Вип'ю чаю — і на роботу.
— І досі до пізньої ночі пропадаєте?
— Кінчилось, — сумно всміхнувся. — Приходжу додому, як і всі нормальні роботяги: одразу ж після зміни.
— Тож-то дружина задоволена!
— Та задоволена. — Поморщився. Глянув на мене, і щось наболіле промайнуло в очах. — Мені тепер нема чого на заводі затримуватись.
— А установка?
— Що установка! — Махнув так рукою, наче я нагадав йому щось дуже прикре. Одставив чашку, подякував, запитав, щоб уникнути, мабуть, неприємної для нього розмови: — Колекцію покажете?
Ведучи його до кімнати, я думав: "Таки там у нього щось скоїлося". Але не став запитувати: бачив, що це йому неприємно.
Він мені сам про все розповів. Після того, як подивився колекцію. Ми сиділи в кріслах, він тримав на колінах коробочку з-під цукерок, де були викладені найменші сердоліки й агати — ціла веселка, застигла у камені. Гладив їх довгими чутливими пальцями, і якась наче хмаринка набігала на його вродливе обличчя. Отоді й сказав:
— Кінець моїй установці, Миколо Степановичу.
— Як то — кінець?
— А отак: розкуркулили... Та що про це й говорити! — махнув безнадійно рукою.
— Стривайте, стривайте, Володю, я щось вас не розумію. Ви ж самі мені дзвонили, що установка готова.
— Дзвонив, — болісно усміхнувся Володя.
— І що працює як штик, — повторив я його вислів. — Жене продукцію без ніякого браку. Казали мені це чи не казали?
— Ну, казав.
— Так навіщо ж її було розкуркулювати?
— Не вірите, Миколо Степановичу? Я теж спершу не вірив. Лаявся з начальником цеху, бігав до головного інженера, до самого директора навіть прорвався: криком кричав. Вони ж, коли я установку закінчив, замалим не цілували мене. Молодець, Володю, геніально, Володю! А я, дурень, і вуха розвісив. Уже бачив не одну — десяток таких установок. В усьому цеху, на всіх лініях. Та що там у нас: по всій нашій країні, на всіх напівпровідникових заводах. Десятки, сотні мільйонів зекономлених карбованців! Яка голова не піде обертом?.. Ви знаєте, коли моя установка запрацювала, я того вечора приніс додому торт і пляшку шампанського. На іменини не приносив... Ех, що й говорити!
Він поклав коробку на стіл, нервово сплів пальці. На обличчі його ожила давня мука.
— От ви скажіть, Миколо Степановичу: є в нас такий закон, щоб судили байдужих людей?
— Їй-бо, Володю, не знаю. Це треба юристів питати.
— Я б їх усіх — по найвищій статті. Усіх до одного!
— За віщо ж ви їх так, Володю? — не втримавсь я од сміху.
Він докірливо глянув на мене. Глухо сказав:
— От ви смієтесь, а мені вити хотілося, коли мою установку розкуркулювали.
— Та хто розкуркулював? Начальник цеху? Директор?
Володя не відповів. Опустив голову, роздивлявся свої
переплетені пальці. Потім звів на мене гарячі очі, спитав:
— Як ви думаєте, до чого ми з такими порядками докотимось?
— З якими, Володю?
— З байдужістю нашою. Хай усе хоч і крізь землю провалиться, лиш би мене ніхто не чіпав. Лиш би мені спокійненько на світі жилося. Краще браку вісімдесят відсотків, ніж зайва морока...
— З чим морока, Володю? Установка ж уже працювала?
— А лінія?.. А міняти технологію?
Мені дещо стало прояснюватись.
— То начальство не схотіло міняти технологію?
— Чому ж не хотіло? Хотіло, — усміхнувся саркастично Володя. — Обіцяло майже щодня. Ось місячний план виконаєм. Ось квартальний. Продукцію приймають, премія йде — кому од хорошого кращого захочеться? Зайву мороку на плече? Батанову? Так Батанов теж не обділений, йому навіть премію видали за установку, в наказі відзначили. Батанову сидіти б і мовчати, а не головою битися в стінку. Не кричати, дивлячись, як установку його розкуркулюють.
— Так хто розкуркулював?
— Роботяги, хто ж іще! Тому моторчик потрібен, тому якась деталь. Установка ж стоїть, припадає пилюкою, хтозна-коли й пригодиться, то гріх із неї чогось і не поцупити. За місяць всю вительбушили, одна коробка лишилась. Там же кожна деталь на вагу золота... У нас знаєте які є "мурахи"? Завод зупини — за тиждень розтягнуть. Не лишиться й фундаменту.
Я слухав Володю і думав, що так цього лишати не можна. Він же, мабуть, за цим і приїхав до мене.
— Ви коли збираєтеся додому, Володю?
— Сьогодні увечері. Ось і квиток.
— Давайте зробимо так: ви їдьте спокійно додому, а я постараюся вирватись до вас якщо не на цьому тижні, то на наступному. Як тільки домовлюсь із редактором, так і приїду.
Володя здивовано глянув на мене, потім, зрозумівши, похитав головою:
— Не треба, Миколо Степановичу.
— Ви що, боїтесь?
— Мені боятися нічого. Тільки нічому це вже не допоможе: установки назад не повернеш.
— Але ж треба кого слід покарати! Розповісти всю цю історію!
Та він знову похитав головою:
— Не треба. В мені уже все перегоріло. Ви думаєте, я один на заводі так обпікся? То нащо й ворушити?
— Як же ви працюватимете там далі, Володю?
— А отак, як усі: аби день до вечора. Обпікся на молоці — воду студитиму.
І як я його не вмовляв, як не переконував, він затявся на своєму: не треба мені приїжджати... Установці все одно не поможеш. З установкою покінчено: раз і назавжди.
Говорив про установку як про живу істоту. Яку взяли й живцем вительбушили. У нього на очах.
Прощаючись, сказав:
— Добре, що хоч каміння в мене лишилось. Я тепер роблю на заводі, а перед очима — мої камінці. І Оля задоволена: не пропадаю день і ніч на заводі.
VI
Хоч Володя й заперечував проти того, щоб я виносив цю історію на шпальти газети, вона, ця історія, довго не давала мені спокою. Мені хоч чимось хотілося допомогти Батанову, адже так недовго до повної зневіри, отієї байдужості, про яку сам же Володя запитував, чи є такий закон, щоб оддавати за неї під суд. В мене серце щеміло, коли я знову й знову пригадував розмову з Володею, його глухий голос, його згаслий вид. Вид людини, яка вже нічого не жде од життя. В тридцять років, у розквіті сил!
В перші дні я тільки про Володю й думав. От мине з'їзд журналістів (я був обраний делегатом), і я обов'язково поїду на Володин завод. Вчеплюся намертво в отих усіх начальників, які погубили установку Батанова. Я вже бачив свою майбутню статтю — на дві колонки, не менше, навіть заголовок до неї придумав: "Як украли у держави десятки мільйонів", лишилося тільки перебути з'їзд, а там одразу ж піду до редактора, попрошусь у відрядження.
З'їзд відбувся, і був мій виступ на ньому (кажуть, що вдалий), виступ, до якого я готувався більше місяця, а потім редактор покликав мене й запитав, чи хочу я поїхати в Німецьку Демократичну Республіку: туди якраз вирушала делегація до міста-побратима. На два тижні. Ну як я міг од такого відмовитись?! Тим більше що я жодного разу не був за кордоном.
Я, звісно, одразу ж погодився, вирішивши, що справа з Володею трохи потерпить, там все одно ж уже не допоможеш нічому, я поїхав у Німеччину і привіз звідти стільки матеріалу цікавого, що вистачило на серію нарисів, тим більше що редактор сказав себе не обмежувати: протягом місяця я писав нарис за нарисом, в кожен номер недільний, на три повні колонки, я пірнув у той матеріал із головою, і якщо іноді спливала думка про Володю, я її одразу ж і проганяв: хай потім, зараз все одно не зможу поїхати. Тим більше що й Володя мені не дзвонив, не нагадував, а дзвонити мені не давав той же матеріал, що його обов'язково мав викласти в нарисах. Хто хоч раз всерйоз брався за перо, той зрозуміє мій стан: без повної віддачі нічого й думати написати щось путнє.
Володя вдруге появився у мене, коли я саме закінчував останній свій нарис.
Знов попередній з вокзалу дзвінок: чи не заважатиме? Чи можна приїхати? Косячись одним оком на недописану фразу, я промимрив, що можна, звичайно, що радий буду побачити, і, рурку поклавши, гарячково вхопивсь за перо: викласти хоч конспективно думки, щоб не забути. В мені проснулася досада, що перебили, а разом почала ворушитися й совість, що так і не з'їздив на той Володин завод. Міг би з'їздити, аби по-справжньому захотів, два-три дні знайшлися б завжди, тому я з перебільшеною радістю кинувся одчиняти двері, коли пролунав дзвінок.
— А, Володя, заходьте!
— Не заважатиму?
— Ви? Як вам не соромно! — На столі лежав незакінчений нарис.
— Я на хвилинку.
— Ну, так уже й на хвилинку. Роздягайтеся, заходьте.
Скинув куртку, зняв кепочку, а сумку не лишив у коридорі — поніс із собою. І, до кімнати ступивши, став одразу ж її розкривати.
— У відрядження, Володю?
— У відрядження — за власний рахунок. До Москви їду, на виставку. "Дивовижне у камені" — чули?
Не тільки чув, але й пощастило на тій виставці побувати. Ходив із залу в зал — не міг од вітрин одірватись. Особливо вразили мініатюри москвича Коробкова. Картини з агата (не мозаїка — природний малюнок), взяті у вишукану металеву рамку під старовину. В основному пейзажі: не вірилося, що їх не людина писала — сліпа природа. "Та чи така вона вже й сліпа?" — думалось, коли милувався тими картинами.
— Коробков? Ми з ним листуємось. Це він мене й запросив узяти участь у виставці.
— І на заводі вас одпустили?
— А я вже на заводі не працюю. З заводом у мене докінчено.
— Де ж ви працюєте?
— Перейшов у Худфонд.
— І що ж ви там робите?
— В основному жіночі прикраси. Та ще от... — Він уже діставав із сумки чималенький пакунок. Розгорнув обережно, поклав переді мною на стіл. — Ось.
— Що це?
Хоча б міг і не питати.
Перстень! Величезний, що й руку можна в нього просунути. Ніжне плетиво скані, благородні лінії ясного металу. А посередині, де належалось бути вставці з коштовного каменя, фантастичним бутоном розквітла аметистова друза. Сліпучо-гострі кристалики спалахували фіолетовим відблиском, переливалися, тремтіли, як ртуть.
— Боже, яка краса!
— Подобається?
— Слухайте, Володю, це чудо! В жодному музеї не бачив нічого подібного!
Тоді Володя ще раз поліз до сумки.
— А це моя остання робота. Позавчора й закінчив.
Ще більший, персневі до пари, кулон. Навмисне грубий ланцюг, наче викуваний в кузні. Різкі ламані лінії, що збігалися од країв до середини. Щось середньовічне, старовинне, сотнями років позначене. І такий же, тільки значно більший, бутон аметистовий.
Я не витримав, узяв, притулив за ланцюг до стіни — стіна враз наче осяялась. Очей би не відводив од дивовижного цього кулона.
— По заводу не скучаєте? — спитав згодом Володю.
— А по чому скучати? — спитав у свою чергу Володя. — По "давай, давай, давай"? По штурмівщині щомісячній? Узаконеному бракові?
— А по установці? Установка не сниться?
— Снилася, тепер перестала.