кінної армії. Біля Воронежа забито її чоловіка. Він помер на її руках, і остання просьба його була — берегти сина. Ніби знав він, що народиться син.
Ще й досі старі товариші звуть Надію Василівну просто Надійною — це нагадує молодість, бурі походів, пристрасті боїв, невмирущі дні п'янкої бойової слави.
Для багатьох знайомих, значно молодших за неї, Надія Василівна була людиною чудових властивостей.
Можна додати до цього, що мати Аркадія завжди працювала і ніколи не ставилася до роботи по-казенному. Віддавала роботі і синові все своє життя.
Аркадій стежив скоса за рухами матері. Вона різала півовалами пахучий пористий хліб.
— Бери, вечеряй, філософе. Я сьогодні стомилася, два засідання просиділа. На одному мене так покритикували, що...
— Сподіваюсь, за діло? — допитував Аркадій.
— За діло. Я співчуття в тебе не шукаю,— попередила Надія Василівна стомлено.
— Бідна моя старенька мама Надя, кривдять,— жартуючи пожалів її Аркадій, хоч вона й не потребувала співчуття. Потім докладно розповів про сьогоднішній прихід у школу Івана Романовича і про бесіду з ним на вулиці. Захоплено розписував свого нового знайомого й консультанта і не помічав, що знищував шматок за шматком хліб з маслом, ковбасу і все, що попадало йому в руки.
Похвалився своїм заробітком і, побачивши, яке враження це справило на матір, спитав, піднявши брови:
— Мамо, скажи, дарувати квіти комсомолець має право?
— Кому?
— Ну, дівчині, приміром.— зухвало відповів Аркадій.
— Не лише має право, а й повинен,— сказала Надія Василівна і підозріло глянула на сина. Він спитав так смішно, і голос у нього дивний, щось середнє між дискантом і басом, хрипкий, як у нічної птиці, що кричить на світанку в очеретах, зустрічаючи рожеві спалахи зорі.
— Старенька моя мамо, скажи, тебе любить... ти знаєш хто! — стримуючи сміх, спитав знову Аркадій.
— Аркадію...— докірливо подивилась на нього мати і жартівливо додала: —Цими днями одружуюсь...
— От коли б ти справді заміж вийшла! Знаєш за кого?..