Ми, солоніючи від поту,
Оту непізнану істоту,
Яку історією кличем?
Чи занімієм з горя-жалю,
Коли, не знаючи кордонів,
Вона кістками міліонів
Знов нашкребе свої скрижалі?
Навіщо їй оті страхіття?
Ми — полум'я в її горнилі
Чи, може, атоми в чорнилі —
Півслова за одне століття?
Ну що ж, — нехай…
Аби із жита
Колись відсіялась полова.
Якщо прийшло оте Півслова,
То, значить, є для чого жити.