Моя мати була тоді в хижці. Двері з тієї комірчини, чи хижки, виходили в сіни. Єврейка стала на порозі дверей у комірчину й розмовляє собі з матір’ю, взявшись рукою за клямку й заглядаючи в комірчину. Антін йшов через сіни й углядів єврейку. Несподівано в його майнула думка налякать її. Він стає рачки, закрадається до неї й одразу починає скажено гавкать, хапає зубами за поділ спідниці, гарчить зовсім по-собачому й рве та тріпає поділ зубами.
— Ой ґвалт! Ой вей! тателе! — криконула єврейка й з переляку вскочила в комірку, ще й двері причинила за собою. Бідна єврейка аж зблідла з переляку, але, виглянувши, вона ніде не бачить собаки, тільки Антін схопився на ноги й регочеться, аж за боки береться.
— А бодай тебе, як ти мене злякав! Навіщо тобі мене лякать? Хіба ти не знаєш, що я боюся "собаку"? — каже вона й каже поправді: євреї, здається, нічого в світі не бояться так, як собак, бо ця животина страшніша для їх од усякої поліції, і її не можна ні підкупити хабарами, ні підмогоричить.
Раз восени до мого панотця прийшов єврей купувати кулі. Кулі сторгували. Крамар приїхав по кулі своїм возом і заїхав у клуню, де кулі були складені в засторонку. Єврей взявся сам скласти кулі на свій віз само по собі аадля того, щоб насамоті вибрати собі найбільші. Ангін чув усю ту розмову про кулі. Ще єврей не заїхав у клуню, а Антін вже побіг туди, виліз на засторонок, врився в кулі та й лежить там насподі, притаївши дух. Єврей виліз по драбині на засторонок і починає скидать кулі в віз. Піднімає він одного куля, звідтіль несподівано вискакує Антін. Він підскочив трохи не під крокви, замахав руками, задриґав ногами, криконув скаженим диким голосом і знов швидко, хутко врився в кулі, мов кріт у землю. Єврей перелякався на смерть, спотання скакає з засторонка на віз, з воза на тік і дременув з клуні в двір, не озираючись. Прибігає він у сіни блідий та переляканий і починає репетувати.
— Ой вей мір! Ой ґвалт! там у кулях сидить дідько або чорт.
— Який там чорт? Де там той чорт узявся та ще й удень? Ти, мабуть, сьогодні трохи випив, — кажуть наймички до його.
— Я сам бачив на свої очі, — каже єврей. — Я підняв куля, а звідтіль як вискочить чорт, як підскочить аж під самісінькі крокви! Криконув та й десь дівся.
Коли це а клуні виходить Антін і регочеться на всю пельку.
— Та то, може, оцей чорт вискочив з кулів! — кажуть до його наймички, показуючи на Антона.
— Ні, не цей. Де там цей! То був зовсім не такий, був страшний. Заверніть мені коні з клуні в двір, бо я туди сам не піду. Не хочу я й тих кулів брати. Ой-ой-ой! — аж стогне він, хапаючись однією рукою за сухі груди. — Ой-ой! Там у клуні щось є! Не хочу я тих кулів брать. Там є нечиста сила.
І справді, він не схотів брати кулів. Як не вмовляли його, що то була Антонова штука, він не пересвідчився в тому, нікому не пойняв віри й зостався при своїй гадці, що в кулях безпремінно заплодився чорт і що кулі нечисті, трефні, а це й єсть причина, через котру він не візьме кулів, хоч би йому давали їх дурно.
Одного року літом євреї-кравці шили для нас одежу в нашій пекарні. Кравці були не стеблівські, а з недалечкого містечка Лисянки. Євреїв було чотири: три челядники молоді й хазяїн, вже старий, сивуватий дід. Вони сиділи кругом стола та робили свою роботу, шпортаючи голками й порпляючись в клаптях краму. В пекарню ввійшов Антін Радивиловський. Лисянські кравці зовсім його не знали й бачили його вперше. В Антона несподівано промайнула думка злякать їх, а його фантазія в вигадуванні штук просто невичерпна, мов безодня, повна цього скарбу.
Антін, поздоровкавшись з кравцями, починає з ними розмовляти й провадить сяку-таку балачку спокійним тоном людини не домашньої, а нібито чужої, котра прийшла чогось по ділу.
— А звідкіль ви? чи стеблівські, чи корсунські, чи, може, богуславські? — питає Антін кравців, стоячи серед пекарні.
— Ні, ми лисянські; шили в Стеблеві в сахарні панам убрання та й сюди заїхали, — каже старий кравець.
— Що ж це ви шиєте! чи паничам сіртуки, чи що? — питає Антін зовсім байдужним голосом.
— Це ми шиємо для паничів сіртуки та жилетки, — каже старий кравець.
Коли це Антін в одну мить бух на діл навзнак! Він звалився, як сніп, ще й покотився та давай махати руками та дриґать ногами! Сопе, хропе, важко дише, неначе його кинула на землю чорна хвороба. З ним ніби сталися дрижаки та корчі. Він одкинув голову, стукає головою об діл, страшно вивертає очі, пускає їх під лоб; руки й ноги ніби корчить, наче в конвульсіях.
Кравці з переляку неначе здерев’яніли; вони сидять нерушимо, витріщивши очі на Антона.
Антін починає вдавати умираючої, конаючої в конвульсіях людини, як вдають її артисти на сцені. Корчі стають не такі страшні. Антін розкидав руки й ноги по долівці, й ним вже не кидає об землю. Він тільки конвульсійно стискає пальці на руках і стягує коліна, то страшно кривить рота, то роззявляє його, скільки сили; язик висолоплює з рота аж на бороду; очі зовсім пустив під лоб, тільки блимає білками. Починається ніби передсмертне конання, хрипіння. Антін от-от дійде через хвилю, через дві.
Кравці сидять за столом злякані, витріщивши очі; здається, що вони од несподіванки не можуть і поворушитись. Закон чи звичай забороняє їм дивиться на лице конаючої, вмираючої людини, і євреї в останню годину живоття вкривають помираючу людину простирядлом і виходять з хати. Кравцям треба було втікать з хати, але вмираючий Антін розкидав руки й ноги впоперек пекарні й заступив їм стежку до дверей. В пекарні не було наймичок.
Старий кравець якось опам’ятався. Він виліз на лаву, по лаві дійшов до дверей і вискочив у сіни, а потім надвір.
— Ой, чоловік в пекарні нагло вмер! — репетує він.
— Який чоловік? Де він вмер? — питають в кравця наймички, котрі порались у дворі.
— Ой! Там у пекарні. Скажіть панотцеві, що якийсь чоловік прийшов у пекарню, розмовляв з нами, а потім несподівано й раптово на його напали дрижаки та корчі; він впав навзнак та й вмер! — каже кравець, а сам ледве зводить дух.
Звістка про наглу смерть якогось чоловіка в пекарні, смерть напрасну, стривожила всіх у покоях. Усі побігли в пекарню. Антін лежить долі й, здається, вже зовсім доходить, от-от богу душу оддасть. Він тільки в корчах дриґає коліньми, піднімаючи вгору наперемінку то одно, то друге коліно. Голову звело набік, зіньки пішли під лоб.
Коли це Антін несподівано як скочить! встав на ноги та давай реготаться на всю пекарню. Безщасні молоді челядники, що сиділи за столом і бачили удавану агонію, тільки повитріщали з дива очі. Всі, хто був у пекарні, почали й собі реготаться.
Що думали та гадали кравці в час тієї сцени, це трудно вгадати. І їм вже потім розказали, що всі ті страшні Антонові муки були жартами і, ми скажемо од себе, так добре вдаваними, що їм позавидував би перворядний артист.
З своїми близькими родичами Антін Радивиловський не в великому приятельстві, і все-таки через свою непереможну нахильність до жартів. Старша Антонова сестра була замужем за дяком в одному маленькому селі Хильках за верстов сім од Стеблева. Менший Антонів брат Іван жив у сестри як робітник. Сестра не поважає й не любить Антона, вважаючи на його, як на вітрогона. Менший брат зненавидів Антона й полаявся та посварився з ним. Антонові про все байдуже. По своїй вдачі Антонова сестра правдива його супротилежність. Вона практична людина, хазяйновита, падкує коло хазяйства. В неї багацько дітей, і вона наріклива, завсігди клопочеться, все то за роботою, то морочиться з дітьми як сім’яниста й незаможня людина. Вона все нарікає на свою долю, все охає, бідкається, аж стогне, часто навіть, бідкаючись, плаче і при тому має звичку хапаться обома руками за голову. Природа неначе пожартувала з цієї сім’ї, неоднаково й дуже однобічно розділила між братами та сестрою свої дари. Антін — ввесь сміх, жарти та легкодумність; сестра — уся клопіт, сльози, бідкання та завсідні разуразні нарікання. А що ж може бути спільного меж сміхом та сльозами?
Невважаючи на недостачу симпатії й спочування лиху своєї сестри, Антін все-таки часом бував у неї в гостях. Сестра по своєму звичаю зараз починає зітхать, охати, нарікать на свою важку долю, на своє вбожество, а потім починає чепляться до Антона та говорити йому напутіння. Антонові не подобалась така забавка в гостях: він не любить охкання та бідкання, ненавидить сльози. Сестра починає напутювать його. Антін ненавидить усякове напутіння, та ще заправлене слізми, неначе перцем. Він мовчить та кривить своє лице.
— Господи милостивий та милосердний! і що ти за людина? — починає свою проповідь сестра. — Тобі все смішки, все жарти. Ти ж вже не маленький, не хлопець, а дорослий, дійшлий чоловік. Хіба ж таки не час тобі до пуття й до розуму дійти? Он другі люде твого віку вже поженилися, а ти й досі тиняєшся, й досі байдики б’єш. Ти якийсь непоміркований, нестатковий. Тобі все смішки та жарти в думці, з котрих користі, як з цапа молока.
— Підсипай, підсипай перцю в горілку! Буде смачніша. — жартує Антін.
— Господи! що б то сказав наш небіжчик батько, якби оце встав з домовини, — тягне далі сестра напутіння.
— Нічогісінько не сказав би, а ти от так наговориш три мішки гречаної вовни, — вже трохи поважно, але не сердито обзивається Антін.
Сестру трудно спинить і впинити: вона почуває потяг до слів та до читання моралі.
— Кожного тобі зачепить, з кожного насміється! з кожного глузує та знущається. Не минає ні старого, ні малого. Нема тобі ні сорому, ні гріха. Чепляється до дівчат, зачіпає молодиць. Господи! в кого ти вдався? І що ти за людина? — каже далі сестра.
В Антона вже не стає терпіння. Він підступає до сестри й підставляє полу свого жупана, неначе хоче зібрати в полу перли навчіння та напутіння, розсипаного сестрою.
— Сип жару в полу, сип! — каже Антін не то сердито, не то жартуючи.
— Взяв би дочку в щербашинського дяка та й жив би, як живуть люде. Гортань у тебе добра, співати в церкві вмієш, — тягне далі сестра.
— Оту птаху з полив’яним носом? Ще колись виклюкає мені очі своїм носом, як ключкою, — одповідає Антін.
— Нічого те, що в неї гострий ніс, зате ж у її батька і воли, і корови, і коні, і багацько всякого добра.