Таємниця старого будинку
Якщо чесно, першим до цього будинку прибіг м'ячик.
Будинок старий, трухлявий, ніхто в ньому давно не живе. Вікна забиті дошками. Але увійти до нього просто – будинок будуть валяти, тож двері незамкнені. Бульдозер розвалив дві стіни, здіймаючи хмари рудої куряви, і вантажівки цілісіньку днину возили сміття. Зусібіч здіймаються нові багатоповерхівки. Може, десь на десятому поверсі оселилися господарі цього будинку. Незабаром на його місці буде дитячий майданчик. А зараз тут лише назва, що будинок. Усе розвалене, розламане – руїни.
До цих руїн і закотився м'ячик. Закотився – і зник.
Та не зовсім зник: десь він там був, але не видно де, тож Оксана полізла його шукати.
Оксана – мале дівча, років шість із половиною, очі в неї блакитні, вона їх мружить, коли дивиться на сонце.
Зазвичай вони скидаються на двох блакитних метеликів. Волосся в Оксани світло-золотаве й заплетене у дві кіски. На голові – ще один метелик із яскравої капронової стрічки, на колінах – дві зелені плями. Це мама садна зеленкою помазала. Ну, чому садна, гадаю, пояснювати не треба: бігла та й гепнулася. Як ото кортить скрізь устигнути й багато побачити, неодмінно десь гепнеш. А земля – вона ж не пухова перина, камінчиків та шклянок різних повнісінько, ото й зеленка.
І ще в Оксани – характер. Так мама каже.
– Ох і характер у тебе – жах, та й годі! – каже мама, сплескуючи руками. А тато відкладає газету, підморгує доньці й додає:
– Мій характер!
– Знайшов чим хвалитися! – каже татові мама.
– Так чи так, а я не лемішка! І доця моя теж! – твердо каже тато й знову береться до газети.
Останнє слово завжди залишається за татом. Мама махає рукою і йде до кухні.
А в Оксани просто твердий характер, ніякого жаху в нім нема. І вона справді не лемішка. Жоден хлопчик у дворі не буде з нею сваритися, а битися й поготів – відразу по шиї заробить.
Та Оксана перша в бійку й не лізе. Найдужче любить вона свого м'ячика. Під її рукою він може стрибати десять, сто і, може, й тисячу разів. То вище, то нижче, а часом поки він до землі долетить, Оксана три рази на одній ніжці перекрутиться. Одне слово, дівчинка як дівчинка.
В одному будинку з Оксаною, навіть в одному з нею під'їзді, живе хлопчик Славко. Вони дружать із Оксаною давно, ще до того, як Славко пішов до школи. Тепер він ходить до другого класу. Тобто він перейшов до другого класу, а піде до нього восени, коли закінчаться канікули. Оксана теж піде восени до школи, тільки до першого класу. А поки що вона дошкільня й любить грати в м'ячика. Аж він раптом стрибнув, перескочив доріжку, ще раз блиснув червоним боком і зник у руїнах.
Оксана перелізла грубі колоди й почала його шукати.
Славко вийшов у двір. Він бачив, як Оксана побігла по м'яча, а потім наче під землю провалилася. Дивна річ!
Хлопчик подався до руїн. Круглий годинник на високому будинку навпроти показував пів на п'яту вечора.
Узагалі Славко вийшов ненадовго. Завтра він їде до дитячого табору. Йому ще треба збиратися. Хлопчик вийшов сказати про це Оксані. А вона взяла та й пропала десь там, у напівзруйнованому будинку.
– Оксано! – крикнув Славко, підходячи ближче. – Оксано!
– Та тут я, тут, тільки вилізти не можу! – здалеку і глухо пролунав її голос.
Славко зазирнув у руїни. Там тхнуло пліснявою і, хоч стояла спекотна днина, було прохолодно і трохи непривітно.
– Ну, де ти там? – крикнув голосніше Славко, щоб підбадьорити самого себе.
– Тут, – знизу озвалася дівчинка.
Оксана сиділа навпочіпки у квадратній ямі, яка раніше була, напевно, погребом. На краю ями висіла колода, з якої дівчинка зістрибнула або впала.
– Вилазь! – суворо сказав Славко. Зрештою, він був старшим та ще й школярем.
– Як же я вилізу? Високо! – відказала Оксана й насупилася.
Славко почухав потилицю. Справді, високо. Для неї – високо. А для нього – глибоко.
– Чого тебе туди занесло? – буркнув він, озираючись довкруги.
Нічого не залишалося, як зіпхнути до ями ту колоду, а потім уже витягнути це капосне дівчисько. Колода ковзнула униз, тільки-но Славко до неї доторкнувся.
– Ставай на колоду й давай руку!
Але Оксана навіть не ворухнулася.
– Тут цікаво!
– Що ти вигадуєш?! У льоху сидіти цікаво?
– А тут коробочка біля дверей лежить!
Славко бачив, як дівчинка простягнула руку й обережно, пальчиком, помацала щось. На дні льоху Оксана здавалася зовсім маленькою. Дивлячись на неї згори, Славко почувався великим і дужим.
Шорти сиділи на ньому наче влиті, на пряжці був зображений якір, у кишені лежав складаний ножик.
Чуба Славкові підстригли, бо завтра ж їхати до дитячого табору. Волосся в нього дуже густе, його важко розчісувати, то дорослі часто дорікають мамі: "Ну чому він у вас такий скуйовджений завжди ходить?" А Славко не скуйовджений, просто в нього волосся неслухняне, в'ється і на всі боки стирчить.
Але зараз із чубом було все гаразд, на ногах – лискучі брунатні черевики, та й весь він був як нова копійка. Та ще й ніколи було йому! І кортіло хутчій упоратися з цією справою, що так не до речі йому випала.
– Немає там ніякої коробочки. І дверей там ніяких немає. Вилазь, Оксано! По-перше, я їду до табору, а по-друге, вилазь негайно! – гукнув хлопчик Оксані.
А Оксана й каже йому:
– Сказала, не вилізу – то й не вилізу!
Славко її знав. Оксана не вилізе. І тоді він, розставивши для рівноваги руки, спустився колодою вниз, щоб витягнути вперте дівчисько за комір або й за косу, – нехай не лазить куди не треба! І побачив двері.
Зустріч із Тишком
Двері були старі, з темного дерева, подекуди їх поточили шашелі, тож того вони вкрилися чудернацькими візерунками. Колись на них висів великий замок. Збереглися два залізні кільця, куди просовувалася дужка, але сам замок, плескатий і квадратний, лежав біля дверей. Славко узяв його, покрутив у руках. Замок тягуче заскреготів. А може, то не замок заскреготів, а двері рипнули, тому що вони раптом самі прочинилися.
– Ой, – прошепотіла Оксана й тихенько підвелася.
– Боїшся? – теж пошепки запитав Славко.
Двері ніби запрошували ввійти.
– Нітрохи, – невпевнено відказала вона й обтрусила куряву з сукні в синій горошок. – А що там? – тицьнула вона пальцем на двері.
– Хіба я знаю? – якомога безтурботніше відповів Славко. – Може, там картопля зберігається чи огірки солоні. Як у бабусі в селі. Там ще яблука на зиму складають.
– Я люблю яблука, – сповістила Оксана. – Ну ж бо глянемо? Усе одно тут ніхто не живе. Ніхто не сваритиметься на нас.
Оксана взяла Славка за руку.
– З'їмо по яблучку – і назад! – запропонувала вона.
– Ходімо!
І вони переступили поріг.
За дверима були сутінки. Неначе день уже минув, а ніч іще не настала. Скрізь валялися порожні діжки, старі ящики, розбиті пляшки й інший непотріб. Велике, похмуре підземелля. Навряд чи тут лишилися яблука чи огірки. Сіра стеля, сірі кам'яні стіни. Земляна долівка. І раптом у темному кутку, де нічогісінько не було видно, хтось озвався.
– Там хтось є, – ставши навшпиньки, прошепотіла на вухо Славкові Оксана.
– Авжеж, – відказав хлопчик, не знаючи, що робити: чи то назад повертатися, чи то вперед іти. І страшно, й цікаво.
Міцно взявшись за руки, Славко з Оксаною намагалися роздивитися, що коїться в тому кутку. А там хтось вовтузився й сопів.
– Гей, хто там? – тремтячим голосом запитала Оксана.
– Хто треба, той і є, – пробурчали з кутка.
Цієї миті ззаду клацнуло. Друзі озирнулися. Позаду було темно – двері зачинилися. Славко позадкував, знайшов клямку, поторгав. Марно. Двері зсередини не відчинялися.
– Ану, вилазь, хто там ховається! І зараз же відчини двері! – хоробро заявила Оксана і, витягнувши руки, щоб ні на що не наштовхнутися, рушила вперед.
– Я хочу додому, – відказав невідомо хто тим самим голосом. – У мене зуб болить.
– Так чого ж ти не йдеш додому, якщо…
Оксана зупинилася.
– Заблукав я.
Із кутка долинуло жалібне сопіння.
– Годі ревти! Іди сюди, – рішуче втрутився Славко.
Щось вийшло з кутка і сказало:
– Вітаю.
І потерлося носом об Оксанину сукню в горошок. Тому що на зріст воно було завбільшки з невеликого пса, тільки без шерсті, всеньке в зелених лусочках і з довгим грубеньким хвостом. Оксана нахилилася й побачила сумну морду з великими смутними очима.
– Ти хто такий? – лагідно запитала вона й погладила створіння по голові.
– Я – дракон. Тобто ще не дракон. Дракончик. Драконенятко. Я заблукав. І в мене зуб болить.
– Ну, якщо ти драконенятко, то зуби в тебе молочні! Незабаром випадуть, – авторитетно заявила Оксана. – Ану, роззяв рота!
Дракончик слухняно роззявив пащу. Хтозна, що там розгледіла Оксана в тій напівтемряві, але діагноз поставила:
– Зуб у тебе не болить. Зуб у тебе хитається. Ти його язиком туди-сюди попхай – він і випаде. У мене вже один так випав. Ось бачиш? – Оксана пальцем відтягнула губу й показала місце, де раніше був зуб.
– Досить про зуби! – сердито сказав Славко. – Двері зачинилися, ти заблукав, що ж нам тепер – тут і жити?
– Я додому хочу, – сумно сказав дракон.
– Я додому хочу! – передражнила його Оксана і сіпнула за хвоста.
– Це тобі не кіт усе-таки, а дракон, – зауважив Славко, а сам подумав: "Оце дивина! Дракони начебто всі вимерли давно. І ось, будь ласка!"
– І не заважайте мені! – докинув він. – Я буду думати, як нам вилізти відсіля.
– Вилізти можна тільки через країни данів і нетів! – звів на Славка сумні очі дракон. – Річ у тому…
– Тихіше, тихіше! – урвала його Оксана. – Дай людині подумати. – Їй уже ставало холодно, і вона обхопила себе руками за плечі.
– Чому ж, нехай говорить, – не погодився Славко. – Через які країни?
– Ну ось, то тихіше, то говори, – ображено відвернувся дракон.
– Так це я тебе… Я тебе так називаю! – відразу вигадала Оксана. – Я називаю тебе Тишунею. Ти-шу-ня, ім'я таке є. Тишуня, Тишко!
Великі зелені очі недовірливо глипнули на неї, але Оксана знову погладила дракона по голові.
– Ну, якщо ім'я… – погодився він.
Запала мовчанка. Тишко заплющив очі, туди-сюди похитав язиком зуба й нарешті сказав:
– О-о-ось там вихід із печери. Бачите – світло?
Справді, тепер діти побачили вдалині світлу плямку, ніби вихід із тунелю.
– Бачимо, – хором сказали вони.
– Туди і треба йти.
Славко ще раз пхнув двері. Оце халепа, їх наче замурували! Кричати марно: у руїнах немає нікого, ніхто не почує.