По гриби чи по ягоди Галинці та Дмитрикові далеко ходити не треба. Адже ліс починається одразу за їхнім городом. Діти тут майже щодня бувають, їм тут знайоме кожне дерево, кожен пагорбок і видолинок. Ось і сьогодні прибігли до ближнього лісу. Дмитрик одразу знайшов кілька боровичків-кремезнячків. А Галинка любить збирати лисички. Вони більше на галявинках ростуть. Он скільки їх по траві розсипано, наче намиста. Галинка бере пахучі лисички й легенько, щоб не пом'ялися, кладе в кошик. А Дмитрик — той гасає поміж соснами, наче білка.
Галинка розігнулася й прислухалася. Щось тихенько й жалібно пищало. Роззирнулася довкруж — нічого не видно.
— Чого це ти сидиш? — підбіг до неї Дмитрик. — Уже грибів нема куди збирати, чи стомилася?
— Ніби пищить щось, чуєш?
Дмитрик прислухався.
— Це тобі здалося. А може, то вітерець на сосновій корі грає.
Тут пищання почулося голосніше. Воно долинало від старої сосни, що на схилі пагорба. Діти побігли туди.
Під сосною поміж кущиками вересу й трави качався рудий клубочок.
— Може, це котик сюди заблукав? — сказала Галинка. — Так ні.
Дмитрик придивився і вигукнув:
— Та це ж білченя!
Він упіймав білченя і тримав у долонях, а воно виривалося з рук, либонь, боялося.
— Ой, яке гарненьке, пухнастеньке! — примовляла Галинка. — А хвостик — наче свічечка!
Дмитрик підвів голову, розглядав високу сосну.
— Он там дупло білчине, під товстою гіллякою, бачиш? Білченя, видно, звідтіля випало. А вибратися назад воно ще не подужає.
— А що ж робити? — мовила стурбовано Галинка. — Таке маленьке білченя. Давай заберемо його додому!
Дмитрик зняв картузика, посадив туди білченя, і діти хутко пішли до хати.
Вдома Галинка внесла з льоху глечик свіжого молока, налила в блюдечко.
— Пий, Руденьке, ти ж, мабуть, зголодніло! — припрошувала.
Проте білченя ніби не помічало їжі. Воно стрибнуло зі столу на підвіконня, почало шкрябатися в шибку.
— Не хоче в хаті, надвір проситься, — сказав Дмитрик.
— А як винести його, то ще заблудиться, чи собаки нападуть.
Прийшов з роботи тато, дізнався про пригоду з білченям.
— Воно, видно, ще не вміє саме їсти. Ще мати його годує, — мовив роздумливо.
У старому татовому капелюсі Дмитрик змостив кубельце з м'якого сіна. Руденьке пригрілося там і притихло, нібито задрімало. Діти не турбували його.
А вранці Галинка, яка прокинулася перша, зчинила галас:
— Дмитрику, вставай! Немає Руденького в капелюсі! Хтось двері вночі, мабуть, відчиняв, і воно втекло!..
Діти обнишпорили всю хату, і на піч заглядали, й на посудник, у всі шафи. Білченяти ніде не було. Галинка ледь не плакала.
- Василь Чухліб — Зимове яблуко
- Василь Чухліб — Гойдарики
- Василь Чухліб — Зірки на воротях
- Ще 65 творів →
Раптом з етажерки, що стояла в кутку, почувся шурхіт. Дмитрик кинувся туди.
— Так ось куди ти забралося! — і він витягнув із-за книжок білченя.
— Бачу, що марні ваші силкування. Нічим ви йому не допоможете, — сказав тато. — Без матері маля пропаде. Залишається віднести білченя на те місце, де ви його знайшли. Білка, либонь, увесь ліс обшукала, побивається...
Дмитрик посадив білченя в свого картузика, й вирушили до лісу.
— Егей, білко, ось тут твоє Руденьке! — загукала Галинка, коли прийшли до старої сосни.
Задерши голови, діти дивилися на дупло. Їм так хотілося, щоб виглянула звідтіля білка. Але білка не з'являлася, лише іноді з гілок зривалися сухі шишки і з шелестом падали в траву.
— Білка, мабуть, боїться нас, — здогадався Дмитрик. — Давай заховаємося.
Вони залишили білченя під сосною, а самі сховалися за ліщиновим кущем. Сиділи, не ворушачись, затамувавши подих. Дивилися на стару сосну, на чорне вічко під товстою гіллякою, аж очі заболіли...
— Забрала білка Руденьке, забрала! — раптом шарпнув Дмитрик сестричку за руку, зірвався й побіг до пагорба.
— Ти бачила, як вона схопила його?! — пританцьовував він довкола сосни.
— Ніби бачила, — казала невпевнено Галинка. — Щось метнулося з сосни й назад, ніби блискавка...
— А я розгледів! Білка схопила білченя зубами і вмент — на сосну. Тільки шусь у дупло!..
І знову було тихо. Лише плавно падала із сосни, мерехтячи під сонячними променями, стара глиця.
Діти знову сховалися за ліщиною, пантрували за чорним вічком на сосні.
— Оно вони! — тепер уже Галинка першою зірвалася на ноги. — Білка й наше Руденьке!
Із дупла справді виглядала вогнисто-руда білка, а поруч неї — раде, ніби усміхнене, білченя. Поблискували на дітей чорними намистинками очей. Так було якусь хвилину, а потім білка й Руденьке сховалися.
Галинка й Дмитрик весело побігли додому, аби скоріше розповісти про все татові й мамі.