Як поприходять усі з роботи, та упораються по господі, та повечеряють, любо тоді посидіти якусь часину проти місяця на причілку, поговорити про те, чим день видавсь цікавий. А то й — під гарний настрій — поспівати.
Пісню в родині Бубликів люблять однаково що малі, що великі. І перший заспівувач у них — дідусь. Бува, сидить він нищечком на краю лави, бо взагалі натурою мовчакуватий, слухає, усміхаючись у вуса, про що інші гомонять. А коли розмова дійде кінця і попримовкають усі, дідусь кашляне спроквола і впівголоса, ніби дослухаючись до самого себе, заведе:
Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе...
Бабуня лукаво позирне на дідуся, звичним рухом поправить хустину на голові й високим, на диво молодим голосом підхопить:
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує — серденько мре.
Два останні рядки дружно повторюють усі гуртом: і дідусь з бабуньою, і тато з мамою, і Мар'янка з Дениском. Пісня мужніє, повниться силою, і Денискові починає здаватися, ніби її зачаровано слухають цибаті мальви під вікнами, буйне віниччя на погрібні, вишняк край городу, навіть сонні ворони у своїх чорних, ледь видимих у пітьмі гніздах. Він починає так старатися, що завершальні слова пісні кінчає пізніше за інших, на ноті високій і навіть писклявій.
— Ми співали, нам і спасибі, — каже, перевівши дух, дідусь.
— Щира пісня гріє краще за кожуха, — нехотя підводиться з лави бабуня.
— В гурті пісня завше в лад іде, — зауважує тато.
— От тільки Денис півня пустив, — раптом кидає Мар'янка.
— Якого ще півня! — обурюється Дениско. — Завше ти вигадуєш!
— Мальованого! Всі кінчили, а ти нявчиш, як кіт, що його за хвоста смичуть.
— Годі вам, зведенюки! — примирливо усміхається дідусь. — Кажуть: не співається пісня без заспівувача. Але є й інша приказка: не той молодець, що починає, а той, що кінчає. Ти, Дениску, кінчив останнім. От і вважай, що вчинив, як справжній молодець.