— Годі хропти! Будемо молитись!
— Вставай, бо стягну за ноги!
— Чуєш, вставай! — сказав мені мій сусіда, що стояв коло моєї полиці.
Я простягнув кулака й у темряві обережно притулив його до носа мого сусіди. Він трохи помовчав і потім тихо попросив:
— Посуньтесь трохи, товаришу, я ляжу коло вас; дуже вже спати хочется!
— Це інша річ! — відповів я, даючи йому місце коло себе.
— Ну, товариші, всі вже встали? — запитав перший ув'язнений, — бо сидячи молитись не можна.
— Всі!..
— Тепер я буду рахувати до трьох і почнемо всі разом, прочитаймо "Богородицю", як казав попередній товариш, це дуже допомагає.
— Три!..
І одразу весь трюм наповнився бурюканням і лайками. Всі, хто раніш стояв, полізли на вільні полиці. Деякий час у трюмі був надзвичайний галас. Потім потроху стихло.
— Тепер, товариші, — сказав якийсь обдурений в'язень, — я пропоную помолитись якомунебудь іншому богові!
Нахабний, гістеричний регіт залунав у відповідь з полиць. В'язень збентежено замовк.
Я — старий морець, і не вірю ні в які божеські й чортячі сили. Краще за все, — це вірити в самого себе.
Ніч насувалась все більше.
У трюмі деякий час було тихо, але незабаром знов залунали розмови.
— Як ви гадайте, товаришу, що з нами зроблять? — запитав мене мій сусіда.
— Що до мене, — відповів я, — то мене відпустять, або в крайньому разі, я сам себе відпущу!.. А про решту я нічого не знаю, все залежатиме від їхнього curriculum vitae...*
Мій сусіда важко зідхнув.
— А ви не знайте, чим караються дезертирство? — знову запитав він.
— Дуже просто, — відповів йому хтось у трюмі, — шомполами!..
Мій сусіда, мабуть, сильно зблід, бо він тихо застогнав і притулився до мене задом, ніби відчуваючи заздалегідь такий приємний масаж.
У тиху перерву серед розмов у трюмі різко лунало якесь лузання, наче хтось старанно лузав насіння.
Раптом із того кутка, відки лунало це лузання, ми почули таку розмову:
— Що це, товаришу, у вас — насіння? Дайте мені трошки!.. — говорив якийсь молодий голос
— У тебе своє є! — муруго відповів з кутка надтріснутий бас.
— Коли б у мене було, то я не просив би!..
— Паршивець! — забубонів бас. — Чого смієшся, жабин син! Ніби не знаєш, що це "шкінати", як насіння!
Молодий голос перелякано замовк, а ввесь трюм божевільно зареготав.
— Товариші, — дико кричав хтось, — у нас крім смердильного заводу, непомітно зорганізувався "Воштрест", — товариші, записуйтесь у "Шкінаттрест"!..
Після цього випадку в трюмі почався страшенний галас, який швидко перейшов у цікаву імпровізацію гри, яка зветься гандбол.
Гандбол в трюмі дуже відрізнявся від гри з такою ж назвою, яка, звичайно, завше відбуваються на повітрі або в пристойнішому місці.
"Болом" або м'ячем в даному разі була людина, власне не людина, а з термінології правильнішої "пацан" якого, як м'яча, перекидали з одного кутка трюму в другий. В цей час, цей живий "бол" ступав великими чобітьми по головах в'язнів, які спали на підлозі, або з розгоном гепався комунебудь на груди або на обличчя. У свою чергу всі потурбовані в'язні й розлютовані сильним ударом цього живого "бола" з силою кидали його в протилежний бік, швидко збільшуючи, таким чином, кількість партнерів.
Коли живий "бол" уже починав верещати, ніби його кастрували, на кін являвся другий такий же "бол". Гра й галас продовжувались.
Раптом "янгол", який стояв з рушницею коло дверей і ввесь час заглядав у "вічко", розчинив двері й став люто лаятись:
— А щоб ви повиздихали, "урки" нещасні! Тихше, вашу мать! Що це вам тут — товкучка?
Якийсь "стопор" щільно підійшов до "янгола" і встромив йому кулака в ніс.
— Мовчи, мільтон, тут тобі не "фармазонщики"! У тебе, мабуть, боки скучили за фінкою!
"Мільтон", він же "янгол", він же міліціонер, трохи постояв на місці, потім плюнув і з грюком зачинив двері.
Ось яким чином розважалась частина армії тисячі пройдисвітів в одному з відділів великого трюму бухти Дель-Районо.
А всі відділи трюму було вже переповнено сміливими морцями та мисливцями вуличних джунґлів. Про це можна було довідатись в тихі перерви, бо під час тиші в одному з відділів лунали крики та галас інших відділів.
Незабаром почали працювати й апарати Морзе. Кілька телеграфістів вистукували об стіни запитання та відповіді. Рота зв'язку армії тисячі пройдисвітів старанно працювала. Все, що робилось у комендатурі, знав кожен в'язень.
Незабаром телеграфісти вистукали ліктями, що армія рушає далі.
Було чути, як "янголи" лагодили рушниці і брязкали зброєю. Цілий взвод зупинився коло дверей нашого відділу й ми по черзі стали виходити на берег.
Дощ не зупинявся.
Під ногами були великі калюжі й по коліна грязюка. Брудний сірий ранок поволі розривав мряку, накреслюючи на брудному тлі великі мовчазні будинки. Нас почали старанно реєструвати.
Я, старий морець, ще ніколи в житті не бачив такої сили пройдисвітів. Це була справжня армія, яка щохвилини могла розігнати всю варту й розійтись, хто куди.
Але в цій армії не було рядових членів, тут всі були ватажки.
Будь-який соціолог тут на прикладі міг вивчити, що таке анархія й чого вона варта. Він міг незабаром переконатись, що вся ця армія не коштує й шага.
Тут наочно на практиці було виявлено всі ідеї анархістів, всякий розумний анархіст, коли б побачив цю армію, зрікся б своїх ідей і з великою охотою став би звичайнісіньким обивателем, до того це було абсурдно й не солідарно.
В цій тисячній армії не було й двох чоловіка, які мали б щось спільне.
Це була буйна череда без голови, з боязкими серцями. Армія боягузів та крикунів.
Поки реєстрували передніх, задні, щоб не мерзнути в черзі, почали нову гру. Під ногами було мокро й ноги мерзли, нова гра мусіла зогрівати ноги від холоду, вона звалася грою в "ніяк".
Якийсь здоровенний чолов'яга підійшов до мене, з силою вдарив мене каблуком по нозі по пальцях, але я швидко відскочив і грязюка цілим заляпала водоспадом обличчя тих, хто стояв поблизу.
У цьому й полягала гра в "ніяк". В лавах пройдисвітів не було й двох людей, які старанно не били б по ногах один одного. В одного пройдисвіта скоро розлізся чобіт і з пальців ноги бризнула кров.
Це була гра, жорстокіша за живий "гандбол". Мій сусіда, що раніш лежав коло мене, стояв осторонь і тільки дивився на все, роззявивши рота; очевидно, це був новичок, незнайомий з нормами моралі та звичаям вуличних джунґлів.
Незабаром черга реєстрації дійшла й до мене.
— Ваше прізвище? — запитав мене начальник міліції.
Мені було ніяково, мені було соромно. Я, старий морець, чесний робітник, потрапив у таке ганебне коло анархістів.
І я відповів:
— Король Ґебридський!..
— Це ваше прізвище? — знову ввічливо запитав начальник.
Я ніяково хитнув головою.
Мабуть, ні один із цих пройдисвітів так ввічливо не поводився з своїм батьком, як ввічливо поводились міліціонери з цією ватагою пройдисвітів.
Після реєстрації армія вирушила далі. Ми йшли широкими вулицями міста, але куди ми йдемо — не знав ніхто.
Перехожі зупинялись на тротуарах: дивились на цю армію. Мабуть, не мало обивателів раділо, мовляв, — тепер не так часто грабуватимуть на вулицях.
Незабаром армія тисячі пройдисвітів зупинилась. Треба було вирівняти лави. Ми зайшли у вузьку вулицю, яка не вміщала такої армії. Пройдисвіти втікали у всі кінці, ховались у парадні входи, тікали в під'їзди.
Коли ми зупинились, до мене підійшла кремезна женщина з кошиком в руці. Вона, мабуть, йшла на базар.
Коли я її побачив, мені на думку одразу спали філософські міркування. Я хотів освітити ролю цієї женщини в процесі світових пригод,
Її кремезна постать, еліпсиси стегон, півкулі перс і гімалаї живота одразу дивували своєю масивністю та історичністю.
— Куди це вас ведуть? — запитала вона мене. Потім тяжко зітхнула й додала: — Бідненькі!..
У неї, мабуть, було таке велике серце, як півкулі грудей, і я приязно глянув у її зблякло-блакитні, як старий коленкор, великі, як у мустанга, очі.
Я приязно посміхнувся. Евріка! Вона з таким же успіхом могла бути чудовою заслоною, як і м'яким місцем для відпочинку.
І я знову приязно посміхнувся їй.
Ліва брова моя хитро заїхала кудись у бік; це було залицяння несамохіть.
Цим я дозволив їй зрозуміти, що вона мені дуже подобається. В цей момент армія вирушила далі.
Я підійшов ближче до женщини й вона, зрозумівши мене, притиснула мене своїм великим тілом до високого паркану. Да, це була чудова заслона.
Крізь велику дірку в спідниці женщини я робив смотр всій армії. Близько нас проходив мій сусіда, у нього був печальний, безпорадний вигляд. Я непомітно схопив його за руку й з силою втягнув за спину женщини. Вона з таким же успіхом могла заслонити цілий фіякр, як і нас двох.
Скоро вся армія зникла в нетрах вуличних джунґлів.
— Ви нагадуєте мені піраміду Хеопса! — ввічливо сказав я женщині. — Ви з великим успіхом могли б заслонити армію!
Але женщина не зрозуміла мого компліменту; вона образилась. Вона підібрала рукою спідницю й велично рушила на базар.
Я ж не був ні втомлений подорожній, ні великий інженер, і відпочинок на її еліпсисах не здавався мені таким привабливим.
— Прощай, Король! — сказав мені мій сусіда.
— Прощай, пацан! — з презирством відповів я.
— Я ненавиджу анархію, я випадково попав у це кодло анархістів. Я стою тільки за комуністів!..
На цей раз я міцно стиснув йому руку.
Кошик, еліпсиси, армія тисячі пройдисвітів далеко лишились позаду; мій корабель тепер ішов на зустріч сонцю.
_________________________________
Примітки
Новела Ґео Шкурупія "Тисяча пройдисвітів" була надрукована в декількох прижиттєвих авторських збірках. Тут вона представлена за авторською збіркою "Проза. Том перший. Новелі нашого часу", Харків-Київ, Література і мистецтво, 1931. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного. В тій збірці 11 творів, котрі зібрані у три групи: "Новелі репортажні", "Новелі таємниць" і "Новелі психологічні". "Тисячу пройдисвітів" автор помістив у групу репортажних новел.
Оповідач розповідає, як його п'яного дорогою від ресторану до дому затримала міліція... Його розповідь пародіює твори про морські мандри на вітрильниках (наприклад, "Морського вовка" Джека Лондона).
...