Лопансбуржець прекрасно знає, що парикмахерський період у Семенковій творчості був давно, був дуже давно, коли ще він жив у Пітері і наслідував І. Северянінові*. Лопансбуржець так само знає, що коли двоє роблять те саме, це вже не те саме, і що перукарно-парфумерний період більше мав значіння в українській літературі, ніж у російській.
Отак згадує лопансбуржець про Семенка і раптом згадує розкішну чорну чуприну Семенкову. Одночасно він хапається за свою неголену бороду.
"Стрижіїв нам треба, а не перукарів тепер, – схаменувся лопансбуржець. – Ми вже скинули чуже волосся, а тепер пора стригти своє".
Але зчувшися, що вийшла фраза, яку може хтось взяти за якийсь афоризм, а може ще й зробити які висновки, лопансбуржець лякається. Щоб заспокоїти себе, він читає слово "Перукарня".
– "Перу" – папуги, розмаїті пера, перісті ландшафти, тропічна папороть, пережита культура, сонце пере хмари в блакитних ночвах неба.
– "Карня" – місце, де карають на горло, де кароокий чорнявий карагеоргій* сложить свою голову, де кракає крук, де ножиці карають переросле волосся, де бритва картає бороди, де на столах дзеркальний карнавал шампунів, одекольонів, бріолінів і іншої парикмахерської аристократії. І копійки капають у касу за те, щоб п'ятнадцять хвилин бути маркізом де-Фікстуар*.
Професори українізації
Професор Нарбонов оце закінчував лекцію на тему: "Українські прикметники та їхня роля у великому переселенню народів".
Машиністки Мура й Ната сиділи, як зачаровані, вдивляючися в блискучі окуляри шановного професора. Отут за оцим білим лобом ховалися всі українські прикметники і роїлися різноманітним натовпом, ждучи наказу з нервових центрів професора Нарбонова, щоби, каскадом з'явившися на світ, оглушити, ошарашити, приголомшити несвідомих і боязких слухачів.
"… на цім я кінчаю. Чи є в кого якісь запитання?" – пронеслося по залі великої установи останнє речення і уперлося в мовчанку. Десь зашепотіло і раптом сипнули запитання.
– "Скажіть, чому українська мова така трудна?, – кокетливо запитала гарненька Ната. – Я прекрасно вчилася по-французьки й було дуже легко – мерсі мадам; і по-англійськи також: олрайт і гудбай, але українська мова занадто тяжка для мене – скажіть, чому це так?" – "Скажіть, коли в нас буде іспит". – "Я все одно провалюсь – я зроду не вивчу цієї мови". – "Де ви живете професор?" – "Ви добре знайомі з усіма українськими письменниками?".
Професор Нарбонов методично зняв окуляри і звів їх угору. "Прошу вас, не поспішайте. Я одповім усім". Професор добув з кишені хустку, протер окуляри і почав відповідати. "Так, українська мова дуже важка і це саме через її милозвучність. Грубе европейське чи російське вухо не може вловити тонкощів української мови. Нехай европеєць вимовить слово "паляниця". Хай спробує. Або краще нехай і не пробує. Так, іспит буде швидко. Так, громадянка Орліва може провалитися на іспиті, бо вперто пише і називає себе Орлова, а не Орліва, як треба по-вкраїнському. Так, професор живе недалеко – в Народньому Університеті. Так, професор прекрасно знайомий з усіма українськими письменниками. В Сосюри й Хвильового він хрестив дітей. З Йогансеном він жив на дачі в Норвегії. З Кулішем Пантелеймоном варив куліш на березі Дніпра коло могили Шевченка. З Кулішем Миколою вкупі писав "Дев'яносто сім", при чім Куліш написав усіх тільки тридцять, а він, професор Нарбонов, шістдесят сім*".
Професор Нарбонов одяг фетровий віденський бриль і поважною ходою подався з залі.
Коли він вийшов на вулицю, до нього впнувся суєтливий суб'єкт у замурзаній сорочці: "вельмишановний пане й добродію, допоможіть бувшому учителеві гімназії... жінка... діти... хоч копійок двадцять, добродію, повік за вас молитиму бога, сам я учитель!"
Професор Нарбонов велично одмахнувся од шахрая й намірився переходити вулицю. Але раптом йому спала на думку блискуча гумористична ідея. Він широко всміхнувся і став:
– Бувший учитель, пане, – ще раз спробував шахрай.
– Гей, ви, – сказав професор Нарбонов, – ви, здається, можете трохи балакати по-українському.
За півгодини перед здивованим оком голодного шахрая розгорнулась велична картина. Він був у прекрасно омебльованім кабінеті професора Нарбонова. Удовж стін стояла колосальна шафа, вся повна найкращих високо-наукових праць з галузі українознавства. Словник Терпила, словник Дубровського, Ізюмов, у жовтій обкладинці, Ізюмов у синіх палятурках, Ізюмов. у шкіряній оправі, Сабалдир, уваги, знову Сабалдир* – товпилися на лакованих полицях шафи. Над шафою висіли портрети письменників.
Зачарований, ошарашений чоловічок стояв і мовчав. В тиші розлігся метальовий голос професора Нарбонова.
– Тепер, – сказав професор Нарбонов, простягаючи руку, – тепер я скажу вам, що ви думаєте. Мовчіть! Ні слова! Я скажу вам, що ви думаєте.
Професор зробив драматичну павзу.
– Ви думаєте, що я, професор Нарбонов, сягнув цієї розкоші й цієї величі довгими роками невпинної роботи? Ви думаєте, що я скінчив гімназію, вступив до університету, залишався при нім стипендіятом, у голоді і холоді писав роботи, топив пічку своїми віршами і вчився, вперто вчився фонетики, морфології, діалектології української мови? Ви думаєте, що я друкував свої лінґвістичні роботи в наших і закордонних часописах? Ви думаєте, що я, кінець-кінцем, виготував магістрантські іспити і одного прекрасного дня... А на самім ділі було ось що.
Професор Нарбонов обачно глянув навколо, втягнув чоловічка в кімнату і причинив двері.
В дверях клацнув американський замок, Почалася секретна розмова.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Через два місяці товстий високий чоловік, у віденськім фетровім брилі й прекраснім синім костюмі, до тютьки схожий на професора Нарбонова, підійшов до дверей яскраво освітленої залі.
– Хто там читає, – запитав професор у поважного бухгальтера, що, стоючи коло дверей, уперто намагався встромити свою голову в залю. Бухгальтер на хвилину покинув свої зусилля і сказав у гострому тоні:
– Не заважайте слухати. Читає знаменитий професор Мосипів, член методологічної комісії. Ви задоволені?
Професор Нарбонов не відповів нічого. Натомість він втягнув шию і до нього долетіли слова:
– … Що ж до теорії професора Нарбонова, ніби милозвучність в українській мові походить з часів татарського полону, то в своїй статті, видрукованій в усіх англійських журналах, я цю теорію цілком спростував. – З марксівської точки погляду (неприступної для старих учених, а в тім числі й для професора Нарбонова) милозвучність в українській мові можна віднести тільки на карб впливу печенізького та половецького індустріяльного пролетаріату"
Нарбонов піднявся навшпиньках і зазирнув на катедру. За катедрою поруч зі шклянкою води й новеньким фетровим брилем у новесенькому сірому костюмцеві, у колосальних рогових окулярах... був незнайомець, що два місяці тому прохав у Нарбонова допомоги.
Мисливські пригоди Івана Івановича
Історія не знає нічого про те, як Іван Іванович вирішив служити Діяні, богині ловецтва. Нам невідомий і день той, коли Іван Іванович виправив собі мисливського квитка, купив рушницю і заявив, що хоче стріляти тигрів. Ми знаємо тільки, що одного прекрасного дня він подав до Сохвицької окрради союзу мисливців та рибалок проєкти, як виловити в Африці всіх левів, як бити зимою зайців і як спіймати на вудку тих трьох китів, що на них стоїть земля.
Проєкти Івана Івановича
"Позаяк полювання на левів дуже небезпечне для здоров'я, а з другого боку, леви дуже шкодять сільському господарству, виїдаючи в незаможних негрів курей, я пропоную два способи як виловити всіх левів з пустелі Сахари.
З географії Іванова* в українському перекладі відомо, що пустеля Сахара складається головним чином з піску (хоча й не сахарного) та левів. Отож я пропонував би взяти дуже велике решето на манір тих величезних галош, що стоять у вітринах Гумтресту: вклавши туди Сахару, трусити те решето протягом півгодини. Цілком ясно, що пісок просипеться, а леви зостануться в решеті. Накривши те решето рядниною, можна передати левів у Зоосад.
У тих місцях, де ґрунт не такий піскуватий, як у Сахарі, я пропонував би ловити левів трохи інакше. Зігнавши чималу купу негрів – негрів-куркулів, примусити їх викопати глибоку яму. Яму ту треба притрусити сухим гіллям. Над ямою встановити кола з табличкою: "Левам тут спинятись забороняється".
Знову цілком очевидно, що побачивши леви таку таблицю, обов'язково звернуть на неї увагу. Бувши царями звірів, леви безперечно схотять спинитися там, де це їм заборонено, і попадуть у яму. У нас у Сохвиці виконком заборонив в'язати коней коло загорожі, і всі місцеві селяни, не будучи царями звірів, все ж таки спиняють підводи саме коло цієї загорожі".
Розгляд проєктів
Сохвицька окррада, розглянувши проекти Івана Івановича, знайшла, що, хоча ці проєкти відзначаються великою практичністю і могли б дати не абияку користь для населення Сахарського району, одначе не належать до її компентенції, і, написавши на проєктах резолюцію "Передати в Сахарський район і реалізувати з місцевих коштів", заклала проєкти в шахву. Одночасно окррада звернулася до Центральної Спілки Мисливців та Рибалок з проханням відпустити кошти на придбання десятикопійчаної поштової марки, щоб можна було переслати проєкти сахарянам.
Та пильнуючи інтересів населення Сахари, Сохвицька окррада не забувала й своїх потреб. Отож вирішено просити Івана Івановича виробити проєкт, як виловити в Сохвицькій окрузі всіх ховрахів з тим, щоб гнати з них прованську олію, а також як перестріляти всіх лукових метеликів на предмет вироблювання з них сукна і підошов, яких саме не вистачає селянському населенню Сохвицької округи. Окроме того постановлено прохати Івана Івановича виробити проект, як винищити, не витрачаючи великих коштів, китайську контрреволюцію, і зокрема просити, щоб Іван Іванович налагодив навчання китайської грамоти серед залізничних зайців Сохвицької округи. Таким способом сохвичани прилучили свій голос до справ інтернаціональних.
Нові проєкти Івана Івановича
. Але Іван Іванович не мав наразі часу виробляти загадані йому від сохівчан проєкти.