Та відчула, що його аж тіпає від люті й приниження, і вирішила більше не ятрити йому рани.
— Ходімо! — похмуро мовив Дрон. — Він чомусь вважає, що ти зможеш нам допомогти.
Круць враз перестав зітхати й жалітися і суворо промовив:
— Так! Я в цьому впевнений. А ти, Дрон, не ображайся на мене, — просто цинік! — І Круць рішуче стрибнув у воду. Дрон махнув лапкою і подумки наказав мені:
— За мною! — і теж шубовснув у чорну каламуть.
Подумки я здригнулася, передчуваючи холодну купіль, але, занурившись у воду, не відчула нічого. "Ага! Я ж зовсім забула — тепер я привид…"
На дно Чорного озера ми спустилися дуже швидко. Дві білі жаби пливли попереду, смішно дриґаючи лапками, а я ледве розрізняла їх серед каламутної води. І коли вони спинилися й присіли на краю якогось маленького круглого предмета, я спершу не зрозуміла, що це і є космічний апарат — посланець могутньої цивілізації.
Я мало не зареготала. Цей міжгалактичний корабель був схожий на звичайну пластмасову тарілочку з іграшкового сервізу. Тарілка була вкрита мулом і грязюкою і вже наполовину вгрузла у дно.
Дрон нахилився і натиснув на якусь невидиму кнопку. Зверху відкрився маленький люк, і Дрон з Круцем спритно пострибали всередину. Я, мов прозора хмаринка, просочилася за ними.
Нутрощі тарілки були дивні. Жодних меблів там не було. Лише на стелі я помітила два гаки.
— Ми на них спимо, — пояснив мені Круць.
— На чому? — не зрозуміла я.
— Почепившись ногами за гачки. Головою донизу.
— Навіщо?
— Це для того, щоб у польоті, який часом триває довгі роки, не старіти.
— Як? Невже все так просто? Для того, щоб зберегти вічну молодість, треба просто спати догори ногами, як кажан?
— Так! Це перша таємниця, яку ми тобі відкрили, — озвався Дрон. — А тепер до діла. Поглянь, це і є наш надпотужний двигун. — Дрон заговорив поважно, навіть урочисто.
— Ось він! — Круць показав на блискучий плаский предмет розміром з ніготь на мізинці. Я придивилася й зойкнула з подиву:
— Та це ж звичайна сонячна батарейка!
— Так! Але чому звичайна? Це один з найвидатніших винаходів нашої цивілізації. Хоча що ти в цьому розумієш?
— Заждіть! — Я просочилася крізь люк і за мить вже стояла на березі біля свого покинутого тіла.
Я знову з цікавістю поглянула на себе збоку. Треба сказати, що картина була невтішна: порожні, вирячені очі, роззявлений рот, розкудлане чорне волосся на голові. Але треба було поспішати. Я зосередилася і уявила, як входжу в свою оболонку. Так, як Круць і Дрон залазять у свої жаб'ячі костюми. І в ту ж мить відчула, що в мене страшенно свербить у носі.
"Ну от, ще й застудилася", — встигла подумати я і побачила, як до мене підстрибують двоє білих жаб.
— Куди ти втекла? — обурено закричав на мене Дрон.
— Невже ти злякалася? — докірливо приєднався до нього Круць.
Але я не розгубилася. Швидко розстебнула годинника в себе на руці, підчепила кришечку ззаду і витрусила на долоню маленьку сонячну батарейку. Точнісінько таку, яка лежала у зелених чоловічків у тарілці. Тільки моя була нова.
— Звідки? Звідки це у тебе? — Круць вражено лупав рожевими очима.
— Та в нас їх повно. Як бачите, не такі вже ми й відсталі. Просто вам не пощастило — потрапили ви на дно брудного Чорного озера й чули розмови місцевих п'яничок.
Але інопланетяни мене не слухали. Мов заворожені вони дивилися на батарейку, що лежала на моїй долоні.
— І ти зможеш віддати нам ЦЕ? — несміливо озвався Круць.
— Так, будь ласка, — і я простягла йому батарейку.
— Вибач, — подумки перепросив мене Дрон. — Я помилився. Виявляється, ви не такі вже й безнадійні. Прощавай, Олю! Зараз нам треба відлітати. Але ми повернемося. Неодмінно.
— Як же ви мене знайдете?
— Не хвилюйся, тепер ти зможеш спілкуватися з нами на будь-якій відстані. Вважай, що це тобі подарунок від нас. Передавати думки набагато простіше, ніж керувати космічними апаратами.
Я не встигла нічого відповісти. Як видно, Дрону і Круцю хотілося якнайшвидше відлетіти додому. Вражень від першого візиту на Землю їм було цілком досить. Вони помахали на прощання лапками й шубовснули у воду.
За кілька хвилин я побачила, як над озером засвітилася малесенька зелена цяточка. Вона піднімалася все вище і вище вгору, аж поки не зникла серед сутінків, які вже опустилися над Чорним озером.
Я стріпнула головою. Невже все це було насправді? Я зустрілася з представниками позаземної цивілізації? Але ж я так нічого й не встигла дізнатися про них.
Я похнюпилась і повільно пішла з парку. Але тут у мене в голові залунало:
— Не журись! Ми прилетимо. І дуже скоро. Через місяць або через рік. Ти тільки чекай.
Відтоді я щодня стою на голові — на всякий випадок, щоб не старіти. Треба ж дочекатися інопланетян!