Роман

Анатолій Дімаров

Сторінка 4 з 9

Сваритись — сварились, без цього в сім'ї не буває, милі сваряться — лише тішаться, і якось виходило так, що завжди перший Мик-Мик затівав: не міг спокійно дивитись, як дружина щось робить. Все здавалось: не так.

Домна Данилівна на всі його зауваження здебільшого й вухом не вела: мовчки робила своє. Тільки іноді скаже:

— Одчепись.

А як допече, то як поведе вогняним оком своїм — він одразу й притихне: пам'ятав свій політ "у космос".

— Не тим ти, ким треба, родилася! — сказав якось Мик-Мик.

— А ким? — миролюбно поцікавилась Домна Данилівна. Як слід поснідавши, саме чаювали. Неділя, попереду цілісінький день, то й сиділи за столом, як голуб'ята. Домна Данилівна чаювати дуже любила: з присмаком, з присьорбом, до сьомого поту. "Виганя всі хвороби", — казала.

— Мужиком, — пояснив Мик-Мик, одставляючи третю чашку: х-ху, напився! — Гладіатором!

Домна Данилівна одразу й образилась: Гладіатором у них в колгоспі жеребця прозивали.

Темрява! Темнота безпросвітна!

— В цирку була? — запитав зверхньо Мик-Мик.

— Ну?

— Та ти не нукай! Не запрягла. Ти по-людському кажи: була чи не була?

— Ну, була.

— І не бачила гладіаторів?

— Яких іще гладіаторів?

— Силачів! Отих, що по тонні мізинцем виважують!.. То й тобі треба в цирк на роботу найнятись — гладіатором.

— А ти — пшоно! — ще дужче образилась Домна Данилівна.

— Яке пшоно? — отетерів Мик-Мик.

— А отаке — пшоно! — мстиво сказала Домна Данилівна. Потрусила перед собою з пучки уявним пшоном, ще й пальцем постукала, наче видзьобуючи.

Ох і образився ж Мик-Мик, ох і роз'юшився ж! Зірвався з-за столу, біга по кухні — місця собі не знаходить.

— Дурепа!.. Я їй по-научному, а вона мене до якогось злака нікчемного!

— Все одно — пшоно! — засміялась Домна Данилівна.

Ну як таке витерпіти? Як не напитись? Мик-Мик і напився. Ходив потім по двору, скаржився на Домну Данилівну. Переконував кожного, що він не пшоно.

А потім на свою дружину був і в претензії. Що вона про все розплескала. Проходу тепер не дають.

III

Мик-Мик пішов на пенсію рівно в шістдесят. Як шістдесятий рік стукнув, так документи й оформив. Міг би працювати довше, в шию ніхто не виштовхував і на п'яти не наступали, та й сили ще мав, з молодими міг позмагатися, навіть начальник, документи підписуючи, казав, щоб подумав, не поспішав... Так що Мик-Мик міг би пропрацювати іще з десяток годочків, коли б не син. Рідний синок таке одчубучив, що людям сказати — не повірять. Отак серед білого дня, при повному розумові взяв та й перебрався в село. Не на рік там чи два — назавжди.

Еге ж, так і сказав, з батьками прощаючись:

— А нащо мені та квартира? Я сюди все одно не вернусь.

Це коли Домна Данилівна нагадала, що черга ж на квартиру пропаде. Скільки ж чекали, поки на чергу взяли!

Але перш ніж розповідати історію, що сталася з сином і чому саме через нього Мик-Мик змушений був на пенсію йти, давайте розберемося, скільки всього було в них дітей і чого вони живуть тепер удвох, та ще й у кооперативній квартирі.

Почнемо хоча б з того, що в них довго взагалі не було дітей. Чи то пригода в міліції в першу ніч їхню шлюбну, коли спали нарізно, та ще й по камерах, чи ще причина яка, тільки й один рік минув, і другий, і третій, а в них усе пусто.

І як не грів чуба Мик-Мик, струнка дівоча постать Домни Данилівни не мінялась ніскілечки. Домні Данилівні було те мов для забавки: на десять літ молодша, все ще попереду, а Мик-Микові як? Та ще й товариші, зубоскали, не давали проходу: не по кобилі, мовляв, вершник. До Петровича за допомогою збігай. А в Петровича дітей як мух — хоч одмахуйся.

Мик-Мик одгризався як міг, та іноді терпець і вривався. І тоді підступавсь до своєї дружини:

— Ти довго наді мною знущатимешся? Мені вже проходу не дають!

— Тю! — дивувалась Домна Данилівна. — А я тут причім?

Мик-Мик уже й до лікаря бігав, і Домну Данилівну силоміць майже водив — усе наче нормально, мала бути дитина. А от не йшлося, і квит!

Врешті, до відчаю доведений, бабуню знайшов. Була така бабуня на Борщагівці, не старорежимна чаклунка — абсолютно сучасна зцілителька, яка володіла новітнім якимось магнетизмом. Пов'язаним із космосом. Не існувало, казали, хвороб, яких вона не виліковувала. За один сеанс!

Брала, щоправда, не дешево: по п'ятдесят карбованців за відвідини, але ж усього раз платити й доводилось.

— Йди, дитино моя, і хай тобі, як казали колись, бог помагає.

— А коли ще прийти?

— А ніколи! Ти вже здоровий! Тільки не забувай щодня руку включати.

Отака була бабуня!

Кажу — була, бо її як зцілительки давно вже немає: фіноргани з'їли. Переключилась, розповідають, на квіти.

Мик-Мик не то що п'ятдесят — сотню радий віднести. Тільки б допомогло.

Знайшов двір, зайшов із трепетом у хату. Не в хату — двоповерховий котедж, нещодавно, видать, і збудований: свіжою цеглою світить. Ще й добрячі майстри клали — чи не бабунині клієнти? Мик-Мик те одразу помітив. Провела його якась дівчина до кімнати великої, картами зоряного неба обвішаної та якимись химерними приладами заставленої. Посередині — стіл великий письмовий, крісло й стілець. А в кріслі — бабуня сидить. У халаті стерильному, білому, в хірургічному чепчикові. Не бабуня — професор.

Обличчя простеньке, а очі — ой-ой! Мов намагнічені. Так ними і світить.

Слухала уважно і так головою покивувала, наче наперед уже знала, що він їй розкаже.

— А дай сюди руку. Не праву — ліву давай: вона ближче до серця.

Взяла, а долоня в неї як з печі. Мик-Мика одразу ж кинуло в жар.

— А цить!

Мик-Мик уже й дихнути боїться.

— Це в тебе, сину, магнітне поле порушене. Бач, як лінії бігають, — тицьнула пальцем у долоню. — Треба на місце їх ставити. Сідай-но ближче до столу.

Посадила до столу боком, наказала праву руку зігнути в лікті, покласти на стіл, донизу долонею. Ще й пальці розчепірити.

— Не воруши! Забудь, що вона в тебе й є. Вона сама все робитиме... А тепер нахили голову.

Однією рукою голову до грудей притисла, а другою так надавила вище потилиці, що в Мик-Мика в очах почорніло.

— Оце я, дитино моя, підключила твою руку до космосу. Тепер сиди і дивись, що вона вироблятиме.

Дивиться в усі очі Мик-Мик — рука лежить, як лежала. Тільки по розчепірених пальцях наче мурахи побігли.

— Нічого, вона зараз підніматися стане. — Бабуня теж не зводила з руки свого магнетичного погляду. — Бачиш, уже й пальці заворушилися. — Пальці й справді стали ворушитись — незалежно од Мик-Мика. — О, уже піднімається!

Рука, яка зовсім отерпла, стала повільно підніматись од столу. Потихеньку, мовби до чогось прислухаючись, то завмираючи, то знову приходячи в рух.

— Пішла, пішла! — вигукнула збуджено бабуня. — Тепер її жодна сила не зупинить. Сама твою болячку знайде. Знайде й полікує.

І не встигла бабуня останню фразу закінчити, як рука зупинилась, наче роздумуючи, куди далі рухатись, а потім різко повернула донизу. Мик-Мик з жахом побачив, куди вона цілиться, але вже нічого не міг удіяти: рука впала шулікою, замкнулися судомно зведені пальці.

— Не смикай, не смикай! Вона сама, коли треба, одпустить.

Мик-Мик уже не знав, куди й очі дівати. Піт стікав по чолу, щоки палали вогнем.

— Тенькнуло? — спитала згодом стара.

Мик-Мик кивнув головою: йому й справді здалося, що під рукою щось тенькнуло.

— Ото магнітна лінія стала на місце. Зараз рука почне назад повертатись.

І справді, рука, наче бабуню почувши, розчепірила пальці, повільно вернулась на місце.

— Не воруши! Дай сюди ліву руку!

Взяла ліву руку, великим пальцем надавила поміж бровами.

— От і все, дитино моя. Тепер ти назавжди підключений до космічного поля. Як тільки покладеш праву руку отак, — розчепірила пальці, — так вона й почне сама шукати хворобу...

— А багато? — спитав охрипло Мик-Мик.

— Чого, дитино моя?

— Отаких сеансів треба багато?

— А ось цього й не скажу. Будеш робити, поки всі магнітні лінії стануть на місце. Бува, що за один раз помагає, а буває, що й кілька років пройде...

— Тенькнуло? — перепитала Домна Данилівна. — Мені б отак тенькало: по п'ятдесят карбованців за один раз!

І коли Мик-Мик, що вирішив умерти, а позаганяти всі магнітні лінії на місце... коли Мик-Мик затівав черговий сеанс, Домна Данилівна, давлячись сміхом, допитувалась:

— Тенькає?

І падала на ліжко од реготу.

— Дурка! — навіснів Мик-Мик. — Дурепа набита!.. Не даєш лікуватись!

Домна Данилівна й не думала ображатись: сміється, аж стогне.

Що з такої питати? Темнота безпросвітна, книжки зродувіку в руці не тримала!

— Та ти хоч знаєш, що таке магнітні лінії? Як вони на людину впливають?.. А рука, ось гляди, сама опускається. Я й не хочу, а вона опускається.

Зиркне Домна Данилівна і знову кисне од сміху.

Та згодом виявилось, що даремно й сміялася. Кілька днів ходила якась мов на себе не схожа: прислухалась до того, що діялось у неї всередині. І на сеанси Мик-Мика стала дивитися з острахом. Потім зізналася збентежено:

— Здається, я той...

— Що — той? — У грудях Мик-Мика так лоскітний холодок і пробіг.

— Ну, той...

— А я що казав! — закричав Мик-Мик, тріумфуючи. — Я що казав!

Простив їй зараз усе: і кпини, і сміх.

— Ну, жінко, ну, молодчина!

— Не поспішай: може, ще нічого немає!

— Як немає! Гляди мені, спробуй!.. Немає!

З того дня допитувався кожного ранку:

— Ну, як? Нічого не чуєш?

— Нічого.

— А ти прислухайся, прислухайся.

— Та що мені слухати! Прийде час, воно само озоветься до мене.

Хе — час! Коли він ще прийде, той час! А Мик-Микові зараз, в оцю ось хвилину, треба знати достеменно, буде в нього дитина чи ні.

— Може, до лікаря сходимо!

— Йди, як тобі припекло.

— Я не про себе! — уже сердився Мик-Мик: ну й тупа ж людина! — Тобі треба сходити!

— Для чого?

— Ну, щоб узнати, буде дитина чи ні.

— І без лікаря взнаємо. Нікуди воно не дінеться.

Раніш Мик-Мик не витримав би. Зірвався б із місця, став би кричати на неї. А тепер, як йому це не важко було, стримався. Мати ж його дитини майбутньої, її дратувати не можна ніяк. Бо на дитині одіб'ється.

Мик-Мик як тільки дізнався, що Домна Данилівна вступила в тяж, дістав книжок цілу купу. По гінекології й інших. Тут були й брошури — поради початкуючій матері, як дитину виношувати, щоб вона народилася здоровою, і як потім її доглядати... Ну, доглядати — це вже тоді, як народиться... І зовсім уже товсті книжки, наприклад — доктора Спока.

1 2 3 4 5 6 7