Прості, здається, слова, ними ж він щоденно користується, а читати почнеш — картини живі. Іноді всіх тих людей так виразно бачиш, що якби зустрів де на вулиці — впізнав би одразу.
Чаклунство якесь!
Ну, та про книжки це так, до слова прийшлося. Тут головне, як Домна Данилівна на квиток зреагує. Викине чи піде в кіно? Стояв під кінотеатром, за колону сховавшись, позирав на всі боки, щоб не взівати, а тут якийсь придурок: "Зайвого квитка немає?" — "Нема, одчепися!" А він знову, вулицю заступивши: "А може, є? Мені один". — "Де я тобі візьму? — визвірився на нього Мик-Мик. — З коліна вилущу?" Подіяло, відійшов. Так з іншого боку: "Громадянине, у вас зайвого квиточка немає?
Тьху!
Плюнув Мик-Мик та й відступивсь од колони. І тільки відійшов — Домна Данилівна.
— Привіт!.. І ви в кіно?
Питає, а сама поверх голови очима нишпорить.
— В кіно, — відповів Мик-Мик. — Ходіть, бо запізнитесь. Уже третій дзвінок.
Пошукала, пошукала очима, здвигнула плечима. Пішла у фойє.
"Йди, голубонько, йди! — розвеселився Мик-Мик. — Ще там пошукай вітра в полі".
Зачекавши, поки розпочався сеанс, пробрався в темний зал. Знайшов свій ряд (пам'ятає й досі: сьомий ряд, п'ятнадцяте місце), сів і нуль уваги на Домну Данилівну. Наче й не посилав їй квитка.
— То це ви? — вражено спитала вона.
— То це я. — І знову ж на неї й не гляне. На екран уся увага. Хоч потім — убийте, не міг пригадати, про що ж фільм. Боявся одного: ось вона встане й піде.
Не встала — до кінця сеансу досиділа. Зате коли вийшли з кіно, спитала сердито:
— Для чого це ви зробили?
Тут Мик-Мик і пішов ва-банк:
— Щоб з вами познайомитись ближче.
— Зі мною? Навіщо?
— Хочу женитись, — скромно Мик-Мик.
— На мені? — аж зупинилась. А тоді розсміялася: — Та я ж вас у кишені носитиму!
— Черевики зараз знімати?
— Навіщо?
— Щоб не наслідити в кишені.
Розсміялася ще дужче. А коли людина сміється, з нею зовсім інша розмова. "Посмійся, посмійся! Побачимо, чиє буде зверху!"
Потроху стала до нього звикати. Спершу брикалася, навіть кілька разів у кіно не прийшла, та яка дівка не набива собі ціну? Мик-Мик уперто продовжував купувати квитки, і не було кінотеатру в місті, який вони по кілька разів не відвідали б. І вже не когось поверх голови — його шукала поглядом Домна Данилівна. А вгледівши, спалахувала радісно. І вже розповідала про свою подругу, яку — треба ж до такого додуматись! — її хлопець викрав серед ночі з дому. Од батьків, що не хотіли віддавати дочку.
— А ти мене викрав би?
— Запросто! — випнув груди Мик-Мик.
— Через балкон? — Домна Данилівна жила на другому поверсі.
— Хоч і через димар!
Домна Данилівна й загорілась: викрадь та й викрадь! Ото зчиниться переполох, як уранці прокинуться, а від неї не лишиться й сліду. А що вже потім сміху буде...
І нікуди діватись Мик-Микові: мусив замовляти драбину. Складну, з дюралю, щоб полегша була: не перти ж на собі дерев'яну через усе майже місто!
Домовилися зробити це в ніч на суботу, о четвертій годині. Раніше не можна ніяк: молоді як на роботі не втомлюються, а гуляють майже до ранку. Тоді саме якісь злодії появилися в Києві — чи не на гастролі приїхали: обчищали квартири до нитки. І найчастіше в тому районі, де жила Домна Данилівна. Бракувало, щоб якась парочка побачила, як Мик-Мик на балкон забиратиметься. Точно подумає: злодій!
Отож Мик-Мик ледь діждався третьої години, вхопив драбину — й на вулицю.
Видно, хоч газету читай. Місяць, повнощокий, великий, якраз над головою зависнув, світла дурного не жалко. Як вони про це не подумали: на виду всього міста на балкон доведеться залазити. Таке, хоч бери та додому вертайся. Тільки що ж про нього Домна Данилівна подумає! Яка вже, мабуть, і не спить, його виглядаючи. Чеше містом Мик-Мик, намагаючись хоч трохи тіні триматися, завертає з вулиці на вулицю, і вже йому починає здаватися, що не встигне до четвертої. А тут ще міліцейський патруль: добре, що помітив завчасно, сховавсь у під'їзді. Приклеївся до холодної стінки, завмер, прислухаючись до ходи непоквапної: їм що, їм дівчат викрадати не треба. Ото й не поспішають. Усім тілом відчував, як з годинника стікають безжально хвилини. Глянув, коли патруль нарешті пройшов, — без чверті чотири! Підхопив драбину, побіг.
Аж ось нарешті й гуртожиток. Зупинився, витер мокре чоло, постояв прислухаючись: мовби нікого. Тільки місяць регоче вгорі — чорт його накачав! Глянув на балкон — ага, двері одчинені. Домовились: як щось непередбачене трапиться, Домна Данилівна двері зачинить. Щоб даремно не ліз.
Перебрався через штахетник, підкравсь під балкон. Присів, щоб не так було видно, став збирати драбину. А вона — хоч плач — не хоче збиратись. Вдома пробував — за хвилину зібрав, а тут не виходить.
Здогадався зрештою повернути іншим боком. Х-ху, нарешті зібрав.
— Колю, ти? — шепіт гарячий.
Здригнувся, глянув угору: Домна Данилівна. Звісилась через перила, ось-ось упаде.
— Я вже думала, що ти й не прийдеш.
Ще б чого!
Приставив драбину, ступив на дюралевий щабель.
— Де чемодан?
— Зараз винесу.
Зникла в темному отворі, і він стояв, за перила тримаючись: хистка споруда погойдувалась і потріскувала.
— Ось, — появилася Домна Данилівна. — Зараз винесу другий.
Чемоданисько — Мик-Мик ледь утримав у руці, коли підхопив. А вона його граючись через перила пересадила.
"Гирі наклала, чи що?" — дивувався Мик-Мик, обережно на землю спускаючи. Боявся, що драбина не витрима — обламається.
Поставив, за другим поліз. Цей був удвічі менший і зовсім легенький.
— Все?
— Все... Одвернись, я буду злазити.
Мик-Мик, одвернувшись цнотливо, тримав щосили драбину. Драбина вже не скрипіла — стогнала, і він дуже боявся, що метал не витримає.
Ох і дружина ж у нього!
— Все? — запитав, коли вона ступила на землю.
— Тобі що, мало одної? — ревниво спитала Домна Данилівна.
Мик-Микові Домни Данилівни вистачало по зав'язку. Тому він мовчки став розбирати драбину.
Посперечавшись пошепки, кому який нести чемодан (Домна Данилівна взяла таки важчий), перелізли штахетини, рушили вулицею. І тільки завернули за ріг — здрасьте! — міліція.
— Стій, хто такі?
— Свої, — озвався Мик-Мик.
— Свої коней водять... Документи!
Лапнув по кишенях Мик-Мик, а документи лишилися в старому костюмі. Не подумав про документи, не до загсу ж збирався.
— Ясно, — сказав старшина, який патруль очолював. — Документи у тьоті Моті. І чемоданчики, мабуть, од неї ж...
— Це мої чемодани! — обурилась Домна Данилівна.
— Теж ясно, — старшина ще веселіше. — З чемоданчиками та на прогулянку. В кіно чи на танці?
— На танці! — відповів з викликом Мик-Мик: він уже починав ненавидіти веселого цього старшину. — А вам яке діло?.. Пустіть! — Бо вже інший міліціонер, збоку зайшовши, взяв його за руку.
— Відпусти, відпусти, — сказав старшина. — Не сердь чоловіка. Він і так піде з нами. Заглянемо на хвилинку до відділення, а там танцюйте хоч до ранку.
Так вони опинилися в міліції, скільки Мик-Мик не одбрикувався.
— Товаришу капітан, привели двох затриманих. При отсутствії документів і з двома чемоданами та драбиною.
— Ясно, — сказав капітан. (Бач, і цьому наперед усе ясно). — Ану виведіть баришню, поки ми з кавалером тут потолкуємо. — І коли Домну Данилівну вивели, запитав у Мик-Мика: — Так яку квартиру ви сю ніч обчистили?
— Нічого ми не чистили! — наїжачився Мик-Мик.
— Так-таки й нічого? — сардонічно капітан. — Просто прогулювались, а вас, ангелочків невинних, взяли та й затримали? З чемоданчиками й драбинкою?
— То її чемодани!
— А драбина!
— Моя.
— Для чого? На дівчат залазити?
Міліціонер, що стояв у дверях, реготнув. А Мик-Мика мов окропом ошпарили:
— Можу її вам позичити! І не знущайтесь!
— А хіба я знущаюсь? — капітан невинно. І до міліціонера, що стояв у дверях: — Рябчук, я знущаюсь?
— Так точно!
— Що — так точно?
— Не знущаєтесь, товаришу капітан!
— От бачиш, і Рябчук твердить, що я не знущаюсь...
— А не знущаєтесь, то одпустіть.
— Одпустимо, обов'язково одпустимо, — пообіцяв капітан. — От скажеш, яку квартиру обчистили, так спати й одпустимо.
Бачить Мик-Мик, що діватися нікуди, вирішив розповісти всю правду. Тільки капітан не став його й слухати. Нагримав, ще й долонею по столу пристукнув:
— Ну от що, ти полиш нитку намотувать! — І додав, на що саме Мик-Мик нитку намотує.
Мик-Мик ще більше образився: що в нього — котушка!
— Мотайте самі, як вам так припекло!
Тут капітан розгнівався по-справжньому:
— Рябчук! У камеру його, хай охолоне до ранку!
І потягли Мик-Мика до камери. Крізь інші двері, щоб не стрівся із своєю спільницею та не подав умовного знаку.
Ніч була у Мик-Мика — краще й не згадувати. Вивели його вранці з камери не жовтого навіть — зеленого. І не так за себе переживав, як за Домну Данилівну. Де вона? Що з нею? І головне: з ким вона спить?
Вранці, коли розібрались і випустили, спитав Домну Данилівну:
— Виспалась?
— Виспалась, — відповіла Домна Данилівна. І позіхнула, долонею рота прикривши.
Ага! Тут уява Мик-Мика намалювала таке, що в нього аж губи до рота втягнуло.
— Сама спала?
— Ні, ще одна жінка. Уже спала, як мене завели...
В Мик-Мика трохи одлягло на душі. А Домна Данилівна ще щось згадала, бо спитала в Мик-Мика:
— Ти бачив, як ті камери поштукатурені? Я б тому, хто ото штукатурив, і руки поодбивала б!..
Того ж дня, з міліції вийшовши, розписалися в загсі. Тоді розписували швидко, зате розводили довго. Ну, та Мик-Микові з Домною Данилівною не довелося розводитися: всі оці роки прожили — дай бог кожному, всього двічі й побились.
Перший раз він їй навішав синців. За що завелися, обоє зараз і не пригадають, певно ж, через дрібницю якусь, бо притиралися саме одне до одного, тільки Мик-Мик, роз'юшившись, і налетів з кулаками на свою молоденьку дружину. Домна Данилівна була така вражена, що не боронилася навіть. Тільки питала за кожним ударом:
— Ти що?.. Ти що?..
Вийшов потім у двір, перед чоловіками хвастався:
— А я свою сьогодні провчив. Щоб і другим не повадно було.
Зате коли вдруге до неї з кулаками поліз (сподобалося, бач!), Домна Данилівна так йому врізала, що Мик-Мик обоє дверей не руками одчинив — головою. Вилетів прямо в коридор — без пересадки, транзитом.
Кілька тижнів по тому не міг розмовляти нормально: шипів гусаком. Щось таки тріснуло в горлі.
А більше в них до кулаків і не доходило.