І не житиму... Продаю, бо набридло по-пластунському повзати. Я ж директор, значить, кожен дума, що все оце крадене. Хоч сто документів покажи — все одно не вірять! Як тільки побачать, так одразу й напишуть...
— Ну, так уже й напишуть!
— Напишуть. На директора обов'язково напишуть. Ідіть, біжіть, за поли хапайте — украв!.. Я он, як тільки будуватися стали, машину цегли завіз. Не встиг розвантажити, а вже двоє хлопців-молодців: "Помогти? А, до речі, документи маєте?" І під ніс мені — книжечку червону. Добре, що я вчений та битий: документи завжди ношу при собі. Все оформлено, на кожний цвяшок маю квитанцію... Це ж треба! Райцентр за п'ятнадцять кілометрів — не полінилося, змоталось машиною в міліцію! Ви думаєте, чого я цей будинок на сестру, а не на себе оформив?.. Так купите?
— Дорогенький Кіме Климовичу, ми б і купили, отаку красу не купити... Так купила нема! Ремонт усе з'їв. Усі наші збереження.
— Ну, так уже й усі, — не повірив Кім Климович. — Дещиця, мабуть, лишилась. Та й позичити можна. І платити одразу не все — сестра почекала б. — Він уже, мабуть, забув, що казав перед цим. — Купуйте — не пожалієте! Бачили кімнату?
— Бачили! — не відповіла — простогнала дружина. Вже, мабуть, уявляла себе коло каміна.
— Гроші — що, гроші були та й нема, а це — капітал, — продовжував умовляти Кім Климович.
— Та якби ж були гроші!
— Будуть. Захочете — будуть. Ви ж професор, доктор наук! Жизнь є жизнь.
Закрутив, заморочив нам голови, що ми врешті сказали: подумаєм.
— Думайте, тільки недовго. Таке раз на віку трапляється. Полив бачили? Кнопку натиснув, і весь сад залило.
Ми, хоч тієї кнопки й не бачили, закивали у відповідь. Після побаченого повірили б усьому, хоч би що сказав...
Після обіду Кім Климович, який органічно не міг сидіти на місці, надумався з'їздити в сусіднє село, до електрика.
— Треба освітлення в туалеті зробити. Жінки хай загорають, а ми давайте з'їздимо.
Сіли, поїхали. Він так само впевнено вів машину — тільки миготіли стовбури сосон.
— Не боїтеся зачепитись?
— А я з вісімнадцяти за рулем. КрАЗи-КамАЗи — всі через мої руки пройшли.
Вибрались на асфальт, покотили в село.
— Знов загорають! — сказав з досадою Кім Климович.
— Хто загорає?
— Гляньте праворуч. От же чорти!
Я подивився праворуч. Побачив велику ферму, що потопала в гною, а між дорогою й фермою, на піщаному пригірку, стояли три самоскиди і трактор: трактор на краю великої ями, де жовтів пісок, самоскиди ж метрів за п'ятдесят. І ще побачив височеньку грушу, а під грушею — непорушні тіла.
— Перерва на обід?
— У них завжди перерва! — мовив сердито Кім Климович. — Господарі, чорти б їх побрали!
І самоскиди, і трактор, і люди під грушею лишились позаду. Ми звернули з асфальту в село.
Електрика вдома не застали: поїхав до сестри на весілля. Залишивши записку, рушили назад. Самоскиди й трактор так само стояли на місці, люди так само непорушно лежали під грушею.
— От же чорти!
Кім Климович, який уже проїхав було мимо того сонного царства, розвернув раптом машину, погнав до груші. Машину кидало так, що я ледве не вилетів з неї, груша навально наближалась до нас, і я вже подумав, чи не хоче він покінчити життя самогубством.
Завищали гальма, зашипіли скати. Густа курява попливла попереду, хмарою накрила поснулих, і з тої хмари, одкашлюючись, чхаючи, стали очманіло вискакувати люди. Мені здалося, що вискочило їх удвічі більше, аніж лежало.
— Здоров були, хлопці-молодці! — Кім Климович уже стояв біля машини. — Не побудив?
Хлопці-молодці насторожено дивились, напевно ж, якесь начальство, що прикотило невідомо звідки.
— Так, — продовжував Кім Климович, — солдат спить, а служба йдьоть. І багато ви зробили сьогодні?
— Дак трактор несправний...
— Трактор? — здивувався Кім Климович. — Оцей? — Підійшов до трактора, копнув ногою по скатові. І до тракториста: — Ану спробуй завести.
— Та кажу ж: не заводиться!
— А ти спробуй іще раз... Спробуй, спробуй, руки не одваляться! — Кім Климович уже стояв коло мотора.
Тракторист знехотя поліз до кабіни. Решта — а це були водії самоскидів — обступила Кіма Климовича.
— Давай!
Тракторист натиснув на кнопку стартера.
— Ану ще раз! — І коли мотор не завівся й цього разу, скомандував: — Годі, вилазь!
"А я що казав!" — було написано на обличчі тракториста.
Кім Климович уже копався в моторі.
— Ану заводь!
— Не заводиться ж.
— Я тобі дам — не заводиться! Тепер заведеться!
Тракторист знову поліз до кабіни. Мотор чмихнув і одразу ж завівся.
— А тепер давай набирай пісок! Ану, хлопці, під'їжджайте по черзі!
Хлопці метнулися до машин. І загуло, й закипіло. Машини під'їжджали одна за одною. Кім Климович енергійно показував: ближче! Ще ближче! Не бійтесь, не завалиться! Хлопці входили в темп, сонний вираз давно вже покинув їхні обличчя. Їм подобався цей чоловік, цей начальник, вони охоче виконували його енергійні команди, їм ставало все веселіш працювати. Кім Климович насолоджувався веремією, що її розкрутив.
— Бачили? — спитав збуджено, коли сіли до машини й поїхали. — Трактор їм не заводився! Я б їхнього голову втришия гнав з колгоспу!
А вже коли від'їхали і він заспокоївся, знову завів мову про кандидатську дисертацію. Я слухав, слухав і врешті не витримав:
— Кіме Климовичу, ну на біса вам кандидатська? Ви — директор! Директор, ви це розумієте? Ви й народились директором. То навіщо вам іще й кандидатська?
— Да?.. А тили?.. Жизнь є жизнь, Іване Корнійовичу.
VI
І ми тепер думаємо: а чому б нам і справді не купити той садовий будиночок? Разом з ділянкою. На рахунку ще лишилася дещиця, решту ж можна позичити. Хоча б і в сватів.
"Жизнь є жизнь" — чи не так?