Крила

Анатолій Дімаров

Сторінка 5 з 9

На Три Брати. Мене запросили, — одним подихом випалила Яринка.

— Хто запросив?

— Ну... один хлопець.

— Хлопець? — У мами було зараз таке обличчя, наче вона почула: "крокодил" або "лев". — Коли він тебе запросив?.. Коли ти встигла з ним познайомитись? — Мама була вже, мабуть, на тій грані, за якою непритомніють.

— Вночі, — бовкнула Яринка.

— Боже, вночі! — жахнулася мама. І повернулася до тата, що вдавав, наче оця розмова його не стосується. — Ти чуєш, що твоя дочка виробляє? Вона серед ночі знайомиться з чужими хлопцями!

— А коли ж іще знайомитись? — бовкнув тато.

Отут уже перепало татові. Тато тільки сопів та мовчав: вирішив, мабуть, увесь вогонь перебрати на себе.

— Я скоро здурію з вами! — патетично вигукнула мама. — З чужим хлопцем!.. Уночі!.. Нікуди ти не підеш!

Тоді Яринка вдалася до випробуваного засобу: сіла й заплакала. Плакати вона могла скільки завгодно. Хоч з ранку до вечора. Хоч цілу добу.

— Порюмсай, порюмсай! — сказала мама на доччині сльози. — Хоч буде чим помити підлогу.

Та згодом не витримала. Та й хто зміг би витримати гіркий отой плач!

— Що то за хлопець?

— Хороший, — схлипнула крізь сльози Яринка.

— Хороший! — пирхнула мама. — Тобі всі хлопці хороші!.. Та не плач, бо не пущу! — В Яринки миттю висохли сльози. — Як ти з ним познайомилась?

— Уночі... Виглянула на вулицю, а... — Тут у Яринки вистачило кебети трохи заспокоїти маму. — ...А вони саме йшли.

— То він був не один?

— Не один. Хлопці й дівчата.

— І куди ж вони йшли серед ночі? — знову наповнилась підозрою мама.

— На Медову... Подивитись на море.

— Гаразд, лягай спати, — сказала мама. — Вранці вирішимо... Боже, як у мене болить голова! Здуріти можна од ваших затій!

Мама ковтала пілюлі, Яринка подавала їй воду. Відчувала себе винною, але не такою мірою, щоб відмовитись од Трьох Братів.

— Підеш, — сказала мама вранці. Й уточнила одразу ж, коли Яринка кинулась її цілувати: — Тільки разом з татом. Саму я тебе не пущу.

Яринка одразу ж побігла в сад.

— Та! — закричала ще здалеку. — Швидше вставай, йдемо на Три Брати!

— Мама сказала? — поцікавився тато.

— Мама.

Тато більше ні про що й не розпитував, слово мамине давно уже стало для нього законом. Виповз із намету, пішов умиватись.

Поснідали, зібрались в дорогу — на цілісінький день. Мама все вкладала до величезної сітки, наказуючи татові пильнувати за дитиною, ока з неї не спускати, бо невідомо ще, що то за хлопці й дівчата ("Серед ночі знайомитись!"). Та щоб стереглися гадюк, що ними, за твердим переконанням мами, гори так і кишать. Тато мовчки кивав головою, це в нього вже був наче умовний рефлекс: як тільки мама заговорить, так і починає кивати, Яринка ж весь час, поки збирались, була як на голках — здавалось, що вони безбожно запізнюються.

Та ось вже сітка врешті-решт напакована.

— Так де ж твої нові знайомі?

Яринка вибігає в двір, і радісна хвиля б'є її в груди — він стоїть по той бік воріт. Яринці раптом здалося, що він нікуди й не йшов — простояв цілу ніч, на неї чекаючи.

— Ти прийшов? — сяючи, спитала вона.

— Прийшов, — відповів спокійно. В нього були такі світлі очі, наче він їх у сонця позичив.

— Я зараз. — Та Яринка згадала про маму, яка обов'язково вийде за нею. — Йди, я тебе наздожену.

Юнак повернувся, пішов, і Яринку знову вразили його плечі.

Влетіла в кімнату.

— Та, пішли!

— А де твої знайомі? — це вже мама.

— Вони вже пішли. — Очі Яринчині були чесні-пречесні. — Ми їх наздоженемо... Ну, пішли, та!

— Йду вже, йду. — Тато саме брав величезну сітку, куди можна було посадити ще й маму.

— Не впади, бо розіллєш, — попередила мама. — Та не дуже баріться... І стережіться гадюк... Гарні друзі в тебе — й почекать не схотіли! — Це вже вслід, коли вийшли на вулицю.

Юнак очікував їх унизу, на алеї під кипарисами. Був у тих же джинсах, футболці й стоптаних кросівках і простоволосий. Світла чуприна спадала на лоб, на спокійно розпластані брови.

— Не боїтесь, що сонце насмажить? — Тато був у жіночій панамі, Яринка — в легенькій хустинці.

— Ні, — відповів чемно юнак. — Не боюсь.

— Мене звати Кость Петрович, — сказав тоді тато, дивлячись на юнака знизу вверх. — А вас?

— Юрко... І дайте, будь ласка, вашу сітку.

— Ну, якщо вам не важко... — одразу ж погодився тато.

Йдучи понад морем, за годину добрались до величезної бухти. Береги, підмиті зимовими штормами, круто підіймалися ввись, а ще далі, залиті палаючим сонцем, підіймалися три вершини — Три Брати. Глибокі каньйони прорізали весь берег, і Юрко пояснив, що одним із них і доведеться підійматися вгору. Яринка і тато вирішили одразу ж скупатись, бо Юрко відмовився, сказав, щоб купалися, а він почекає.

Яринка, трохи здивована, як це можна бути на березі моря й не купатись, та ще після такого походу (тато нещасний геть сплив потом), та ще в оцій бухті казковій, де, крім них, не було жодної живої душі, наче це і не в Криму, та ще в оцій неправдоподібній воді, що набігала ледь помітними хвильками, ворушачи камінці різнобарвні... Яринка скинула халатик, роззулась і, зірвавши на ходу вже хустину, кинулась у воду.

Плавала, пірнала, як качка, а Юрко сидів на березі й дивився на неї, і від того їй здавалось, що й вода напоєна щастям.

— Та, дивись! — Яринка пірнула, щоб показати татові, а більше Юркові, як під нею глибоко, і, розплющивши широко очі вже під водою, в казковому світі, повному рухливих сонячних тіней, побачила вогник, що непорушно лежав на самому дні. Що то за вогник, звідки він взявся і чому горить у воді, а не гасне, Яринка не встигла подумати, бо їй забракло повітря, і вона пробкою вискочила на поверхню.

— Там якийсь вогник! — закричала, одкашлявшись, і знову пірнула.

Вогник не зник, горів ще яскравіше.

Опустилась, простягнула руку, вхопила, відштовхнулась од дна.

— Дістала!

І попливла щодуху до берега.

Вибравшись з води, чомусь побігла не до тата, який лежав мокрим моржем, а до Юрка.

— Покажи.

— Ось! — сяючи, сказала Яринка і розтулила долоню.

Вогник не згас. Тільки це вже не вогник був, а камінець, прозорий, як скло, а всередину наче хто взяв та й сховав червону, як жарина, краплину. Та червона прозорість весь час витікала з камінця, наче це й не камінь був, а таємниче віконце до іншого світу. Юрко нахилився, мов хотів заглянути в нього, Яринка теж схилилась, і його волосся лягло на її мокре чоло, а лоб притулився до лоба. Вони подивились вже не на камінець, а одне на одного, враз підхоплені якоюсь млосною хвилею; серце Яринчине завмерло, а потім застукотіло так, наче вона щойно бігла щодуху. Ніколи ще вона так не дивилася хлопцеві в очі.

Спалахнула, одвела погляд.

— Це сердолік, — долинув до неї голос Юрка. — Вважай, що тобі пощастило.

— Сердолік, — зачудовано повторила Яринка. Кожне слово його, що б він не сказав, лунало для неї як відкриття.

— Тебе полюбило море, якщо одразу піднесло такий подарунок, — сказав він серйозно.

— Хочеш — візьми, — простягнула одразу ж руку Яринка.

— Ні, — похитав він головою, — цей камінець належить тобі. Сховай і не загуби. Приїдемо до Києва — замовимо кулон. У мене є знайомий художник.

— Кулон! — Для Яринки мав зараз увагу не майбутній кулон, а те, що вони зустрінуться в Києві.

— Пора йти, — звівся Юрко.

— Куди? — здивувалась Яринка. — Куди ще йти з оцієї казкової бухти?

— На Три Брати.

А, на Три Брати!.. Яринка оглянулась на тата: тато вже дрімав проти сонця. Уявила, як йому важко буде підіймати свої сто кілограмів на оті он вершини, глянула благально на хлопця:

— Можна татові лишитися тут? Він нікуди не піде. Хоч до вечора чекатиме. І тобі легше буде без сітки... Можна?

— Хай лишається, — відповів Юрко, посміхнувшись, і обличчя його наче осяялось зсередини.

— Тільки ти йому про це скажи. — Яринці чомусь дуже хотілось, щоб тато почув про це не від неї, а од Юрка.

— Костю Петровичу, — запитав дуже ввічливо і дуже серйозно Юрко, — можна, ми підемо в гори удвох? Поки ви тут відпочинете?

— Ми недовго, та!

— Ну, якщо недовго... — Татові, мабуть, до смерті не хотілось рушати з місця. — Тільки ж стережіться гадюк! — згадав, мабуть, маму.

Те "недовго" тривало добрі чотири години.

Але що таке чотири години для двох, коли вони юні? Що таке час взагалі для необтяжених роками?

Спершу підіймались каньйоном. Високі стіни то нависали над їхніми головами, погрожуючи от-от обвалитись, то враз розступалися, і вони виходили в мініатюрні долинки, відгороджені, замкнені від усього світу мовби фортечними мурами. Тут росла буйна трава, і червоніла шипшина, і глід простягав свої ще недозрілі плоди, від яких одразу ж вгамовувалась спрага, а то й червонющий, аж чорний, кизил, що від нього важко було одірватись, — Яринка все жалкувала, що не захопила торбинки: принести татові. А під ногами, де під час злив ревіли шалені потоки, змітаючи все на своєму шляху, лежали нагромаджені купи каміння, а то й валуни величезні, і на них треба було видиратись, вчепившись у Юркову простягнену руку. Яринку знову вражала легкість, з якою він долав усі оті перешкоди, наче він щодня отут підіймався і знав кожен камінчик.

— Ти давно тут ходиш? — спитала, коли зупинились перепочити. До трьох скель, що застигли вгорі, ще було ой-ой-ой!

— Восьмий рік.

— Сам приїжджаєш чи з батьками?

— Сам... Батьки мої давно загинули. Коли мені було вісім років. — Він, здається, одразу ж і пожалкував, що обмовився, бо насупивсь. І, звівшись, вже на Яринку не дивлячись, якось аж сердито скомандував: — Пішли!

Яринка й не подумала на нього образитись, так його зараз жаліла. Не могла уявити, як це можна позбутись батьків. Мами і тата.

— Вони в мене були альпіністами, — сказав згодом Юрко.

Сиділи на вершині найменшого Брата — в Яринки все ще тремтіли руки й ноги від прямовисного, майже в лоб, підйому. Іноді щосили притискалась до гарячої скелі, відчуваючи, що ось-ось зірветься й шасне донизу, на безжалісне, гостре каміння, але з'являлась його дужа рука і лунав його напрочуд рідний голос:

— Спокійно. Спокійно... Нічого страшного немає... Ставай от сюди... Бачиш, яка ти молодець!

І канудливий клубочок, що підкочував Яринці під горло, одразу ж зникав.

А тепер вони на вершині. Звідки до сонця рукою подати. Де все живе й неживе лишилось далеко внизу. Де нікого немає, крім них. Де тільки вітер та синява.

1 2 3 4 5 6 7