Про Івася-Вдовиченка Коновченка

Гуде-гомонить суботнього дня славне місто Черкаси, роїться народом, як бджолами вулик. Наче й ярмарок тільки взавтра, а людей на торговищі — не протовпитись! Хто хліб косив у полі, хто порався в садку чи біля коней — усе покинув, прибіг не оглядаючись. І є чого!

Стоїть на торговищі довбиш*1, скільки сили в руках, калата в бубон, а біля нього, під хрещатою корогвою, красується на коні чорновусий козацький сотник і гука, взявшись у боки:

— Гей, винники, броварники, лазники, гречкосії! Годі вам по винницях горілку курити, по броварнях пиво варити, собою мух годувати, молодецькими плечима сажу витирати! Хто хоче козацької слави зажити, кому турок сала за шкуру залив, ходім з нами воювати! Смерті не бійся, від неї не вбережешся...

Знає, вражий сотник, які слова людям казати! Спалахують очі в парубків, притакують бувалі козаки, котрі ще з весни знали, до чого воно йдеться. Ходили поголоски, що збива полковник корсунський Филоненко охоче військо — іти на турка, десь у Молдову. Отож не один бідний нетяга, що робив до солоного поту в якогось пана чи підпанка, а сам тільки й дожидав походу, щоб чкурнути з наймів світ за очі,— не один такий козак вже припас тайкома куль, ще й пороху і сухарів насушив повну торбу та заховав у соломі, щоб, крий Боже, не вгледів господар.

— Нуте ж, хлопці! — гука сотник.— Хто перший?!

І вже протискується крізь юрбу плечистий козарлюга, б'є дірявою шапкою об землю.

— Пишіть, пане сотнику, Демида Жежерю! Де наше не пропадало!

А за ним слідом товпиться ще п'ятеро таких самих здорованів.

— Пишіть, пане сотнику, й нас! Ми всі одного роду, усі Жежері.

І тут оточив сотника гурт парубків. Попереду заводіяка — Івась Коновченко. Ще й п'ятнадцяти нема Івасеві, а вже вславився на всі Черкаси.

Хто в неділю вигравав конем на торговищі, потовк гончареві горщики й миски? Івась!

Хто мина жінок, дідів — шапки не скидає, "добридень" не каже? Івась, ніхто інший!

Але зараз паливода чемно скинув шапку, уклонивсь як належить:

— Пишіть мене, пане сотнику: Іван Коновченко.

Глянув сотник, примружив око:

— Записати, парубче, недовго. А ти ж у батька спитався?

— Нема в нього батька, пане сотнику! — загукали хлопці.— Тільки мати...

— Удовиченко, значиться, — моргнув бровою сотник.— Е-е, мабуть, діла не буде... Одинак?

— Одинак...

— Та хто ж таке бачив, щоб мати одинака у військо пустила! Зажди, а кінь козацький у тебе є?

— Нема...

— Бач — нема... Який же з тебе козак? А років скільки?

— Сімнадцять...— збрехав Івась, аж вуха почервоніли.

— Он як! Ну, коли вус під носом почне засіваться — приходь, запишемо. А зараз біжи до матері.

Краще б він рубонув Івася шаблею! Гучний регіт гнався слідом за хлопцем, поки він тікав з торговища, біг, стрибав через чужі перелази, без жалю толочив огудиння на чужих грядках. Перескочив у свій город, вибіг на подвір'я.

— Мамо, де ви?

Але ніхто не озвався в низенькій хаті, що від старості аж мохом припала, увійшла в землю.

Івась шаснув туди-сюди, заглянув у хлів, у клуню.

Нема!

Ніколи їх нема як треба!

— Мамо!

Ні, є. Стоять за ворітьми. Вже чули! Його виглядають!

— Що тобі, сину?

Глянула вдова на сина й злякалася.

Весь побілів, очі блищать, мов у хворого.

— Мамо, я у військо йду! Мені коня козацького треба!

Сплеснула мати руками.

— Ти? У військо?! Схаменися, хлопче! П'ятнадцяти ж немає! Ще й шаблі у руках не тримав.

Аж скинувся Івась:

— Звідки ви, мамо, знаєте?! Отже, тримав, ще й не раз! Дядько Микита вчили... І стріляти вмію — ластівку з рушниці на льоту вцілю!

І не тонкосльоза була Коновчиха, а тут сльози покотилися.

— Ой сину, сину! А матері не шкода?! Кохала... ростила... думала: може, хоч на старість поміч буде, бо усе ж сама та й сама! Оце тобі поміч! Оце діждала!

Та Івасеві зараз нікого не шкода.

— Ой мамо! Ну й чого ви плачете? А батько вдома багацько були? Як не в Крим, то в Туреччину ходили бранців визволяти, як не бусурменів, то ляхів били. По два роки з походів не верталися. А на Січ коли вони втекли, хіба ж не змалечку? Я хоч до зросту дійшов, а вони ще такі були, як вузлик. Чи не ви казали — там і на коня не було кому сідати... І не сушіть собі серця, продавайте воли та купуйте доброго коня. Батько козакували — і я буду!

Від таких синових слів Коновчисі враз висохли сльози.

— Воли продавати?! Та ти, хлопче, чи не блекоти об'ївся?.. Скільки ж то я напрацювалася, доки ту паровицю придбала, а тепер на пустоти твої збуватиму? Коня, бач, йому закортіло! Віжок тобі добрих, а не коня! Підростеш, тоді й козакуй, а зараз геть мені з очей! Ще й зброю всю поховаю, щоб і не бачив!

І, крутнувшись бурею по дворі, побігла до світлиці, де на стінах висіла козацька й заморська зброя, котру чоловік, батько її й дід попривозили з далеких походів.

Ой мати, мати! Погано ж ти знаєш свого сина! Що запало йому в серце — того не вибити ні лихим, ні ласкавим словом...

Доки сонце зайшло, пересидів Івась у бур'янах; а ледве зачув, що рипнули ворота й мати вийшла з двору, прямуючи, мабуть, до церкви,— метнувся до хати.

Зігнала матінка злість! Нема в світлиці на стінах ні самопалів, ні цяцькованих візерунками рогових порохівниць, ні кутих сріблом шабель, ні кривих ятаганів. Лише батьків козацький молот-келеп у кутку валяється. А на дверях у коморі — величезний замок-колодка. Наліг хлопець плечем — тільки зарипіли дебелі дубові дошки. Ударив келепом раз і другий, гахнув спересердя — аж загуло в хаті, розбив колодку.

Не треба й шукати: лежить зброя оберемком на дідівській скрині. Ухопив Іван семип'ядну пищаль, припнув тремтячими руками шаблю до пояса. Постояв, поміркував... Еге, ще не все! Поліз у скриню, витяг ріг з порохом, черес із кулями.

Батькову гостроверху шапку на голову — тепер можна в дорогу!

Як ховався в бур'янах, чув, ішли хлопці, сміялися. Казали — жартував сотник: кому материних неділішніх пампушок шкода — хай пообіда вдома. Шукай тоді пана полковника за десять миль од Черкас: до вечора з військом стоятиме.

Івасеві вдома не обідати — дожене того пана полковника й пішки...

Вибіг пригинцем у город, перескочив перелаз та на дорогу — тільки закуріло за ним!

...Стоїть Коновчиха в церкві, хреститься, б'є поклони, а з голови не йде думка про сина.

У батька вдався, завзятий, але що з того! Батько з коня не злазив, ганяв світами, доки й убили десь у поході... І синкові те саме сниться. До господарства кийком не заженеш: "Нащо я,— каже,— мамо, буду в чоботи пил набивати, руки за плугом каляти? Побачать козаки, будуть пічкуром, гречкосієм взивати..."

— Ой Івасю, Івасю, недобра моя дитино,— шепоче мати гірко.— З чого ж ти хліб їси, як не з того плуга?

І вже не йде на думку молитва; щемить серце, пече, мов жива рана.

Вийшла з церкви, а назустріч сусідка.

— Ой свахо, біжіть хутчій додому! Ваш Івась до козаків утік!

Сполотніла Коновчиха.

— Коли? Хто бачив?

— Мій Ілько бачив. Біг, каже, дорогою і не оглядався. Шабля при боці, самопал за плечима.

Іде Коновчиха на подвір'я та голосить:

— Бодай тебе, сину, мої сльози в дорозі побили! Бодай тебе в тому війську недоля спіткала! Пожалів ти матір... подякував...

Цілу ніч отак ходила, приказувала. Темно в хаті, ледве каганчик на припічку блимає. Моторошно, важко на серці, наче увесь світ почорнів, узявся пусткою.

Правду кажуть, що мати — крива душа: хоч дуже замахнеться, та не боляче вдарить.

Нагадала Коновчиха вранці усе, чого зопалу синові зичила, й сама злякалася:

— Нехай мене, стару, недоля поб'є, а не тебе, моя дитино! Видно, од роду — ні в воду... У батька вдався, батькові й сліди топтатимеш...

Пішла в поле, зайняла паровицю сивих волів, погнала на ярмарок. Зразу й продала, не торгуючись, бо люди, як мухи на мед, налетіли, побачили, що дурничка.

Ще в брата позичила, виблагала — й купила коня вороного, баского, що й гетьманові сісти не сором! Сама засідлала, пістолі батькові в тороки поклала й одіж — шаровари сині, саєтові, червоний жупан і пояс шовковий, запорозький,— нехай син носить!

Мов на те, козак коло двору їхав, нетутешній, звідкілясь аж із Дону. Теж, сказав, Филоненка доганяє. Отих донців здавна на Січі було чимало — не диво, що й цей зараз на війну подався. Зупинила його вдова, ублагала коня Івасеві одвести і три копи грошей оддать, у хустинці зав'язаних.

Узяв козак повід, підморгнув хитрим оком: "Не тужи, мати!" — і помчав, зник у хмарі куряви.

Може ж, таки передасть, десь і за ним стара мати удома плаче...

А Івась у козацькому таборі блукає, ніяк собі ради не дасть. Ніхто на нього й глянути не гляне, й спитати не спитає: "А чого тобі, хлопче, треба?"

Вже й ранок настав... Кожен своє діло знає — хто рушницю чистить, хто шаровари латає, а хто вже й снідає в гурті біля вогнища.

Підійшов Іван до гурту, скинув шапку.

— Добридень, панове козаки! Хліб та сіль!

— Їмо, та свій, а ти и так постій! — одмовив русявий козак, набираючи з казана гарячої пшоняної каші.

Хоч і знав Івась, що так годиться відповісти за козацьким звичаєм, та почервонів як жар. Проте нахилився, витяг з-за халяви ложку.

— Е, та він хлопець тертий! — моргнув вусом русявий.— Бач, і ложку має. Сідай, козаче, до гурту.

Ох і смачною ж здалась Івасеві польова, придимлена каша: зроду такої не їв! Одне, що дуже зголоднів, а друге, що це ж таки він з козаками снідає! Бач, не відштовхнули, пустили до гурту...

І статечно їсть хлопець, не хапається, останній стромляє ложку в казан, набирає каші потроху — аби не сказали: "Глита, як собака!". Тільки поснідали, побіг, приніс цеберко води, допоміг кашоварові казана помити.

От коли б мати бачила!

А вже табір заворушився. З усіх кінців заспівали сурми, поскакали сотники, гукаючи, щоб сідлали коні.

Козаки, що сиділи біля згаслого багаття, пахкаючи люльками, посхоплювались, побігли до коней.

Лише Івась безпорадно стояв серед цього сум'яття і в думці кляв себе на всі заставки, що прибіг піший. Хіба ж повернеться язик просити, щоб хтось позичив коня? Мамієм назвуть, недотепою.

В піхотинці піти?

Ще гірше!

— Гей, хлопче, тебе не Іваном звуть? — гукнув хтось за спиною.

Хлопець здригнувся.

Якийсь козарлюга — сидить на сивому коні, трима вороного за поводи.

— Чуєш, ти, бува, не Іван Коновченко?

Івась кивнув. Йому враз перехопило горло. Він і вгадував, і боявся вгадати.

— Ну, ось тобі гостинець — мати прислала! — простяг Івасеві повід вороного коня, що не хотів стояти на місці, сердито перебирав тонкими ногами й форкав, косуючи наллятим кров'ю оком.

Наче вітром підкинутий, злетів Івась у сідло.

Ой мамо, ой матінко! Чим тобі віддячити?! Від якої ганьби врятувала ти свого сина! Кінь — мов змій! І вві сні такий не присниться.

Донець добув із-за пазухи зав'язану вузликом хустину, пильно глянув на Івася.

— Гроші візьми...