І, вдячні йому, запросили на прощальну з Петровичем вечерю.
Кім Климович спершу категорично відмовився (немає часу), потім так само категорично погодився. Вже пізніше я довідався про причину його згоди. Але давайте по порядку.
Кім Климович мив руки під краном (одкрутив, як то кажуть, на повну котушку), допитувавсь весело:
— Як водичка, тече?.. А троянда?.. — І вдавано-грізно до Петровича: — То чого мені не поставив такої? — Звертався до нього на "ти", хоч Петрович був старший від нього. За звичкою, не діждавшись відповіді (та вона, мабуть, була йому й непотрібна), продовжував: — От тепер і у вас як у людей! Жизнь є жизнь!
Їв так само швидко й напористо: підмітав, що тільки було на тарілці. А було всього: дружина таки постаралась, відкрила навіть баночку кетової, подарованої мені на п'ятдесятиліття. Світлі очі Кіма Климовича одразу ж засікли ту баночку: простягнув руку, поставив коло себе:
— Ікорка? Де дістали?
Я став пояснювати, але він мене вже, здається, не слухав: набрав ікри ложкою, щедро намастив на хліб.
— Тобі не можна! — чи то жартома, чи всерйоз сказав Петровичеві, який теж потягнувся рукою до заморського дива. — Ти нею отруїшся. Наминай он картоплю. Пий свої сто грам і більше не смій. Ти мені ще потрібен. Ясно?
— Ясно, — відповів невесело Петрович: Кім Климович власноручно налив йому рівно сто грамів, віддав мені пляшку: — Сховайте! — Собі ж навіть не капнув, сказав, що спиртного не п'є зроду. — Не п'ю, надивився!
— А я, щитайте, змалечку пив! — похвалився Петрович: він не те що вихилив — вилизав чарку. Очі його одразу ж узялися блеженною плівочкою, він довго сидів, дослухаючись, як горілка розтікається у нього всередині. — З тринадцяти років. У селі як було по війні? Голод, холод, отакі ноги тягали! — показав, які були ноги. — Батько загинув на фронті, мати з трьома лишилась. А я найстарший. То на мені — вся робота. Чи в колгоспі, чи вдома. Вип'єш сто грамів самогонки, і ніби не так їсти хочеться. Ідеш і хитаєшся не знати од чого: чи од буряківки, чи од голодухи...
— Жити не вміли! — фиркнув Кім Климович: він уже впорався з ікрою і тепер шастав світлими очима своїми по столу, шукаючи, що б іще покласти на тарілку. — От я ріс: здоровеньким, товстеньким, тільки й того, що ноги циркулем. — Сам посміявся з власних ніг, тільки й сміх його був якийсь дивний: обличчя сміялось, а очі лишалися серйозні. Немов під оцим веселим обличчям було зовсім інше, яке не знало, що таке усміх. — В батька сало в коморі висіло — їж донесхочу! Одріжеш шматяру та й вимінюєш в отаких, як ти...
— Багато ж ви наміняли! — криво посміхнувся Петрович.
— Наміняв, не турбуйся! А не було чого — за послух вимінював: ходи за мною й роби, що я накажу. Я ще малим був, нікого на саночках не катав. Мене катали!
— Пробачте, ви що закінчили? — постаравсь я змінити тему розмови: вона мене починала чомусь дратувати.
— Автошляховий, заочно.
— Диплом як захищали?
— Диплом? Диплом захищав по комплексній темі. Тоді це віталося! Подружився з толковим студентом, усі теоретичні розрахунки і креслення — його, а на мені організаційна робота...
— Щось не розумію...
— Да?.. Ну, туш діставав, ватман... Ватман, знаєте, який дістав? — У нього й зараз загорілись очі. — Імпортний, фінський! Щоб усе по найвищому класу. Ну, організовував передрук дипломів, фотографію стендів. З керівниками домовлявся про консультації... Одно слово, крутився як міг...
— О, це вони можуть! — підніс догори пальця Петрович: від ста грамів він помітно сп'янів — сидів похитуючись.
— Захистилися?
— Аякже! Я на "четвірку", а товариш на "трійку". Жизнь є жизнь. — Він замовк, прицілюючись, що б іще покласти на тарілку. Нічого більше не знайшовши, одклав виделку. — От, приміром, ви — доктор наук. Дорого вам це дісталось?
— Дорого, — всміхнувсь я мимоволі. — Десять років поклав.
— А здоров'я! — Це вже дружина докинула. — Ви спитайте у нього, скільки він на ту докторську здоров'я поклав.
Кім Климович не спитав — лише кивнув головою. "Яке звання, така й ціна!" — свідчив той жест.
— А кандидатську, приміром, теж так складно? Диплом кандидата наук?
— Кандидатську, можливо, й легше. Але теж не даром дається. — І не втримавсь од іронії: — Якщо, звісно, не комплексно її захищати.
Кім Климович і тут кивнув головою: іронія моя до нього не дійшла. Ця людина, здається, все сприймала тільки всерйоз.
— От у мене знайомий кандидат наук. — Обличчя його освітилося замріяно. — Завлаб. — Мені почулось: "завраб". — Має п'ятсот карбованців щомісячно і нуль цілих мороки. Прийшов, дав указаніє і посвистуй у дірочку. Не жизнь, а малина! Не те що в директора...
— Ну, не така вже й малина! — заперечив я: сам колись завідував лабораторією. — Там свої проблеми...
— Да? — перебив він мене недовірливо. — Мені б ті проблеми!
— Вони щодня в шість устають, а в дванадцять лягають, — втрутився Петрович: він майже не їв, боявся мабуть, послабити дію горілки. — Субота, неділя, кому вихідний, а вони все на базу й на базу. Як та жінка й терпить?
— Терпить. Звикла. Зате моя база — як часики! — похвалився Кім Климович. І звівся одразу ж: — Спасибі за хліб-сіль, нам пора бігти! Петровичу, закругляйся! Не надійся, більше не наллємо.
Петрович піднявся й собі, подав нам долоню-дощечку:
— Звиняйте, коли що не так.
— А гроші? — спитала дружина.
— Та то вже зайду завтра. Вечірком. — Петрович запам'ятав, мабуть, недопиту пляшку горілки. Але Кім Климович і тут убив його останню надію:
— Разом заїдемо. Я тебе й додому відвезу. І гроші оддамо твоїй жінці.
Обличчя Петровича відразу не те що померкло, а якось наче згасло. Нам стало аж незручно за безцеремонність Кіма Климовича. Ну, та це справа, як то кажуть, внутрішньо їхня, нас вона не стосується.
Провівши гостей, дружина якийсь час замислено прибирала зі столу (я, одягши її фартушок, мив посуд у салатовій раковині). Потім спитала:
— Цікаво, чому він розпитував про дисертації?
— Просто цікавився...
— Просто? — перепитала недовірливо дружина. І заперечливо похитала головою: — Це, по-моєму, не така людина, щоб чимось просто цікавитись.
— Ну, не думаєш же ти, що він серйозно хоче стати кандидатом наук! — Я навіть засміявся з цього припущення. — Комплексних захисників у наш час, слава богу, немає.
— Даремно смієшся, — ображено сказала дружина. — Така людина до чого завгодно може серйозно поставитись... Ти з ним будь обережніший: запряже — будеш робити йому дисертацію.
— Ну, так уже й запряже!
— А ти що, не впрягався? Юхту забув?
Мене наче обварило окропом. Був, був такий гріх, каюся, грішний! Юхта, синок відповідального працівника нашого міністерства, недоук, якого п'ять років перетягали з курсу на курс, потім три роки гирею висів на моїй бідній шиї: "пік" кандидатську. "Пік" не він — я, тоді ще доцент, що виходив на докторську. ("Ви працюєте над докторською, для вас же краще буде, коли під вашим керівництвом захиститься ще один кандидат", — м'яко слав ректор). Як я потім себе кляв, що погодився! Як його ненавидів! І "пік". "Пік", щоб тільки швидше позбутись.
Ну, та це — справа минула. "Жизнь є жизнь", і хто без гріха — киньте у мене чимось поважчим.
V
Ремонт тривав більше місяця. Від постійного гуркоту-стукоту, од невлаштованості ми з дружиною натомилися так, що ходили як пережовані. Нам уже здавалося, що йому кінця-краю не буде, цьому ремонтові, хоч Кім Климович якось сказав, що це ще іграшки, спробували б зв'язатися з конторою, в якій комунальні послуги на рівні навіть не бронзового — кам'яного віку. Там працюють такі динозаври, що душу виймуть, нерви всі вимотають протягом п'яти-шести місяців. Отам би наплакались!
Ремонт тривав трохи більше місяця, у нас побували й столяри, й майстри, які клеють шпалери, й ті, що кладуть, а потім циклюють, покривають лаком паркет, бо Кім Климович таки наполіг на паркетові в обох коридорах: він і слухати не хотів лишати лінолеум ("Професор і буде ходити по лінолеумі?"), він вболівав за нашу квартиру чи не більше од нас. Майже щодня хоч на хвилину та заскакував, і від його чіпкого погляду, від його круглих очей не можна було приховати найменшого огріху. "Це... Це переробити! — тицяв пальцем і завжди додавав: — Ви ж не кому-небудь робите — докторові наук! Ясно?" — хоч переробляти було нічого, майстри працювали не гірші Васі й Петровича, всі вони викладалися так, наче це була остання в їхньому житті робота і від того, як вони цю роботу виконають, залежало, куди вони попадуть: у пекло чи в рай.
Найдовше нас мучили червонодеревники: міняли двері, обшивали під дуб коридори.
— Привезу вам завтра туристів, — сказав Кім Климович.
Чому "туристів", дізнались пізніше. Обоє щороку їздили за кордон у туристичні поїздки. Побували в Європі, Азії, Африці, до Америки тільки не добрались, і коли розповідали нам про свої закордонні мандри, в нас складалося враження, що їх по всіх тих країнах цікавило лиш одне: яке там росте дерево і що з нього роблять. Вони й інші народи оцінювали по тому, як ті народи вміють обробляти дерево.
— Шведи? Ті більше з каменю. Правда ж, Василю? — Василь мовчки кивав головою. І категоричний висновок: — Несерйозний народ!
— Фінни, ті да! Ті дерево знають! У них кожен сучечок на обліку. Не те що в нас: гниє на корню.
Приходили щовечора після роботи на дві-три години, і все в них виходило так акуратно, що ні пилинки за ними, ні стружечки, бо навіть фанери не прибивали до стін, а "вшивали". Тільки ледь помітна стрічечка там, де забиті гвіздки. Збирали потім весь інструмент в акуратні свої чемоданчики, не лишаючи на завтра нічого. Жодного разу не погодились вечеряти, не спокусилися пляшкою, яку я діставав з холодильника. Чемно прощались, казали, що завтра будуть о сьомій, і появлялися хвилина в хвилину.
Американці якісь, а не люди! Де Кім Климович їх діставав, де їх відкопував, один бог, мабуть, знав.
Та чи не найбільше запам'яталась нам Марія Устимівна, жінка вже пенсійного віку, яка миловарила стіни, готуючи їх під шпалери. Як вона сиділа й плакала...
— Ти ж, Марусю, зроби їм так, як умієш! — напучував її Кім Климович. — Пам'ятай, кому робиш!
Марія Устимівна на нас, здавалося, навіть не глянула: дивилась на стіни. Зайшла в одну кімнату, в другу, в третю, ткнула пальцем у стелю:
— А ото бачите?
— Не сліпий, бачу! — весело відповів Кім Климович. — Нада, Марусю, все зробити як слід! Щоб не довелось червоніти.
"Маруся" тільки зітхнула.