Інтермедії до книги 133 "Літературного Ярмарку"

Майк Йогансен

Сторінка 3 з 5

І ті, і другі бедуїни сильне, я б сказав, п'ють горілку. Пригадую, як Аль-Мансур, щоб перевірити злочинний уплив алькоголю на людей, випив вина, що його привезли франки з Опорто. "Це прекрасний напій, – сказав на третій день Аль-Мансур Владар, – але дуже шкода, що він не хоче зоставатися в людині, а прагне визволитися геть, так що його потім доїдають пси". З того часу я, Авероес, засудив вино і з призирством і жалем споглядав на тих, хто пили вино.

Та, коли я читав "Феська Андибера", якийсь непереможний потяг охопив мене. Такі втішні були слова оповідача, так смачно розповідав він, такі яскраві й круглі постали переді мною ті люди, так солодко й героїчно пили вони горілку, що я, Коментатор, віднині не знаю спокою.

Мені хочеться спробувати кінокефальського вина. Селям алейкюм![12]

________________________


(Далі на сторінках 163-204 надруковані оповідання Сергія Пилипенка "Чув'яки" та Дера Ністера (Пінхуса Кагановича) "Сп'яніло" (перекладене з ідиш Ефраїмом Райциним).

____________________

(Сторінка 204).


ІНТЕРМЕДІЯ

О Підпилий!* І нащо так багато пити і що тобі з цього?! – Так говорю я, Великий Коментатор, переконаний остаточно, яке то є велике нещастя Аль-Коголь в Кінокефалії. Тимчасом, блукавши тут улицями, я бачив тисячі і тисячі маленьких дітей і, бігши, вони отак гукали: Хай живе Авто-Дор!* – я не знаю, що воно таке – але, напевне, щось ясне і хороше. І хай воно живе та квітне – так гукаю і я. – І, одклавши коментарі, виходжу на улицю. Селям алейкюм!

_____________________


(Далі на сторінках 205-246 надруковані нариси В. Пятниченка "З записок консула", Олександра Копиленка "Два Берліни" і уривок з роману Петра Лісового (Петра Свашенка) "Записки Юрія Діброви" (продовження; початок – у попередніх книгах "Літературного Ярмарку")).

______________________

(Сторінки 247-250).


ІНТЕРМЕДІЯ

Прочитавши, я Авероес, "Записки Юрія Діброви", волію ще раз повернутись до Сенченка.

Пригадую собі, описує цей автор життя бедуїнське. Бедуїни ті живуть і п'ють, і не читають Курилихи. Таким побитом це є зовсім нереальні бедуїни, бо справжні звичайно читають Курилиху і перед кавою Мокка вранці*, і перед шашликом в обід, і перед сном на печі.

Але сам Фесько Андибер усе таки читає якісь книжки, в яких я добачаю вплив і цитати з названого підручника. І можна думати, що згодом цей самий Андибер дійде і до самої Книги. Тоді він не буде плутати зв'язку слів і недоладу їх ставити. На все є свій час, як сказано в "Увагах". На все є своє місце, як сказано тамо ж таки.

Недавно сталося так, що обсерватор Сатани, що живе поруч моєї келлі, засуджуючи якогось оповідача до засмаження на сковороді, закинув тому оповідачеві, що його герої не читають "Уваг" і найбагатші з них узивають іудеїв жидами, а комуністів – сволочами. Цей обсерватор, очевидно, хотів, щоб і вороги радянської влади її хвалили в оповіданнях. Цього, сказав той обсерватор, вимагає сучасний реалізм.

Це мені нагадує, як захворів одного разу Аль-Мансур Володар і став гукати на всю країну: "Принесіть мені "Дон-Кіхота", я хочу зробитися Сервантесом".

Недаремно я, Ібн Рошд (тоді я вже був лейб-лікарем Володаря), доводив йому, що він трохи поспішав з тим і що еспанський письменник Сервантес має народитися лише через кілька сот років і тоді вже написати "Дон-Кіхота". Аль-Мансур кричав і тупотів ногами. Усі почали думати, що його доведеться відсилати в оазис для божевільних, де ніхто не заважав би йому зробитися Сервантесом у 1193 р. після народження назаретського єврея.

Отому я дуже радий, що слюсарчук Діброва не відразу уробився марксистом, а попереду був патріотом, вірив у бога і проробляв усі ті стадії, що їх належиться проробляти провінціяльному слюсарчукові. Бо хто ж би повірив тому, що Діброва і багато хто інший, з якої кори він не був зроблений, одразу зробився марксистом, як тільки одяг штани. Усяк зрозумів би, що говориться не те, що є.

Той самий обсерватор мав ще одну скоропоспішну звичку, не достойну спокійного араба. Прочитавши він "Юрія Діброву", гукає: "автор П. Лісовий і є оцей Ю. Діброва. Усе ясно: Лісовий! Діброва! – терміни з спілки Всеробітземлісу! Засмажити на сковороді! Утопити в корякові води!"

І так само про інших авторів: "Куркуль називає єврея жидом! Значить, сам автор – куркуль! Значить, сам автор називає єврея жидом! Засмажити на сковороді! Утопити в корякові води!"

На все є час і на все є місце. Я думаю, що Фесько Андибер не повік життя плутатиме слова, а колись добере в них змісту. І з того, як він зміниться в кінці, видко, що він почасти вже почав до того змісту докопуватись.

Що ж до автора "Юрія Діброви" скажу, що автор цей навчився розповідати. Ніякої конструкції не добачаю я в його оповіданні, рівно і тихо тече воно. І все таки ніяк не можна від нього одірватися. Бо ж оповідач уміє показати річ, а це головне для оповідача.

Я думаю, що скоро учителі словесности прийдуть до нього з пишними вінками на могилку і почнуть точити слину.

Але крізь рядки я вбачаю, що автор цей – чолов'яга кремезний і рішучий Я думаю, він візьме їх за барки і примусить зжерти вінки разом із папером, дротом і стрічками. Селям алейкюм!

_______________________


ЕПІЛОГ

Таким чином я, Ібн Рошд, прозиваний від франків Авероес, з'явився з Пекла, щоб коментувати цю книгу. Я вже казав тобі, о сине Всесвітньої Матерії, що викликано мене таємничим способом стукання в стіл. По ньому так довго гупали кулаєм, що я не міг не зрозуміти заклику, і атрамент на столі, відтанцювавши до самого краю, проллявся долі чорною рікою, що дуже нагадала мені невеселий темний Ахеронт, у якому ми щодня купаємося в Пеклі, а найбільш оптимістичні з нас пробують піймати на вудку оселедця.

Отож я зрозумів заклик і появився. Вивчившись на триденних курсах кінофекальської мови, я взявся читати цю книгу і коментувати її. Більшість бо коментаторів і на триденних курсах не вчилися, як у тім і я, Ібн Рошд, коментував Стаґіріта, зовсім не знаючи еллінської мови і дуже слабо знаючи сирійську мову перекладів.

Тепер мені доводиться вертатися до Пекла, де я, мабуть, перебуду ще з тисячу, а то і дві літ, поки десь знову із'явиться потреба в моїх коментарях. Передивляючися отож ще раз перед тим, як поринути назад у темну безвість давноминулих віків, оцю книгу, оцей торг, де дзвенять таланти[13], я бачу, що не сказав нічого про оповідання С. Пилипенка "Чув'яки".

Попереду я й не збирався нічого говорити про нього, бо вже прочитав десь у журналі, що "С. Пилипенко є український Генрі". (Генрі, о сине Матерії, то письменник, що жив у країні, яка з'явиться на світ куди пізніше, ніж я вмер, і дуже вправний письменник), Оповідання С. Пилипенка теж управне.

Але, о сине Матерії, скільки разів Стаґіріт учив вас не робити отак висновків! Ніколи не міркувати так: я ходжу в толстовці і написав роман, Толстой теж ходив у толстовці і теж написав роман, і значить я український Толстой. Така діялектика нікуди не годиться.

Коли ви написали перший роман, то насамперед покайтеся і спаліть його. Те ж саме зробіть і з другим романом. Тільки тоді, коли ви зрозумієте, що вашому романові ще дуже далеко до Толстого, тільки тоді друкуйте його; поки ж ви думаєте, що ви вже Толстой, паліть, паліть, паліть. Тоді ви навчитесь.

Але це про вас, о синове Матерії, а тепер про Пилипенка. Вправно написав оповідання Пилипенко.

І от, коли я дочитав і добрав, то в мене зосталося неясне вражіння. Не зовсім сподобався мені також авторів вибачливий тон, а також думка, що піґмеї не можуть творити великі поеми.

Я, Авероес, сказав би інакше. Я думаю, що велетні роблять великі діла, а піґмеям тільки і зостається, що творити величні поеми про діла, яких вони, бувши піґмеями, не можуть творити. Та все ж автор прекрасні знає слова і добряче ними орудує.

Ах, любий мій сине Матерії, мене, мудрого і спокійного Авероеса, бере сум. Ще півгодини мені зосталося перебувати тут, серед вас, а тоді я маю поринути назад у темні ріки забуття. Переді мною стоїть годинник, і, коли ввесь пісок пересиплеться вниз, я муситиму сісти на мітлу і летіти в Пекло. Які щасливі ви, що зостаєтеся тут, угорі, і творитимете далі життя. Які ви щасливі, що можете битися за щастя бідних і за долю тих, що працюють!

Я бачу, як ви веселою лавою ідете вперед, як перед вас репаються майбутні століття і пропускають вас у своє серце. Я бачу, як ви, молоді і потужні, копаєте в пустелі оазиси, долаєте моря і затопляєте гори. Я бачу, як ви не боїтеся вмирати, бо знаєте, що ви несмертельні.

Насаджуйте дерева – і з них виросте ліс. Будуйте будинки – і з них виростуть міста. Робіть машини – і вони завоюють вам світ.

Але час пливе, і мітла чекає на мене в кутку. Я можу ще один раз глибоко зідхнути земним повітрям. Пісок скінчився. Селям алейкюм!

______________________________


Примітки

Примітки додані упорядником даної інтернетної публікації 2019 року. А виноски у тексті належать самому Майкові Йогансену та редакції "Літературного Ярмарку".

Майк Йогансен був не тільки автором альманаху "Літературний Ярмарок", (саме там зокрема уперше надрукований найвідоміший його твір – повість "Подорож ученого доктора Леонардо…"), але і автором ідеї заснування цього альманаху, та автором назви. ("Літературним Ярмарком" у 20-ті роки минулого сторіччя харків'яни неофіційно називали квартал у центральній частині міста – відрізок вулиці Сумської від театру Шевченка до саду Шевченка, бо там містилася велика кількість літературних редакцій). Ідею Йогансена підхопив та втілив у життя Микола Хвильовий, заснувавши та очоливши цей альманах.

В редакції альманаху працювали письменники з добре розвиненим почуттям гумору, тож крім творів різних літераторів (віршів, п'єс, оповідань, повістей, романів, нарисів…) стали друкувати між ними і дотепні інтермедії, так би мовити – "прокладки"-коментарі. В 3 (133) лютневій книзі 1929 року у ролі такого "редакційного блазня" (як назвав цю "посаду" Леонід Чернов, що написав інтермедії до наступної книги "Ярмарку") виступив Майк Йогансен (в попередніх книгах імена "редакційних блазнів" не вказувалися; можливо там інтермедії створювалися спільно декількома авторами.

1 2 3 4 5